Втратили територію, але не читачів: як оріхівська газета «Трудова слава» продовжує працювати після релокації (ІНТЕРВ'Ю)
Газета «Трудова слава» майже століття розповідає про життя Оріхова та навколишніх громад. Її історія розпочалася у 1930 році, і протягом десятиліть видання залишалося головним джерелом місцевих новин для жителів Оріхова та навколишніх сіл.
Після початку повномасштабного вторгнення редакція була змушена залишити прифронтове місто, релокуватися до Запоріжжя та відновила видання з нуля.
Попри всі труднощі, «Трудова слава» й сьогодні виходить друком, активно розвиває цифрові платформи та залишається важливим джерелом інформації для своїх читачів. Для багатьох земляків, які через війну опинилися в різних куточках України, газета також стала містком із рідною громадою.
Про відродження «Трудової слави» після релокації, роботу без власної території та збереження зв’язку з читачами «Першому Запорізькому» розповіла головна редакторка видання Світлана Карпенко.
«Ми втратили території, але не втратили своїх читачів»
– Якщо згадати початок повномасштабного вторгнення, у який момент стало зрозуміло, що працювати в Оріхові у звичному режимі більше неможливо?
– Це стало зрозуміло відразу. 24 лютого 2022 року ми саме працювали над макетом нового випуску, який того ж вечора мали відправити до друку. Тоді газету друкували в Кам’янці.
Номер ми все ж видали, але випуск, який мав вийти 26 лютого, вдалося лише частково розповсюдити в Оріхові. До інших населених пунктів району він уже не потрапив. Після цього я звернулася до керівниці запорізького відділення Укрпошти, щоб обговорити, як нам працювати далі. Адже друкована газета – це значні витрати, і немає сенсу випускати її, якщо вона не дійде до читачів.
Втім, жодних гарантій, що газету доставлятимуть або хоча б намагатимуться доставити, ми не отримали. Тому ухвалили рішення призупинити випуск друкованого видання.
На той час у нас уже була сторінка у Facebook, але вона не була надто активною. Друкована газета забезпечувала редакцію достатнім доходом, тому про повноцінний перехід у цифровий формат ми тоді навіть не замислювалися.
Згодом ситуація в Оріхові почала стрімко погіршуватися. Я залишалася в місті лише близько місяця. Ми жили на околиці, постійно ховалися в підвалі, але зрештою вирішили евакуюватися початку квітня 2022 року. Працівники редакції також поступово залишали місто. Останній із них виїхав уже ближче до осені 2022 року.
– На жаль, навесні 2024 року будівлю редакції в Оріхові було повністю знищено. Що вам вдалося врятувати й вивезти?
– Ми забрали все, що могли. Насамперед вивезли комп’ютери та іншу техніку. На жаль, паперові архіви врятувати не вдалося. Ми не знайшли місця, де їх можна було б безпечно зберігати, тому вони залишилися в редакції.
Водночас частину архіву вдалося зберегти в цифровому форматі. Із 2011 року, відколи ми перейшли на офсетний друк, усі номери маємо в електронному вигляді. Крім того, підшивки газети зберігаються в одній із запорізьких бібліотек, куди ми свого часу передавали обов’язкові примірники. Зараз надсилаємо туди й нові випуски.
Сама будівля редакції руйнувалася поступово: вона неодноразово потрапляла під обстріли, і кожне влучання завдавало нових пошкоджень. Однак 2 травня 2024 року сталося пряме влучання, після якого спалахнула пожежа. Саме вона знищила все, що ще залишалося всередині.
– Як вдалося відродити газету після релокації? І що було найважчим у цьому процесі?
– Найважче було психологічно. Спершу потрібно було знайти прихисток, подбати про родини й облаштувати нове життя. Майже весь 2022 рік пішов саме на це. Ми постійно переїжджали з одного тимчасового житла до іншого, і це було дуже виснажливо.
Восени 2022 року я побачила, що колеги на Харківщині після деокупації вже повертаються до роботи. Ми оцінили свою ситуацію: до наших громад тоді ще могли доїжджати волонтери й представники влади. Тож вирішили спробувати відновити випуск газети.
У цьому нас підтримала Національна спілка журналістів України. Уже в квітні 2023 року ми випустили перший після релокації номер накладом 2,5 тисячі примірників.
Згодом, за рекомендацією голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, ми долучилися до інших проєктів і змогли отримати грантову підтримку. У травні–червні 2023 року з друком газети також допомогла Асоціація незалежних регіональних видавців України.
Пізніше ми й самі почали писати грантові заявки – для нас це був абсолютно новий досвід. Через Сергія Томіленка ми познайомилися з Інститутом масової інформації. Ця організація багато в чому нас підтримала, насамперед допомогла зрозуміти, що необхідно розвивати цифрові платформи.
Це стало особливо важливим, адже сьогодні ми втратили майже всі території, на яких працювали. З нами залишилася наша читацька аудиторія, але з усіх громад, які ми охоплювали, залишається лише невелика частина Комишуваської громади.
