USD: EUR:
... в Запорожье
Стати переселенцем вдруге: як працівник «Азовсталі» виїхав з-під обстрілів і відкрив власну справу в Запоріжжі

Стати переселенцем вдруге: як працівник «Азовсталі» виїхав з-під обстрілів і відкрив власну справу в Запоріжжі

Максим Нотченко до 2014 року мешкав у Слов’янську Донецької області. Після тимчасової окупації міста переїхав у Маріуполь, де влаштувався на завод «Азовсталь». Знову покинути рідну домівку йому довелося під час повномасштабного вторгнення у 2022 році. Він виїхав з міста, коли туди зайшли російські війська.

Наразі чоловік живе у Запоріжжі, працює на одному з промислових підприємств та вже встиг відкрити власну справу: виграв грант і створив свій масажний салон. «Перший Запорізький» розповідає історію Максима Нотченка.

«До Маріуполя зі Слов’янська приїхали лише з пляжними речами»

Мешканець Слов’янська Максим Нотченко покинув рідне місто десять років тому, коли місцева влада пішла на колаборацію з окупантами, а на вулицях було чутно вибухи.

«Коли після Майдану почалося вторгнення, захоплення і «референдуми», у нас в Слов’янську місцева влада сказала, що тепер буде такий режим і нам треба слухатися цих людей. Вони захопили місто, все паралізували і намагалися воювати з нашою армією. Були перестрілки і вибухи. Яка у них була тактика? Десь з середини міста кудись «жахнути» здоровезним мінометом, а потім вони складаються і тікають. І хтозна — чи буде відповідь, чи не буде? Але не було — наші хлопці так не стріляли у відповідь по місту. Це те, що мені запам’яталося…», — пригадує чоловік ті часи.

Навесні 2014 року він вперше став переселенцем, адже вирішив, що повертатися у рідне місто, доки там діє злочинна так звана влада, немає сенсу.  

«Тоді я працював на «Укрзалізниці» і у мене почалася відпустка, тож я купив путівку на Азовське море. В той час виїжджати було вже складно, але ми змогли вибратися полями з якимись перевізниками. Коли нам вдалося виїхати, це вже був початок літа, думали, що ця ситуація протриває тиждень-два, а згодом все налагодиться. Ми ж раніше такого не бачили ніколи…, — розповідає Максим. —А потім вже батьки стали більше хвилюватися, бо вони залишилися у Слов’янську. Тож ми вирішили відправитись в Маріуполь, адже в нас там живе тітка. І ми поїхали до неї жити лише з тим, що в нас на той час було із собою — пляжними речами. І вже у Маріуполі почали жити наново».

Важкий виїзд з оточеного Маріуполя

Вдруге стати переселенцем довелося після початку широкомасштабного вторгнення. До Запоріжжя з Маріуполя чоловік приїхав наприкінці березня 2022 року.

«Ми змогли виїхати з оточеного Маріуполя. Спочатку зупинилися у Бердянську, там було значно спокійніше, тому що бойових дій в місті не було. Прожили там декілька діб, щоб поповнити запаси пального і вирішити, що робити далі. Треба було якось відпочити. Потім бачимо, що тут теж керівництво вже змінилося, всім керують окупанти і налаштовують свою «владу». Тож ми вирішили, що треба теж тікати і їхати разом з іншими людьми до Запоріжжя. Наприкінці березня опинилися у вашому місті. Пройшли реєстрацію і почали виліковуватися від тих обставин, що нас спіткали…», — каже Нотченко.

Він наголошує, що виїзд з Маріуполя був важким, всюди були перевірки та окупантські блокпости.

«Так, з Маріуполя виїжджали важко, адже ти не знаєш, що тебе чекає попереду та які будуть перепони. Ми вже стали бачити, як окупанти все ретельно перевіряють. Особисто у мене, окрім документів, перевіряли те, чи маю я на тілі якісь татуювання, або ознаки того, що я належу до військових людей тощо, щось подібне шукали… І вони понабудовували дуже багато блокпостів зі своїми ганчірками, їх було безліч. Я навіть кинув затію рахувати скільки їх, бо вони були біля кожного населеного пункту на в’їзді і на виїзді, а іноді — ще й в середині. І на кожному зупиняють і перевіряють», — пригадує чоловік.

