Життя в тіні окупації: як виживають жителі Пологівської громади під обстрілами й тиском російських загарбників

Місто Пологи на Запоріжжі вже понад три роки перебуває під російською окупацією. З довоєнних 30 тисяч мешканців у громаді залишилося понад сім тисяч. Вулиці спорожніли, села майже безлюдні. Понад третину інфраструктури зруйновано або пошкоджено. Люди живуть без газу, з частими перебоями електрики та водопостачання. Щодня чути вибухи, тож з дому вони виходять лише за крайньої потреби.

Загарбники постійно тиснуть на місцевих: примушують отримувати російські паспорти, погрожують конфіскацією житла, переслідують за проукраїнську позицію. Дітей змушують навчатися за російськими програмами під наглядом озброєних військових. Медична допомога у місті практично недоступна.

Про життя в тимчасово окупованих Пологах «Першому Запорізькому» розповів начальник Пологівської міської військової адміністрації, міський голова Юрій Коноваленко.

Внаслідок бойових дій інфраструктура Пологів постраждала на 30%: у місті багато пошкоджених будинків

– Як ви оцінюєте ситуацію в Пологах зараз? Що відомо про стан міста та громади? 

– Ситуація в місті майже не відрізняється від тієї, що була у 2022 році одразу після окупації. Усе лишилося майже в тому ж стані, тому що і місто, і західні та північні села громади – це фактично лінія фронту, друга лінія оборони окупантів. Там щодня вибухи, «прильоти». Перебувати в будь-якому місці громади небезпечно.

– Наскільки сильно постраждала інфраструктура міста?

– За нашими оцінками, інфраструктура міста пошкоджена приблизно на 30%. За даними з відео дронів та інших джерел, значна частина об’єктів вціліла. Повністю зруйнованих будівель небагато, однак ушкоджених – дуже багато.

– Яка ситуація з базовими комунікаціями – світлом, газом, водопостачанням, зв’язком?

– Постачання газу припинилося ще в травні 2022 року й досі не відновилося. Це сталося через пошкодження магістральних газопроводів, які з’єднували підконтрольну й непідконтрольну частини нашої громади. Газ надходив до нас через Оріхів, але ті трубопроводи були пошкоджені. Наскільки мені відомо, окупаційна влада обіцяла завезти газ із Бердянська, та насправді нічого не зробили. Люди залишилися без газу, що дуже турбує, бо до початку війни громада була переважно газифікована. Газ використовували для індивідуального опалення, адже централізованого у нас не було. Тому люди були змушені переходити на інші джерела обігріву. 

Щодо води – у місті та більшості громади вона подається з артезіанських свердловин. Але коли немає електрики, немає й води.

Електропостачання нестабільне: його періодично ремонтують. Села, що ближче до лінії фронту, мають електрику лише короткий проміжок часу. У більш віддалених селах, таких як Семенівка та Григорівка, подача світла трохи стабільніша. Щоправда, там завжди були проблеми з централізованим водопостачанням – свердловин мало, тож люди більше покладаються на криниці, як і раніше. У самому місті наразі є і світло, і вода.

Мобільний зв’язок є, але лише російський. Окупанти зробили все, щоб змусити жителів перейти на їхні SIM-картки. Лише зрідка трапляються випадки, коли хтось з українськими SIM-картами може додзвонитися. Крім того, вони обмежують доступ до українського супутникового телебачення: конфіскують у мешканців антени й роблять усе, щоб люди переходили на російський зв’язок. 

Жити під російською окупацією залишається понад сім тисяч мешканців Пологівської громади

– Скільки людей зараз залишається у Пологах? Скільки серед них дітей? І наскільки змінилася чисельність населення порівняно з довоєнним часом?

– У нас є майже точні дані, бо ми ведемо облік і моніторинг. З 30 тисяч жителів громади зараз в окупації перебуває трохи більше ніж сім тисяч. Значна частина з них виїхала з сіл, де проходить фронт – таких як Костянтинівка, Пологи, Інженерне, Багате. Ті, хто не зміг виїхати на підконтрольну Україні територію, виїжджають до Бердянська, Маріуполя чи Мелітополя, де трохи спокійніше. 

