Стати переселенцем вдруге: як працівник «Азовсталі» виїхав з-під обстрілів і відкрив власну справу в Запоріжжі
Максим Нотченко до 2014 року мешкав у Слов’янську Донецької області. Після тимчасової окупації міста переїхав у Маріуполь, де влаштувався на завод «Азовсталь». Знову покинути рідну домівку йому довелося під час повномасштабного вторгнення у 2022 році. Він виїхав з міста, коли туди зайшли російські війська.
Наразі чоловік живе у Запоріжжі, працює на одному з промислових підприємств та вже встиг відкрити власну справу: виграв грант і створив свій масажний салон. «Перший Запорізький» розповідає історію Максима Нотченка.
«До Маріуполя зі Слов’янська приїхали лише з пляжними речами»
Мешканець Слов’янська Максим Нотченко покинув рідне місто десять років тому, коли місцева влада пішла на колаборацію з окупантами, а на вулицях було чутно вибухи.
«Коли після Майдану почалося вторгнення, захоплення і «референдуми», у нас в Слов’янську місцева влада сказала, що тепер буде такий режим і нам треба слухатися цих людей. Вони захопили місто, все паралізували і намагалися воювати з нашою армією. Були перестрілки і вибухи. Яка у них була тактика? Десь з середини міста кудись «жахнути» здоровезним мінометом, а потім вони складаються і тікають. І хтозна — чи буде відповідь, чи не буде? Але не було — наші хлопці так не стріляли у відповідь по місту. Це те, що мені запам’яталося…», — пригадує чоловік ті часи.
Навесні 2014 року він вперше став переселенцем, адже вирішив, що повертатися у рідне місто, доки там діє злочинна так звана влада, немає сенсу.
«Тоді я працював на «Укрзалізниці» і у мене почалася відпустка, тож я купив путівку на Азовське море. В той час виїжджати було вже складно, але ми змогли вибратися полями з якимись перевізниками. Коли нам вдалося виїхати, це вже був початок літа, думали, що ця ситуація протриває тиждень-два, а згодом все налагодиться. Ми ж раніше такого не бачили ніколи…, — розповідає Максим. —А потім вже батьки стали більше хвилюватися, бо вони залишилися у Слов’янську. Тож ми вирішили відправитись в Маріуполь, адже в нас там живе тітка. І ми поїхали до неї жити лише з тим, що в нас на той час було із собою — пляжними речами. І вже у Маріуполі почали жити наново».
Максим Нотченко
Важкий виїзд з оточеного Маріуполя
Вдруге стати переселенцем довелося після початку широкомасштабного вторгнення. До Запоріжжя з Маріуполя чоловік приїхав наприкінці березня 2022 року.
«Ми змогли виїхати з оточеного Маріуполя. Спочатку зупинилися у Бердянську, там було значно спокійніше, тому що бойових дій в місті не було. Прожили там декілька діб, щоб поповнити запаси пального і вирішити, що робити далі. Треба було якось відпочити. Потім бачимо, що тут теж керівництво вже змінилося, всім керують окупанти і налаштовують свою «владу». Тож ми вирішили, що треба теж тікати і їхати разом з іншими людьми до Запоріжжя. Наприкінці березня опинилися у вашому місті. Пройшли реєстрацію і почали виліковуватися від тих обставин, що нас спіткали…», — каже Нотченко.
Він наголошує, що виїзд з Маріуполя був важким, всюди були перевірки та окупантські блокпости.
«Так, з Маріуполя виїжджали важко, адже ти не знаєш, що тебе чекає попереду та які будуть перепони. Ми вже стали бачити, як окупанти все ретельно перевіряють. Особисто у мене, окрім документів, перевіряли те, чи маю я на тілі якісь татуювання, або ознаки того, що я належу до військових людей тощо, щось подібне шукали… І вони понабудовували дуже багато блокпостів зі своїми ганчірками, їх було безліч. Я навіть кинув затію рахувати скільки їх, бо вони були біля кожного населеного пункту на в’їзді і на виїзді, а іноді — ще й в середині. І на кожному зупиняють і перевіряють», — пригадує чоловік.
