67-річна Ніна Мошенська з Мелітопольщини пів життя навчала дітей у школі, також очолювала сільський культурний центр і була депутаткою сільської ради.
З 2014 року вона активно допомагала українським військовим. Після початку російської окупації жінка не припинила цієї діяльності: підтримувала громаду та проукраїнський дух. Восени 2022 року за це її депортували окупанти.
Опинившись у Запоріжжі, Ніна Мошенська відкрила в собі талант письменниці. Спершу вона написала мемуари про власний досвід, а згодом книгу про загиблих героїв рідного краю. Третю книгу, присвячену запорізьким захисникам, вона вже завершила і готується до її презентації.
Своєю історією Ніна Мошенська поділилася з «Першим Запорізьким».
«До повномасштабної війни життя било ключем»
Ніна Мошенська народилася на Житомирщині, а у 1979 році переїхала до села Піскошине Веселівської громади на Мелітопольщині. Тут вона понад тридцять п’ять років працювала вчителькою початкових класів.
«Я випустила не одне покоління. Це була моя улюблена професія. Я з дитинства хотіла стати вчителькою, бо тато був директором», – згадує вона.
У 2013 році школу закрили через нестачу учнів. Проте будівля не залишилася занедбаною: Ніна разом з однодумцями створила у ній центр дозвілля і відпочинку. У колишніх класах облаштували концертні зали, галерею, спортивний простір і музей.
Жінка активно досліджувала історію рідного краю, зокрема тему Голодомору та життя видатних земляків.
З початком антитерористичної операції у 2014 році Ніна долучилася до допомоги військовим. Її брат і племінник пішли захищати країну, а вона разом із односельцями збирала для бійців продукти, медикаменти, одяг і кошти. Згодом приєдналася до волонтерів із Веселого і особисто повезла допомогу на фронт.
«Я вперше тоді побачила бойову техніку. Було страшно й боляче. До того я бачила її лише в фільмах, а тут на власні очі побачила зброю, яка може вбивати українців», – розповідає вона.
Після цієї поїздки військові на знак вдячності розписалися на прапорі, який урочисто вручили Ніні під час святкового заходу в селі до 9 травня.
До повномасштабного вторгнення вона активно вела групу в соцмережах «Новини села Піскошиного», де висвітлювала місцеві події та вітала односельців зі святами. Паралельно збирала матеріали для книги про історію села – на прохання голови громади. У 2019 році Ніну Мошенську обрали депутаткою Веселівської селищної ради. «Життя било ключем», – згадує жінка ті часи.
«Підвалів тобі не уникнути»: в окупації між опором і страхом
24 лютого 2022 року Ніна прокинулася о четвертій ранку – як завжди, щоб нагодувати худобу. Вийшовши надвір, побачила зоряне небо й почула незрозумілий гул.
«Спершу я не могла збагнути, що це. Підняла голову – і між зірками побачила інші вогники, що рухалися й світилися. Їх було багато, вони летіли з боку Херсона. Я одразу зрозуміла: це почалася війна. Іншої думки не могло бути. І дійниця з водичкою випала з рук і покотилася…», – згадує вона.
Невдовзі російські війська окупували Мелітопольщину. Попри це, Ніна продовжувала допомагати односельцям, організовувала підвезення борошна та інших продуктів, підтримувала людей. У своїй інтернет-спільноті вона відкрито висловлювала проукраїнську позицію: «Хто з мечем до нас прийде – від меча і загине».
Влітку сестра попередила її про небезпеку: на блокпостах перевіряють телефони, якщо знаходять «підозрілі» повідомлення, то забирають людей до Мелітополя. «Підвалу тобі не оминути», – сказала прямо. Тоді Ніна вирішила сховати телефон: поклала його в бідон із кукурудзою й вигадала пояснення, що нібито його відібрали на блокпості.
Того ж літа їй принесли дві російські пенсії. Жінка вирішила прийняти ці виплати й переказала обидві суми на підтримку ЗСУ.