До війни дітей шкільного віку було майже 3600, тепер залишилося лише близько 600 – це приблизно шоста частина, або 15%. Дітей дошкільного віку було близько 1100, зараз – 110–112, тобто приблизно 10% від довоєнної кількості.

– Чи виїжджають зараз люди? Наскільки складно це зробити? 

– Так, люди продовжують виїжджати. Ми ведемо моніторинг, вони приходять до нас і реєструються. Щомісяця до Запоріжжя приїжджає близько п’яти сімей. Серед них є сім’ї з дітьми, але переважно це люди літнього віку. Хтось, на жаль, поховав своїх родичів, за якими доглядав в окупації, і приїжджає, бо їх вже нічого не тримає. Хтось їде до дітей чи онуків. Є й ті, хто виїжджає за кордон.

– Чи підтверджується інформація про те, що до Пологів переселяються росіяни з родинами та займають покинуті будинки?

– Ні, такої масової інформації немає. Такі повідомлення з’являлися наприкінці 2022-го – на початку 2023-го, коли говорили, що російські офіцери нібито привозять свої сім’ї. Були також випадки, коли постраждалих від повеней за Уралом переселяли до Пологів. Але ця ідея не прижилася – місто фактично знаходиться на лінії фронту, там дуже небезпечно. Наша територія постійно під контролем дронів Збройних сил України, і це не дає ворогу можливості розміститися. Звичайно, мирні жителі змушені переховуватися й менше перебувати на вулиці. Тому переселень немає. Є інформація, що до Пологів приїжджали російські медики та вчителі, але це не носить масового характеру.

Місто та села громади практично без життя: людей на вулицях майже немає

– Розкажіть, як виглядає повсякденне життя мирних жителів в окупації.

– Мені важко говорити про це, бо щоденної прямої комунікації з ними немає. Але, за інформацією, яку ми отримуємо від місцевих жителів, люди намагаються господарювати на своїх городах, хоча роблять це дуже недовго й постійно змушені переховуватися. З дому виходять лише за найнеобхіднішим – до магазину чи на ринок – і намагаються якнайшвидше повернутися назад. По-перше, через перевірки, а по-друге – це просто небезпечно.

Відео з дронів та записи місцевих показують фактично мертве місто. Села поблизу лінії фронту – Пологи, Івана Франка, Костянтинівка, Решетилівське, Багате, Новокарлівка, Вербове, Новофедорівка – майже пусті. Трохи більше людей залишилося у віддаленіших селах, таких як Тарасівка, Шевченкове, Григорівка та Семенівка, де відносно спокійніше. Але й там були «прильоти» та постраждали люди.

Здебільшого мешканці залишаються вдома й намагаються уберегти своє майно, щоб ніхто не заліз і не забрав його. Виїжджають або виходять у місто чи села тільки за нагальної потреби. Взагалі зараз дістатися з сіл до міста дуже складно через небезпеку на дорогах.

– Де зараз працюють люди у Пологах?

– Працюють ті, хто може вийти на ринок, щоб щось продавати, або ті, хто відкрив магазин чи аптеку, заплативши за це окупантам. Є й ті, хто пішов на співпрацю з окупаційною владою: вони зайняті в кількох школах – одна в місті та, можна сказати, півтори в селах, бо школа в Шевченковому швидше не працює, ніж працює. Крім того, деякі люди працюють в органах управління, створених окупантами.

– У Пологах було декілька підприємств та заводів. Що з ними зараз?

– Після 24 лютого жодне підприємство не працює. На жаль, їхнім власникам не вдалося звідти нічого вивезти, тому ці підприємства зупинені. Приїжджали російські бізнесмени, говорили, що відновлять роботу, але ні «Дніпрокераміка», ні «Пологівський хімічний завод “Коагулянт”» так і не запрацювали. Гірничодобувна компанія «Мінерал» також не працює через постійні «прильоти». Крім того, за нашими даними, окупанти вивезли звідти велику кількість добутої глини та піску. Вивозили як до Бердянська, так і до Ростова. «Пологівський олійноекстракційний завод» також не працює, бо там було кілька «прильотів». 

