Не сидіти на місці, а рухатися вперед – цей принцип став для ветерана Миколи Реброва своєрідним правилом життя після фронту та важкого поранення.
Після служби у 55-й артилерійській бригаді, двох поранень та ампутації ноги Микола повернувся до спорту, підкорив Говерлу на протезі, а згодом започаткував власну справу. Нині він розвиває мережу закладів із м’ясом на мангалі та готується відкрити новий заклад у Запоріжжі.
Про те, як після важких випробувань почати життя заново, знайти мотивацію рухатися далі та розвивати власну справу у прифронтовому місті, Микола Ребров розповів «Першому Запорізькому».
Добровільно став на захист України у перші місяці повномасштабної війни
До повномасштабного вторгнення Микола встиг попрацювати у будівельній сфері: керував власними бригадами в Києві, а згодом повернувся до Запоріжжя, де очолив охоронне агентство.
Водночас значну частину вільного часу він присвячував подорожам і спорту. Каже, активний спосіб життя завжди був важливою частиною його життя.
24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, звичне життя Миколи змінилося. У перші дні повномасштабної війни він насамперед подбав про безпеку рідних – відправив родину за кордон. А вже у квітні вирішив долучитися до війська.
За словами Миколи, довго вагатися не довелося.
«Я вважав, що неправильно, коли до тебе приходять додому, виганяють із твоєї хати, із твоєї землі. Тому я навіть не думав про щось інше», – пояснює ветеран.
Пережив два тяжкі поранення та ампутацію ноги
Микола служив артилеристом у 55-й окремій артилерійській бригаді «Запорізька Січ». Його підрозділ працював на Донецькому напрямку – захищав Мар’їнку, Вугледар, Красногорівку та Авдіївку. Артилеристи знищували ворожу піхоту й техніку, зокрема засоби радіоелектронної боротьби, реактивні системи залпового вогню, танки та БТРи.
«Фронтове життя – це постійна робота, дні й ночі без сну», – розповідає Микола.
Перше поранення він отримав у серпні 2022 року. Лікування тривало близько пів року, після чого були кілька місяців реабілітації та дві операції. Попри встановлену третю групу інвалідності, Микола вирішив повернутися до побратимів і продовжив службу ще майже рік.
«Мені здавалося, що я десь не допрацював і можу ще бути корисним», – каже ветеран.
У серпні 2024 року під час обстрілу Микола отримав друге поранення. Після роботи по ворожих позиціях він не встиг добігти до бліндажа й потрапив під вогонь російської артилерії. Осколки поранили руки, спину та ноги.
«Мені не давали багато шансів на те, що я виживу. Але я вижив», – згадує ветеран.
Цього разу відновлення також було тривалим. Наприкінці 2025 року Микола демобілізувався вже з першою групою інвалідності. Через тяжкість поранення йому ампутували ногу. Після цього ветеран пройшов протезування у центрі «Сміливий крок».
Фізичне відновлення значною мірою полегшив багаторічний спортивний досвід. Натомість значно складніше було психологічно прийняти ампутацію.
Уже за півтора місяця після операції Микола почав ходити на протезі. Друзі одразу почали долучати його до тренувань і спільних заходів, допомагаючи не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
«Головним завданням було, щоб я не залишався сам удома, а постійно був у русі, десь із людьми, – пояснює Микола Ребров. – Коли залишаєшся сам, це, мабуть, найважче. Тому я намагаюся постійно кудись ходити, щось робити».
Спорт допоміг адаптуватися та повернутися до активного життя
До війни Микола займався футболом, боксом, тренувався в залі та бігав. Після ампутації йому довелося адаптувати звичні тренування до нових фізичних можливостей і шукати види спорту, які не потребували б повноцінного навантаження на обидві ноги. Так він відкрив для себе стрільбу з лука.
«Під час стрільби ногу взагалі не обов’язково задіювати. Можна стріляти сидячи або стоячи – як тобі зручно», – пояснює він.
Згодом до стрільби з лука додалося плавання. Микола почав брати участь у ветеранських змаганнях із кросфіту, плавання та стрільби з лука, подорожуючи заради них різними містами України.
За рік разом із командою він побував у Києві, Луцьку, Івано-Франківську, Кам’янському, Буковелі та інших містах.
Перші старти давалися нелегко. Спочатку Микола майже не здобував призових місць. Проте поступово результати почали покращуватися: спочатку були треті місця, потім другі, а згодом вже почав перемагати.
На ветеранських змаганнях у Києві Микола також здобув дві медалі з плавання, а у Львові посів третє місце.
Підкорив Говерлу на протезі
Ще до повномасштабної війни Микола любив гори. Він ходив у горах Грузії, а в Україні разом із маленькою донькою піднімався на Хом’як. Після першого поранення, коли родина знову зустрілася в Україні, вони поїхали до Буковелю та підкорили гору Синяк.
Тоді донька запропонувала наступного разу піднятися на Говерлу. Микола пообіцяв, що вони обов’язково це зроблять.
Після другого поранення та ампутації ноги донька запитала батька, як тепер здійснити їхній задум. Відповідь Миколи була короткою та впевненою: «Опаную протез – і підемо».