Попри втрату дому, газета продовжує єднати оріхівську громаду
– Який сьогодні наклад газети і як вдається її розповсюджувати?
– Зараз наклад нашої газети становить 3100 примірників. Вона виходить двічі на місяць, і від першого номера після відновлення ми розповсюджуємо її безкоштовно.
Я добре розумію, що для багатьох людей купувати газету нині просто не по кишені. Щодня спілкуюся із земляками й бачу, скільки випробувань їм доводиться долати. Але для них газета – це щось більше, ніж просто джерело інформації. Це певна надія, своєрідний місток, який поєднує людину з її рідним домом. Саме цю об’єднувальну місію вона сьогодні й виконує.
– Як змінилося наповнення газети та теми, які ви висвітлюєте?
– У центрі нашої уваги, як і раніше, залишається людина та її історія. Ми розповідаємо про земляків, які залишилися вдома, виїхали в інші регіони України чи за кордон, і про те, як вони облаштовують своє життя.
Водночас висвітлюємо найважливіші суспільні проблеми. Одна з найболючіших – компенсації за зруйноване житло в зоні бойових дій. Цій темі ми вже присвятили кілька матеріалів.
Також пишемо про екологічні наслідки війни, працевлаштування ветеранів після повернення до цивільного життя та інші питання, які хвилюють наших читачів. Ми прагнемо говорити про все, що є для них важливим.
Окрема й незмінно важлива тема – наші захисники. Про полеглих воїнів ми почали писати ще у 2014 році. Тоді в нас було семеро загиблих земляків, а тепер їх уже стільки, що важко перелічити…
– Як змінився колектив редакції після повномасштабного вторгнення? Скільки людей зараз працює?
– Колектив, звісно, змінився. Частина наших працівників виїхала в інші області України, а дехто через життєві обставини вже не зміг продовжувати працювати в редакції.
Водночас до команди долучилися запорізькі журналісти, які раніше працювали в місцевих виданнях, що припинили роботу через війну.
До речі, сьогодні газету верстає дизайнер, який до повномасштабного вторгнення очолював комунальну друкарню в Кам’янці, де ми друкували газету. Після окупації йому також довелося виїхати, але ми зберегли дружні стосунки й продовжили співпрацю.
Ми дуже раді, що всі ці люди сьогодні працюють із нами. Їхній досвід і професійність суттєво підсилили нашу редакцію.
Від друкованої газети до цифрової спільноти: як редакція тримає зв’язок із читачами
– Ви тривалий час продовжували їздити в Оріхів, аби передавати мешканцям газету. Розкажіть, будь ласка, як відбувалися ці поїздки.
– Перша поїздка відбулася в березні 2023 року разом із головою Національної спілки журналістів України Сергієм Томіленком. Ми хотіли зрозуміти, чи потрібна газета людям. Такого досвіду в Україні ще не було, тому самі шукали рішення: їздили містом і запитували мешканців, чи потрібне їм друковане видання.
Ми приїхали саме тоді, коли в Оріхові завершували облаштування найбільшого пункту незламності. Його створював за підтримки волонтерів маріуполець Михайло Пуришев, який уже мав такий досвід на Донеччині. Він сказав мені: «Я й сам думав почати випускати для людей інформаційний бюлетень. Вони сидять у підвалах і практично відірвані від світу».
Саме тоді ми остаточно переконалися, що обрали правильний шлях і що газета справді потрібна. Відтоді я неодноразово їздила до Оріхова, привозячи нові випуски.
Ми налагодили тісну співпрацю з Державною службою України з надзвичайних ситуацій, зокрема з її пресслужбою, яка допомагала доставляти газету. Також я домовилася з головами громад, адже найшвидше газета могла потрапити до читачів разом із гуманітарною допомогою. Люди отримували гуманітарні набори, а разом із ними – і наші випуски. Саме так ми організували їхнє розповсюдження.
– Як довго тривала ця робота?
– Приблизно до осені 2025 року. Потім ситуація різко змінилася – російські війська почали масово застосовувати FPV-дрони.
Коли домовляєшся про поїздку, наприклад із ДСНС, добре розумієш, що ці люди відповідають за твою безпеку. Коли ризик став надто високим, я вирішила, що не маю права наражати їх на додаткову небезпеку.
Сьогодні ми вже не можемо доставляти газету до Оріхова, Преображенки чи Таврійського. До Комишувахи її ще вдається довозити.
Останнім часом нам вдалося передавати газету через районну організацію Товариства Червоного Хреста України, яку очолює Людмила Калашникова. Одна з волонтерок досі залишається в Оріхові. Коли їй вдається приїхати до Запоріжжя, вона бере нові випуски й відвозить їх людям. Востаннє це вдалося зробити приблизно місяць тому. Але нині такі поїздки стали вкрай складними.
– Сьогодні мешканці Оріхівської громади живуть у різних містах України, хтось – за кордоном. Як вам вдається залишатися для них «своєю» газетою? Як підтримуєте зв’язок із читачами?