Декілька фермерських господарств у південній частині громади – в Басані, Семенівці, Григорівці – відновили роботу після того, як погодилися на співпрацю з окупантами. Натомість у північних районах громади навіть вийти небезпечно, тому там вже понад три роки нічого не сіють і не збирають.

– Які настрої серед населення, яке залишилося в окупації?

– На четвертому році окупації більшість людей поводяться дуже обережно й не демонструють своїх настроїв. Але ми точно знаємо: є ті, хто продовжує чекати на нас, попри все. Ми також віримо, що таких людей більшість. Хоча є й ті, хто, на жаль, вже нас не чекає, і навіть ті, хто, ймовірно, ще від початку сподівався на прихід окупантів. Адже вони швидко знайшли для себе «місце під сонцем» за законами Російської Федерації.

Постійний тиск, викрадення та депортації: про реалії життя під російською окупацією

– Які форми тиску зараз застосовують окупанти до місцевого населення? Чи відомі факти незаконних затримань або засуджень?

– Так, такі факти відомі. Зафіксовані випадки депортації – декілька людей було депортовано. За нашими даними, 112 людей зникли безвісти або були викрадені. Частину з них знайшли вже загиблими. Деяких людей розстріляли чи закатували. Загалом відомо понад сотню випадків загибелі цивільних. Є й ті, хто досі перебуває в російському полоні. За нашою інформацією, частину з них уже засудили за звинуваченнями у «тероризмі», і вони відбувають покарання – терміни від 10 років і більше.

Тиск здійснюється в різних формах. По-перше – це примус до отримання російських паспортів. Без них ти ніхто й нічого не можеш зробити. По-друге – це оформлення майна. Людей змушують реєструвати його [за російським законодавством], інакше майно забирають або визнають безгосподарним. Тобто для окупаційної влади всі жителі громади, які виїхали, вже позбавлені права на власність.

Є випадки, коли наші люди, що перебували на підконтрольній Україні території, поверталися до Пологів, щоб оформити майно за так званими законами Російської Федерації. Хтось залишився там, а хтось після оформлення повернувся до Запоріжжя. 

Ми намагаємося пояснювати, що це не має ніякої юридичної сили для нашого законодавства, і після деокупації всі права власності залишаться в реєстрах. Але люди, особливо старшого віку, дуже хвилюються за своє майно й намагаються його оформити. Дехто навіть надсилає документи в Пологи, щоб хтось зробив це замість них. Цей тиск відчувається постійно – люди бояться втратити майно й намагаються хоч якось його врятувати.

– Наскільки поширеною є практика, коли окупанти використовують приватні будинки або об’єкти цивільної інфраструктури для військових цілей?

– Це відбувається хвилями. То їх дуже багато в приватних будинках – як у місті, так і в селах. То через якийсь час їх стає значно менше – кажуть, що там майже нікого немає. Мабуть, окупанти виїжджають на позиції в посадки. Все залежить від ротацій і сезону.

У Пологах зараз їх стало менше – більшість виїхали у напрямку Гуляйполя та Оріхова. У селах, наприклад у Тарасівці, їх трохи більше.

– Яка зараз ситуація із медичною допомогою у Пологах – чи працює лікарня, і яку допомогу там реально надають?

– Те, що ми знаємо, знаходячись тут в Запоріжжі – стан медичної допомоги просто критичний. Пологівська центральна районна лікарня дуже сильно пошкоджена, тому вони відкрили лікарню в будівлі поліклініки. Але лікарі, які там працюють, можуть надати лише першу невідкладну допомогу.

На жаль, людям із серйозними хворобами доводиться їхати до Бердянська, Мелітополя, Маріуполя чи Кам’янки, де працюють лікарні й відносно спокійніше. Отримати якісну медичну допомогу у Пологах практично неможливо.

Особливо складно людям із тяжкими захворюваннями – інсультами, онкологією. Відомо багато випадків, коли людина вирушає по допомогу до лікарні, а назад уже не повертається живою. Тому це найболючіше питання.