Сходження на Говерлу стало для нього серйозним випробуванням. Маршрут пролягав крутими підйомами, а під ногами було слизьке каміння, змішане з глиною та водою. Навіть звичайні туристи подекуди втрачали рівновагу й падали.
Для ветерана шлях був ще складнішим. Через ампутацію ноги вище коліна та наслідки поранення другої ноги фактично кожен крок угору він робив із навантаженням лише на одну ногу. Каже, це було схоже на нескінченне піднімання сходами. Та він не зупинявся.
Дорогою Миколу підтримували інші туристи. Деякі з них зізнавалися, що, побачивши його, вирішили не повертатися назад і також дійти до вершини.
«Коли я вже піднявся на гору, звісно, було круто. Відчував полегшення, бо виконав свою обіцянку. А ще побачив неймовірні краєвиди», – розповідає ветеран.
На Говерлі Микола не зупинився. Уже за два тижні він знову повернувся до Карпат: вирушив до озера Несамовите та піднявся на ще одну вершину. Каже, цей маршрут виявився навіть складнішим за Говерлу.
Для Миколи ці сходження стали ще одним доказом того, що фізичні обмеження не обов’язково мають ставити крапку в планах і мріях.
«Усі обмеження лише в нашій голові», – говорить він.
Відкрив заклади харчування у прифронтовому Запоріжжі
Думка про власну справу з’явилася у Миколи ще під час служби. На фронті йому часто хотілося звичайної їжі, якої бракувало в польових умовах.
«Постійно хотілося смачного м’яса, шаурми, дьонера», – розповідає Микола.
Тоді це була лише ідея, яку він тримав у голові. Серйозніше про відкриття власної справи Микола замислився у шпиталі після другого поранення.
«Я розумів, що не хочу жити лише на одну пенсію. Потрібно щось робити, рухатися далі», – каже ветеран.
Реалізувати задум Миколі допомогли друзі та побратими з ветеранської організації «Разом UA».
Перші заклади він відкрив у прифронтових Кушугумі та Новоолександрівці. Поки там було відносно спокійно, бізнес працював, однак із загостренням бойових дій довелося змінювати плани. Точку в Кушугумі перенесли, а заклад у Новоолександрівці знищив російський обстріл.
«Її знесло просто. Але я не хотів опускати руки, тому переїхав далі», – розповідає Микола.
Згодом він відкрив дві точки у Вільнянську. Нині один із його закладів працює в Запоріжжі, неподалік дев’ятої міської лікарні.
Отримав грант і планує відкрити нову точку в Запоріжжі
У розвитку бізнесу Миколі допомагають двоє найманих працівників і товариш, який відповідає за управління закладами. Водночас сам ветеран не відходить від роботи й регулярно стає до мангала.
«Якщо я приходжу на точку і стаю до роботи, то можу шість-сім годин працювати на протезі», – каже Микола.
Його заклади спеціалізуються на стравах, приготованих на мангалі: шашлику, шаурмі, дьонерах, м’ясі та рибі.
Попит у різних локаціях відрізняється. Там, де погіршилася безпекова ситуація, замовлень стало менше. Тому одну з точок у Вільнянську Микола планує закрити й натомість шукати нове місце в Запоріжжі.
Для подальшого розвитку справи він отримав ветеранський грант від Запорізького центру зайнятості. Грантові кошти планує використати для оренди МАФу та придбання необхідного обладнання.
Попри небезпеку, Микола не планує залишати Запоріжжя та переїжджати до відносно безпечнішого регіону.
«Від початку повномасштабної війни я думав: це мій дім, то чому я маю звідси їхати? Потрібно щось робити саме тут. Я виріс у Запоріжжі й хочу тут залишитися», – каже він.
Рухатися далі Миколі допомагають не лише власна мотивація та прагнення розвивати справу. Найбільшу підтримку йому дають родина та близьке оточення.
Ветеран продовжує розвивати бізнес і ставити перед собою нові цілі
Микола хоче розбудувати мережу закладів, яка працюватиме стабільно. Постійні переїзди через обстріли вже виснажили його, тому тепер він прагне знайти місце, де зможе розвивати справу без чергового вимушеного переміщення. Водночас не виключає, що в майбутньому спробує себе й в іншій сфері.
Та найбільше Микола мріє про завершення повномасштабної війни.
Тим, хто опинився у схожих обставинах, ветеран радить насамперед не зупинятися.
«Треба не сидіти на місці, а рухатися, займатися спортом. Спорт – це дуже гарна реабілітація, і моральна, і фізична», – говорить Микола.
Він переконаний, що важливо знайти заняття, яке допомагає відновлюватися, поставити перед собою конкретну мету й поступово до неї йти.
Після пережитого Микола по-іншому ставиться до життя. Війна, за його словами, дала йому усвідомлення того, наскільки воно непередбачуване й крихке.
«Прийшло розуміння, що всі ми смертні й усе може закінчитися будь-якої миті. Тому потрібно жити, щось робити, вдосконалювати себе», – розмірковує Микола Ребров.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Миколи Реброва
Читайте також:
- «Одна мета – перемогти»: історія запорізької волонтерки Стелли Орел, яка понад дванадцять років допомагає військовим
- 12 років рятує людей з-під обстрілів: історія запорізького пастора і волонтера Влада Маховського
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!