Зв’язку на той час у місті вже майже не було, тож стало вкрай важко дізнатися про долю рідних:

«За два-три дні до того, як я поїхав, все ж таки до мене дійшла СМС від мого батька, і я зміг з ним переписуватися. Ми повідомили один одному, що живі, і все добре».

«Запам’ятав Маріуполь напівзруйнованим, скрізь були пожежі та чорний дим»

Чоловік, як і більшість мешканців Маріуполя, наголошує, що в останні кілька років до повномасштабної війни місто активно розвивалося і ставало значно комфортнішим для проживання. Після приходу загарбників все перетворилося на попіл. 

«То були чорні дні, коли почалася повномасштабна війна. Маріуполь останніх днів вже не був таким містом, в якому ми жили, до якого звикли і яким милувалися, — ділиться Максим. — До цього ми жили в ньому з насолодою. Зима там була короткою, літо — довгим, поруч є море. У місті були нові забудови, громадськість розвивала ОСББ, тому кожен дворик і кожен під’їзд були чепурненькими та гарненькими. Все квітло і пахло навкруги. Дороги відремонтовані, класні тротуари, гарне освітлення, все було добре… У нас працювало дуже багато грантових програм, які використовувала влада і намагалася все реконструювати. Коли ми приїхали у 2014 році, Маріуполь так не виглядав, було багато занедбаного. Мабуть, вже коли почалася децентралізація, то в місті залишалися певні бюджетні гроші, і керівництво почало впроваджувати нові програми і поліпшувати наше життя. А тепер це все було обстріляне зі всіх боків…».

За словами вимушеного переселенця, одними з найяскравіших і сумних спогадів з Маріуполя того часу для нього стали нескінченні пожежі та густий дим, що були скрізь.

«Війська підійшли зі сторони півночі – з Донецька, і з західної сторони – з Бердянська. Так місто опинилося в оточенні. По ньому вже почали відпрацьовувати важкою артилерією і мінометами. Все більше і більше були чутні бої. Потім вже проривалась ворожа техніка, наприклад, танки і БМП (бойові машини піхоти, – прим.). Почали вже кружляти літаки. Коли ми від’їхали від Маріуполя у невеличке містечко, я навіть бачив якийсь військовий човен. Наше місто обстрілювали і, звісно, воно стояло у чорному диму, скрізь були пожежі і руйнування», — розповідає Максим Нотченко.

В той час у маріупольців вже не було доступу до інформації, адже разом із російськими танками у місто увійшла і ворожа пропаганда.

«Люди були налякані, не знали, що робити, тому що в нас не було ніякого зв’язку, ми взагалі не розуміли, що відбувається. Намагався спіймати якусь радіостанцію, але там були тільки ворожі заклики здаватися для українських солдатів і таке інше… А потім хтось приніс радіоприймач, і ми вже змогли почути українське радіо, небагато, але почути!, — каже чоловік. —А коли ми дісталися до інтернету, то вже зрозуміли, наскільки вся наша Україна страждає від обстрілів і ворожої навали».

Попри жахливу картину навколо та палаюче місто, маріуполець намагався хоч на мить відволіктися та знайти бодай щось обнадійливе.

«Тож я запам’ятав наше місто напівзруйноване, скрізь були пожежі, чорний дим. Але не дивлячись на це, в той час у місті були красиві світанки і заходи сонця, тому що світла ніде не було — тільки чорний дим і море… До речі, від місця, де ми переховувались, недалеко був міський сад. Там у нас розміщувалася Алея Героїв. На ній облаштували пам’ятну стелу воїнам-українцям, які загинули під час АТО. Це приємне і тихе місце, далеко видно море. Було красиво, я туди частенько ходив, щоб позбирати гілля для багать, — ділиться житель Маріуполя. —Після того, як я покинув місто, часто думав, що ж там зараз з цією алеєю, з фотографіями наших героїв? Мабуть, окупанти розтрощили її вщент… Мені дуже запам’яталася ця Алея Героїв і ці заходи сонця…».