Хоча деякі аптеки працюють, ми знаємо багато випадків, коли родичі з підконтрольної території України або з-за кордону змушені передавати нормальні ліки, щоб підтримувати здоров’я своїх родичів.

Загарбники мілітаризують українських дітей в окупації та знищують ідентичність

– Розкажіть про освіту в окупації. Скільки зараз усього шкіл працює? Чи багато дітей туди ходить?

– Зараз літо, тому школи не працюють. Але протягом навчального року в місті була відкрита одна школа й ще дві в селах – у Шевченківському та Григорівці. Згодом дітей із Григорівської школи перевели до Семенівської, бо там розпочався ремонт.

Окупаційна влада включила до списків усіх дітей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях. Наприклад, у Шевченківському залишилося близько 40 дітей, і вони заявляють, що всі ці діти відвідують школу. Але ми знаємо, що це не зовсім так: не всі насправді ходять до шкіл, хоча батьків сильно примушують. У них є важелі впливу, такі як зброя та погрози забрати дітей. Через це багато хто змушений водити дітей у ці школи, де навчання відбувається за російською програмою.

– Які порушення прав дитини фіксуються в окупації?

– Я вважаю, що там порушення прав дітей відбуваються практично щодня. Їх під супроводом завозять до шкіл, де перебувають озброєні військові. Туди навіть батьків не пускають. У нас є фото, де видно, що на уроках у класах присутні озброєні військові. Тобто відбувається примус і залякування. Виняток – діти тих батьків, які погодилися на співпрацю й добровільно віддали їх на навчання за російськими законами.

Також є інформація, що влітку дітей вивозять до таборів у Росії. На щастя, всіх повертають. Не можемо стверджувати, що ці поїздки відбуваються насильно – можливо, батьки дають на це згоду. Але наразі ми не можемо це перевірити.

– Яка, на вашу думку, мета таких поїздок українських дітей до Росії? 

– Діти – це ті, хто найлегше піддається перевихованню та переорієнтації. Мета таких заходів одна: знищити в них усе, що пов’язує з Україною, стерти нашу самобутність. Їх везуть, наприклад, до Пензи, де починають перевиховувати, зокрема через мілітаристські табори. Головна ціль – викорінити все українське, що в них залишилося.

– Які пропагандистські заходи окупанти проводять у місті?

– Важко сказати, бо місто майже пусте. Ми бачили заходи до 8 березня: були фото та відео, як вони вручають квіти. Також проводили кілька футбольних турнірів на нашому футбольному полі, яке ми збудували. У дитячо-юнацькій спортивній школі, яку ми відремонтували, теж відбуваються заходи. Навіть у будинку культури проходять події, але на фото видно, що зали майже порожні – людей практично немає.

– Чи ведеться облік людей, які добровільно пішли на співпрацю з ворогом? Чи збирає громада таку інформацію?

– Так, такий облік ведеться. Але це не є рішенням суду. Є кілька осіб, щодо яких вже є судові ухвали. Ми збираємо та передаємо інформацію про них. Ми їх бачимо і знаємо. Люди повідомляють про таких, і ми ведемо цей облік.

– Що б ви хотіли сказати зараз пологівцям, які знаходяться в тимчасовій окупації?

– Вірте в те, що Збройні сили обов’язково повернуть нашу Пологівську землю під контроль України. І коли це станеться, ми відновимо все, що було пошкоджено й зруйновано. Жителі Пологівської громади – працьовиті люди, і я впевнений, що ми все повернемо. Все буде Україна!

У другій частині інтерв’ю начальник Пологівської міської військової адміністрації, міський голова Юрій Коноваленко розповів, як нині живе Пологівська громада в релокації, які проєкти вдалося втілити та з якими труднощами стикаються переселенці.

Текст – Олександр Носок

Кераміка з душею: як родина Нагурних з міста Пологи відродила майстерню «Добра глина» в Запоріжжі

---

Читайте також:

• Понівечений, але нескорений: як живе Оріхів – під постійними обстрілами, без світла та газу (ІНТЕРВ’Ю)
• За шість кілометрів від фронту: як живе прифронтова Гуляйпільська громада під щоденними обстрілами (ІНТЕРВ’Ю)

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!