«Тоді я почувала себе такою радою: ваші гроші працюють проти вас. Було таке відчуття, ніби за плечима виросли крила – кілька днів ходила й усміхалася сама до себе», – розповідає вона.
23 вересня 2022 року, у день проведення псевдореферендуму, до її будинку під’їхали два чорні джипи.
«Із них вийшли два ФСБшники і шестеро росгвардійців з автоматами, із закритими обличчями. У мене промайнула думка: невже вони так бояться жінки?», – з іронією згадує Ніна.
Окупанти вимагали показати паспорт і телефон. Вона спокійно розповіла їм легенду. Під час розмови принципово відповідала лише українською, хоча вільно володіє російською. Зрештою її змусили підписати документ про відмову від «діяльності проти Росії», після чого поїхали.
«Я чекала пострілу»: російські окупанти вигнали жінку з рідного дому
Через два дні, 25 вересня, до будинку Ніни Мошенської під’їхала поліцейська машина. З неї вийшли троє людей у цивільному, забрали паспорт і наказали сісти в авто. Куди її везуть – не пояснили. Дорогою панувала тиша.
«Я їхала й дивилася на поля: одні вже були засіяні соняшником, інші ще стояли необроблені. Природа жовтіла, довкола було красиво… А в мене текли сльози, бо я думала, що бачу ці рідні краєвиди востаннє», – розповідає вона.
До останнього Ніна була переконана, що її везуть до Мелітополя на підвал. Але на розвилці машина звернула в бік Василівки та Запоріжжя. Вона намагалася з’ясувати, що відбувається, проте у відповідь – жодного слова.
«Я запитала: «Скажіть, будь ласка, куди мене везуть?». Від моєї мови водій лише міцніше стиснув кермо. Мені навіть здалося, що він зубами скреготів. Але нічого не відповів», – розповідає Ніна.
На великому блокпості перед Василівкою її вивели з машини й поставили на узбіччі. Навколо стояли озброєні російські військові. Один із них зачитував текст з аркуша, інший знімав усе на камеру.
«Я не слухала. Я чекала пострілу. Лише наприкінці почула слова, які запам’ятала на все життя: «видворена з території Росії». І до мене дійшло – видворена, не засуджена до смерті. Значить, може, я буду жити», – каже жінка.
Кадри з пропагандистського відео
Після цього їй наказали йти пішки в напрямку Запоріжжя. Дорогою до неї приєднався Юрій із Михайлівки, який провів понад два місяці в мелітопольських підвалах і мав поранену ногу. Разом вони змогли дістатися до Запоріжжя, зупинивши попутну машину.
«Коли я побачила наших захисників, сльози, які й так не зупинялися, просто хлинули», – згадує Ніна. Тоді вона нарешті відчула себе у безпеці.
Російські військові ледь не закатували сина Ніни в окупації
Поки Ніна намагалася налагодити життя на підконтрольній Україні території, її син залишався в окупованому селі.
10 січня 2023 року до нього приїхали російські військові на двох чорних джипах. Чоловіка жорстоко побили. Родина сподівалася, що на цьому все закінчиться, однак наступного дня окупанти повернулися – і тортури продовжилися.
«Йому вставляли пістолет до рота, тричі імітували постріл. Прикладали до грудей гарячу праску, били електрошокером. Він не раз втрачав свідомість», – розповідає Ніна.
Його змушували на камеру заявити про «співпрацю» і назвати прізвища ветеранів АТО з села.
«Він казав: «Мамо, я кричав дуже сильно, мабуть, усе село чуло. Але я не назвав жодного прізвища», – додає вона.
Зрештою російські військові викинули чоловіка з машини біля його дому. Він вижив. Згодом за підтримки волонтерів оформив документи та виїхав через Росію до сестри в Чехію.
Після лікування він вирішив повернутися в Україну. Пізніше його мобілізували. На початку року він зник безвісти на фронті, розповідає Ніна.
«Усе зводилося до війни» – і з цього болю народилася перша книга
У Запоріжжі Ніна поступово адаптувалася. Вона часто приходила до парку, де познайомилася з іншими жінками-переселенками. Одна з них запросила її до бібліотеки, де діяв клуб авторської пісні. Згодом Ніна стала його старостою.