– Зараз у цьому нам дуже допомагають цифрові платформи. У 2024 році за підтримки Інституту масової інформації ми створили сайт. Також активно розвиваємо сторінки у Facebook, Telegram та Instagram, а ще готуємо відео для YouTube, які публікуємо і на сайті.
Найбільша аудиторія – у Facebook: понад 15 тисяч підписників. Коли ми лише почали активно розвивати цифрові платформи у 2024 році, їх було близько 700. Відтоді аудиторія суттєво зросла.
Якщо враховувати і друковану газету, і цифрові платформи, то сьогодні нас читають понад 20 тисяч людей.
Ми вже думаємо про майбутнє: як залишатися потрібними своїй аудиторії та зберегти місце в медіапросторі. Коли втрачаєш територію, на якій працював десятиліттями, доводиться заново шукати свою роль і напрямок розвитку. Для невеликого гіперлокального видання це непростий виклик, і остаточної відповіді ми поки не маємо.
Ми дуже вдячні всім, хто підтримав нас фінансово, допоміг із технікою та навчанням. Саме навчання, попри війну й усі труднощі, дало нам можливість розвиватися. І сьогодні ми не зупиняємося, а продовжуємо рухатися вперед, хоча працювати в прифронтовому Запоріжжі психологічно надзвичайно важко.
Як редакція шукає свій шлях і будує майбутнє незалежного видання
– Яку роль у таких умовах відіграє професійна медійна спільнота? Як спілкування з колегами, участь у професійних заходах чи обмін досвідом допомагають вам у роботі?
– Це дуже важливо. Сьогодні ми постійно спілкуємося з редакторами інших прифронтових медіа, які опинилися в схожій ситуації. Хтось пережив ці виклики раніше, а хтось стикається з ними лише тепер.
Ми підтримуємо зв’язок, обмінюємося досвідом та ідеями, вивчаємо практики одне одного й запозичуємо те, що може бути корисним. Звісно, не все можна застосувати у своїй роботі, адже кожна редакція має власні умови, виклики й можливості.
Але професійне спілкування і взаємна підтримка сьогодні мають для нас дуже велике значення.
– Як змінилося ваше розуміння професії після 2022 року?
– Ми набагато серйозніше почали ставитися до своєї роботи, уважніше дотримуватися журналістських стандартів і відповідальніше підходити до висвітлення різних тем. Значною мірою цьому сприяли навчальні програми, воркшопи та тренінги, у яких ми брали участь.
Сьогодні ми приділяємо особливу увагу роботі за професійними стандартами. Зараз проходимо самооцінювання та готуємося отримати сертифікат JTI (міжнародний сертифікат довіри до медіа, – прим.), щоб підтвердити, що наша редакція працює відповідно до професійних вимог.
Сподіваюся, це допоможе нам і в залученні грантової підтримки, адже засвідчить, що ми є прозорим і відкритим медіа. Усі редакційні політики опубліковані на нашому сайті, тож будь-хто може ознайомитися з принципами нашої роботи.
Ми й раніше відповідально ставилися до своєї професії, але після 2022 року це відчуття відповідальності вийшло на зовсім інший рівень.
– Що допомагає вам не втрачати сили й бажання працювати?
– Насамперед наші люди, наші земляки. Я добре розумію, через що вони проходять, адже ми самі переживаємо це разом із ними.
Нещодавно, наприклад, нам зателефонувала людина, яка потребувала допомоги з подальшою евакуацією на захід України. Ми не могли допомогти безпосередньо, але зібрали всю необхідну інформацію, знайшли потрібні контакти, підказали, куди звернутися. Дуже сподіваємося, що це допомогло їй отримати необхідну підтримку.
Саме заради наших людей ми й працюємо.
Фото: Центр журналістської солідарності Запоріжжя
– Які цілі ви ставите перед собою? У якому напрямку хочете розвиватися?
– Передусім ми продовжимо навчатися. Ми добре розуміємо, що ніхто не підкаже нам єдиний правильний шлях – його ми маємо знайти самі. Це непросто, але ми будемо намагатися.
Те, що редакція працює й досі, уже є показником нашої стійкості. Ми не опускаємо рук, продовжуємо подаватися на грантові програми й сподіваємося, що з кожним разом робитимемо це дедалі успішніше.
Навчання допомогло нам краще зрозуміти, чого очікують донори, і знаходити спільні точки дотику, щоб їхні пріоритети збігалися з нашими. Водночас найважливіше для нас – щоб усе, що ми робимо, відповідало потребам та інтересам наших читачів.
Історію професійного шляху редакторки «Трудової слави» Світлани Карпенко, яка понад 40 років зберігає голос Оріхівщини, читайте в окремому матеріалі «Першого Запорізького».
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Світлани Карпенко
Читайте також:
- Музичний символ Запоріжжя: як понад 15 років відроджують традицію запорозьких тулумбасів (ІНТЕРВ’Ю)
- Занепад, репресії та пропаганда: що сьогодні відбувається в окупованій Веселівській громаді на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)
- Від підтримки переселенців до культурної дипломатії: як Веселівська громада розвивається в релокації (ІНТЕРВ’Ю)
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0