Зв’язку на той час у місті вже майже не було, тож стало вкрай важко дізнатися про долю рідних:
«За два-три дні до того, як я поїхав, все ж таки до мене дійшла СМС від мого батька, і я зміг з ним переписуватися. Ми повідомили один одному, що живі, і все добре».
Приготування їжі під час облоги Маріуполя
«Запам’ятав Маріуполь напівзруйнованим, скрізь були пожежі та чорний дим»
Чоловік, як і більшість мешканців Маріуполя, наголошує, що в останні кілька років до повномасштабної війни місто активно розвивалося і ставало значно комфортнішим для проживання. Після приходу загарбників все перетворилося на попіл.
«То були чорні дні, коли почалася повномасштабна війна. Маріуполь останніх днів вже не був таким містом, в якому ми жили, до якого звикли і яким милувалися, — ділиться Максим. — До цього ми жили в ньому з насолодою. Зима там була короткою, літо — довгим, поруч є море. У місті були нові забудови, громадськість розвивала ОСББ, тому кожен дворик і кожен під’їзд були чепурненькими та гарненькими. Все квітло і пахло навкруги. Дороги відремонтовані, класні тротуари, гарне освітлення, все було добре… У нас працювало дуже багато грантових програм, які використовувала влада і намагалася все реконструювати. Коли ми приїхали у 2014 році, Маріуполь так не виглядав, було багато занедбаного. Мабуть, вже коли почалася децентралізація, то в місті залишалися певні бюджетні гроші, і керівництво почало впроваджувати нові програми і поліпшувати наше життя. А тепер це все було обстріляне зі всіх боків…».
За словами вимушеного переселенця, одними з найяскравіших і сумних спогадів з Маріуполя того часу для нього стали нескінченні пожежі та густий дим, що були скрізь.
«Війська підійшли зі сторони півночі – з Донецька, і з західної сторони – з Бердянська. Так місто опинилося в оточенні. По ньому вже почали відпрацьовувати важкою артилерією і мінометами. Все більше і більше були чутні бої. Потім вже проривалась ворожа техніка, наприклад, танки і БМП (бойові машини піхоти, – прим.). Почали вже кружляти літаки. Коли ми від’їхали від Маріуполя у невеличке містечко, я навіть бачив якийсь військовий човен. Наше місто обстрілювали і, звісно, воно стояло у чорному диму, скрізь були пожежі і руйнування», — розповідає Максим Нотченко.
В той час у маріупольців вже не було доступу до інформації, адже разом із російськими танками у місто увійшла і ворожа пропаганда.
«Люди були налякані, не знали, що робити, тому що в нас не було ніякого зв’язку, ми взагалі не розуміли, що відбувається. Намагався спіймати якусь радіостанцію, але там були тільки ворожі заклики здаватися для українських солдатів і таке інше… А потім хтось приніс радіоприймач, і ми вже змогли почути українське радіо, небагато, але почути!, — каже чоловік. —А коли ми дісталися до інтернету, то вже зрозуміли, наскільки вся наша Україна страждає від обстрілів і ворожої навали».
Попри жахливу картину навколо та палаюче місто, маріуполець намагався хоч на мить відволіктися та знайти бодай щось обнадійливе.
«Тож я запам’ятав наше місто напівзруйноване, скрізь були пожежі, чорний дим. Але не дивлячись на це, в той час у місті були красиві світанки і заходи сонця, тому що світла ніде не було — тільки чорний дим і море… До речі, від місця, де ми переховувались, недалеко був міський сад. Там у нас розміщувалася Алея Героїв. На ній облаштували пам’ятну стелу воїнам-українцям, які загинули під час АТО. Це приємне і тихе місце, далеко видно море. Було красиво, я туди частенько ходив, щоб позбирати гілля для багать, — ділиться житель Маріуполя. —Після того, як я покинув місто, часто думав, що ж там зараз з цією алеєю, з фотографіями наших героїв? Мабуть, окупанти розтрощили її вщент… Мені дуже запам’яталася ця Алея Героїв і ці заходи сонця…».