Паралельно вона долучилася до творчого об’єднання «Оберіг» – хору внутрішньо переміщених осіб. Разом вони виступають на благодійних концертах, збирають кошти для ЗСУ та гастролюють різними містами України. Ніна, зокрема, відповідає за облік надходжень і витрат.
У клубі учасники читали власні вірші та гуморески. Саме там Ніна вперше відчула потяг до поезії. Якось під час прогулянки рядки почали складатися самі, і вона вперше взяла до рук олівець.
«Я ніколи раніше не писала віршів. Але тоді слова самі з’являлися. Усе зводилося до війни – я писала про те, що боліло. Згодом навіть видала невеличку збірку», – розповідає вона.
Восени 2024 року Ніна наважилася описати власну історію. Так з’явилася книга «Незламна. Шлях до свободи». У ній – життя в окупації, депортація, втрати та шлях до нового початку. За словами авторки, це була спроба зберегти правду – як для себе, так і для інших.
Книга пам’яті: як Ніна зібрала історії полеглих воїнів Веселівщини
Під час презентації книги письменника Івана Кушніренка про оборонців Гуляйпілля Ніна замислилася: хто розповість про загиблих захисників із Веселівської громади? На той момент їх уже було близько двадцяти.
«Раптом у мене ніби щось клацнуло: а чому б не спробувати самій?» – згадує вона.
Так почалася кропітка робота. Ніна телефонувала матерям, вдовам, дітям, учителям і побратимам полеглих. Спілкувалася навіть із тими, хто перебував за кордоном – у Канаді та країнах Балтії: записувала їхні спогади, отримувала тексти через месенджери. У результаті з’явилася книга «Герої Веселівщини», до якої увійшли шістнадцять історій загиблих воїнів.
Робота над нею була емоційно виснажливою. Кожен ранок починався однаково: спершу сльози, а потім – писання.
«Я змушувала себе сідати і працювати далі. Повторювала: а хто, як не я? Так само говорили хлопці, коли їх відмовляли йти на фронт», – каже авторка.
Одним із героїв книги став захисник Олександр Гордєєв. Ніна з особливим теплом згадує зустріч із його побратимом, військовим Антон Ємельянов, який приїхав до Запоріжжя просто з фронту, щоб подякувати за збереження пам’яті про друга.
«Ми говорили віч-на-віч. Він сказав: «Ви робите дуже важливу справу. Хлопці читають і кажуть: якщо зі мною щось станеться, я знаю, що про мене напишуть і не забудуть»», – переповідає Ніна.
Книгу видали у 2025 році за кошти громади. Згодом нею зацікавилися партнери з міста Парадайз в Каліфорнії, які підтримують Веселівську громаду. Разом із іншими творчими доробками туди передали й примірники видання. Наразі триває переклад книги англійською мовою.
«Не можу написати про одних героїв і не розповісти про інших»
Ніна Мошенська завершила роботу над третьою книгою, присвяченою сорока загиблим воїнам Запорізького регіону. Рукопис уже передано до видавництва.
«Сподіваюся, наприкінці травня книга вийде друком. А далі братимуся за продовження – не можу написати про одних героїв і не розповісти про інших», – каже вона.
Повернення до рідного дому в Піскошиному жінка більше не уявляє таким, як раніше. За її словами, будинок розбирають на матеріали для зведення окупаційних укріплень.
Попри втому і біль, з яким доводиться стикатися у процесі роботи, вона продовжує писати. Сили дає розуміння, заради чого це потрібно.
«Наші військові воюють і захищають нашу землю. Ми повинні донести, особливо до майбутніх поколінь, якою ціною ми захищаємо і здобудемо нашу перемогу. Щоб знали й ніколи не забували», – говорить Ніна Мошенська.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Ніни Мошенської
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
- Після пережитого полону і служби у війську – допомагати іншим: історія ветерана з Мелітопольщини Романа Чернєва
- Як майстриня Марія Свєт із Запоріжжя перетворила захоплення свічками на бізнес
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!