Два місця роботи та власна справа у Запоріжжі       

У Маріуполі Максим Нотченко працював на «Азовсталі». Переїхавши у наше місто, він продовжив свою професійну діяльність і влаштувався на «Запоріжсталь». Окрім того, чоловік вже встиг побудувати у Запоріжжі власний бізнес. Він виграв грант і відкрив масажний салон, який працює і донині.

«Наша спільнота маріупольців, які виїхали до Запоріжжя, має свій центр підтримки «Я — Маріуполь». Я побачив на його інформаційних ресурсах оголошення, що можна пройти навчання щодо відкриття і ведення власної справи. Тоді у мене був вільний час, тож вирішив, що треба піти, — розповідає підприємець. — Вже там я дізнався, що також є можливість виграти невелику суму на побудову власної справи. Я прослухав лекції та зробив всі завдання. Треба було скласти бізнес-план, документи, провести розрахунки, зробити це за формою та врегулювати все на майбутнє з державою — податки, тип підприємництва і все інше. Я захистив цей проєкт перед журі і разом ще з одним хлопцем виграв грант, тоді визначили двох переможців. Було дуже приємно. Я хотів навчитися всьому цьому і під час цього курсу дізнатися, які матеріали треба придбати і як розвиватися далі. Але тут ще такий бонус класний, бо вдалося виграти грант!».

Програма має назву «Маріупольська школа підприємництва». Чоловік зазначає, що в інших кандидатів теж були цікаві бізнес-проєкти, наприклад, 3D-протезування, дизайн осель тощо. Спочатку проходило навчання, потім потрібно було скласти бізнес-план і захистити його у журі, яке згодом відбирало кращі роботи. Інші учасники також мали змогу голосувати за проєкти.

Власну справу Максим Нотченко відкрив наприкінці жовтня 2022 року. Це приватний масажний кабінет.

«У мене немає партнерів і співробітників, тому я працюю сам у двох місцях. Отримав запрошення ще в один салон краси, тож в мене тепер дві такі локації, — розповідає чоловік. — Тож так, можна сказати, що у мене наразі у Запоріжжі є три роботи — комбінат «Запоріжсталь», салон краси та власний кабінет».

Він наголошує, що Запоріжжя зустріло його гостинно, а підтримка переселенців була добре зорганізована.

«Було дуже багато волонтерів. Після того, як я зареєструвався, вони передзвонювали і питали про те, що нам потрібно для життя. Спочатку я не хотів озвучувати питання про житло, але все ж таки згодом звернулися до волонтерів, щоб не обтяжувати наших знайомих своєю присутністю. Вони знайшли нам житло для переселенців. Це був гуртожиток, я живу там і по цей час, — каже Максим Нотченко. — Держава підтримувала і, звісно, були різні пропозиції й від громадян Запоріжжя і з приводу одягу, і з приводу їжі. Все було дуже людяно і порядно, організовано з турботою, це було видно з перших хвилин. Тому в мене є тільки слова вдячності цьому місту і мешканцям, які тут живуть, за надану підтримку та теплу зустріч».

Переселенцям, які починають життя з нуля у новому місті, він радить дивитися вперед і пам’ятати про підтримку навколо:

«Ніколи не думайте, що ви з проблемами наодинці. Завжди є люди, які вам допоможуть. І треба не дивитися назад, а продовжувати жити, йти тільки вперед. Людям раджу робити те, що вони мають робити, крок за кроком відбудовувати все, що їм бажається». 

Текст — Юлія Глушко, фото з архіву героя матеріалу

Поїхати з рідного міста та почати все з нуля: як Ірина Дегтярьова з Мелітополя відновила у Запоріжжі свою школу мовлення та акторської майстерності


Читайте також:

Бізнес під час війни: три історії незламних підприємців із Запоріжжя, які надихають

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгoTelegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!

0