Два місця роботи та власна справа у Запоріжжі
У Маріуполі Максим Нотченко працював на «Азовсталі». Переїхавши у наше місто, він продовжив свою професійну діяльність і влаштувався на «Запоріжсталь». Окрім того, чоловік вже встиг побудувати у Запоріжжі власний бізнес. Він виграв грант і відкрив масажний салон, який працює і донині.
Максим Нотченко не збирається зупинятися — прагне розвиватися у цій справі
«Наша спільнота маріупольців, які виїхали до Запоріжжя, має свій центр підтримки «Я — Маріуполь». Я побачив на його інформаційних ресурсах оголошення, що можна пройти навчання щодо відкриття і ведення власної справи. Тоді у мене був вільний час, тож вирішив, що треба піти, — розповідає підприємець. — Вже там я дізнався, що також є можливість виграти невелику суму на побудову власної справи. Я прослухав лекції та зробив всі завдання. Треба було скласти бізнес-план, документи, провести розрахунки, зробити це за формою та врегулювати все на майбутнє з державою — податки, тип підприємництва і все інше. Я захистив цей проєкт перед журі і разом ще з одним хлопцем виграв грант, тоді визначили двох переможців. Було дуже приємно. Я хотів навчитися всьому цьому і під час цього курсу дізнатися, які матеріали треба придбати і як розвиватися далі. Але тут ще такий бонус класний, бо вдалося виграти грант!».
Програма має назву «Маріупольська школа підприємництва». Чоловік зазначає, що в інших кандидатів теж були цікаві бізнес-проєкти, наприклад, 3D-протезування, дизайн осель тощо. Спочатку проходило навчання, потім потрібно було скласти бізнес-план і захистити його у журі, яке згодом відбирало кращі роботи. Інші учасники також мали змогу голосувати за проєкти.
Випуск школи підприємництва
Власну справу Максим Нотченко відкрив наприкінці жовтня 2022 року. Це приватний масажний кабінет.
«У мене немає партнерів і співробітників, тому я працюю сам у двох місцях. Отримав запрошення ще в один салон краси, тож в мене тепер дві такі локації, — розповідає чоловік. — Тож так, можна сказати, що у мене наразі у Запоріжжі є три роботи — комбінат «Запоріжсталь», салон краси та власний кабінет».
За улюбленою роботою
Він наголошує, що Запоріжжя зустріло його гостинно, а підтримка переселенців була добре зорганізована.
«Було дуже багато волонтерів. Після того, як я зареєструвався, вони передзвонювали і питали про те, що нам потрібно для життя. Спочатку я не хотів озвучувати питання про житло, але все ж таки згодом звернулися до волонтерів, щоб не обтяжувати наших знайомих своєю присутністю. Вони знайшли нам житло для переселенців. Це був гуртожиток, я живу там і по цей час, — каже Максим Нотченко. — Держава підтримувала і, звісно, були різні пропозиції й від громадян Запоріжжя і з приводу одягу, і з приводу їжі. Все було дуже людяно і порядно, організовано з турботою, це було видно з перших хвилин. Тому в мене є тільки слова вдячності цьому місту і мешканцям, які тут живуть, за надану підтримку та теплу зустріч».
Переселенцям, які починають життя з нуля у новому місті, він радить дивитися вперед і пам’ятати про підтримку навколо:
«Ніколи не думайте, що ви з проблемами наодинці. Завжди є люди, які вам допоможуть. І треба не дивитися назад, а продовжувати жити, йти тільки вперед. Людям раджу робити те, що вони мають робити, крок за кроком відбудовувати все, що їм бажається».
Текст — Юлія Глушко, фото з архіву героя матеріалу
Читайте також:
Бізнес під час війни: три історії незламних підприємців із Запоріжжя, які надихають
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгoTelegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0