Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув'язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС

За три роки окупації Енергодара близько двох тисяч його мешканців пройшли через російські катівні. Десятеро енергодарців отримали багаторічні терміни ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями й відбувають покарання в російських тюрмах за тисячі кілометрів від дому. Десятки жителів міста досі вважаються зниклими безвісти. Серед постраждалих – працівники Запорізької АЕС, активісти та родичі військових.

Систематичні викрадення, катування та незаконні ув’язнення стали ключовими інструментами окупантів для придушення спротиву й встановлення тотального контролю над містом, де розташована найбільша атомна електростанція Європи.

За непокору окупаційному режиму загарбники катують навіть жінок, літніх людей та їхні родини. А методи знущань не відрізняються від застосовуваних до військовополонених. Відтак Енергодар, який задумувався як атомне місто майбутнього, росіяни перетворили на місто-заручник, де населення тримають у постійному страху й безправ’ї.

«Перший Запорізький» поспілкувався з жителями міста, які постраждалими від російських репресій, та їхніми рідними, міським головою Енергодара Дмитром Орловим та координаторкою відділу документування громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Аліною Родіною. У цьому матеріалі розповідаємо про масові переслідування цивільних і працівників ЗАЕС.

Мирний спротив мешканців Енергодара переріс у хвилю репресій з боку окупантів

4 березня 2022 року російська армія захопила Енергодар і Запорізьку атомну електростанцію. Напередодні місцеві жителі чинили відчайдушний опір: виходили на мирні мітинги, створювали блокпости та ставали живим щитом проти ворожої військової техніки.

Навіть після захоплення міста енергодарці продовжували відкрито демонструвати незгоду з окупацією. Протести тривали доти, доки російські військові не вдалися до силового придушення. Проти беззбройного населення почали застосовувати світлошумові гранати, сльозогінний газ, стріляти в повітря, а подекуди – й по людях.

Масова ненасильницька протидія ворогу стала головною причиною подальших репресій. 52 тисячі мешканців, які проживали на той час в місті, опинилися під загрозою затримань. З перших місяців окупаційна влада розпочала системне переслідування громадян з проукраїнською позицією, намагаючись зламати опір і встановити повний контроль над містом.

Координаторка відділу документування громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Аліна Родіна зазначає, що головною мішенню репресій з боку окупантів стають активні громадяни. Передусім – громадські діячі, волонтери, колишні військові, родичі українських захисників та ті, хто підтримував ЗСУ. Окрему категорію ризику становлять працівники Запорізької АЕС. За словами Родіної, найбільший тиск чинять на тих, хто відмовляється отримувати російський паспорт, підписувати контракт із «Росатомом» або відкрито висловлює проукраїнську позицію.

Документаторка зазначає: викрадення відбуваються свавільно і без жодних пояснень. Людей забирають з домівок без офіційних звинувачень і повідомлення рідних. Причини арештів стають відомими пізніше – вже під час фіктивного «слідства».

«Дуже часто свідки розповідають, що окупанти знають, до кого вони йдуть, бо зазвичай заздалегідь збирають інформацію про них», – розповідає Аліна Родіна. Під час обшуків силовики, що зазвичай представляються співробітниками ФСБ, вилучають особисті речі – телефони, ноутбуки, планшети, фотоапарати – у затриманих і членів їхніх родин. За словами документаторки, окупаційні правоохоронці активно використовують спецтехніку, зокрема для відновлення видалених даних.

Міський голова Енергодара Дмитро Орлов розповідає, що окупанти ведуть попереднє стеження за працівниками Запорізької АЕС. Оскільки атомна станція – об’єкт із посиленим режимом доступу, відстежувати дії персоналу відносно просто. За словами Орлова, з працівниками станції проводять «співбесіди», під час яких намагаються виявити їхні політичні погляди. Якщо виявляють проукраїнську позицію або негативне ставлення до окупаційної влади, починається відпрацьований сценарій затримання. «Людина заходить на станцію за своєю перепусткою, відпрацьовує свої вісім годин. Після цього, виходячи зі станції, її пропуск блокується на прохідній. А на виході людину чекає тонований автобус, куди її саджають. Потім про людину кілька днів, а іноді й довше, ніхто нічого не знає», – пояснює Дмитро Орлов.

Він зауважує, що працівникам станції заборонено проносити мобільні телефони на станцію, тому близькі не можуть підтримувати зв’язок із ними та дізнатися про їхню долю.

Катівні в місті та на станції: загарбники перетворювали будь-яке підвальне приміщення на місце тортур

За словами очільника Енергодара, російські окупанти облаштували в місті щонайменше десять місць незаконного утримання та катування людей. Частина з них – на території санітарно-захисної зони Запорізької АЕС, а також на промислових майданчиках підприємств, де розміщувалися пожежна та військова частини, та в підвальних приміщеннях різних будівель. Також катівні створили й у самому місті, зокрема у будівлі колишнього управління Служби безпеки України та у відділі поліції.

«Фактично будь-яка будівля, яка мала підвальне приміщення, використовувалася як катівня, де знущалися з людей. Зараз в Енергодарі таких місць менше, і катування не такі активні, але вони все ще відбуваються. У 2022–2023 роках їх було дуже багато. Мова йшла не про десятки, а навіть про сотні людей, яких постійно утримували в неволі», – розповідає  Дмитро Орлов.

За даними ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля», в Енергодарі діяло щонайменше 16 катівень.  Їхнє існування підтверджують свідчення постраждалих, зібрані представниками організації.

Документаторка Аліна Родіна розповідає, що умови утримання були жахливими та такими, що принижували гідність людини: «Зазвичай це малі камери, в яких одночасно тримають декількох людей. Тобто більше, ніж встановлено для такої площі. Санітарні умови відповідні: іноді людям доводиться проситись в туалет. Душа немає, нічого немає. Просто камера. У кращому випадку є матраци, в гіршому – дерев’яні конструкції або нічого». Родіна зазначає, що часто рідні навіть не мають змоги передати затриманим передачу, адже не знають, де саме їх утримують.

Міський голова розповідає, що у перші місяці повномасштабного вторгнення в малих камерах площею три на чотири метри окупанти могли утримувати до 20 людей. «Вони не те, що спали – сиділи по черзі, бо не було місця, – говорить він. – За тиждень люди втрачали по 10–15 кілограмів. Їх періодично били. Робили це, як правило, по одному в сусідній кімнаті. Двері залишали відчиненими, щоб інші чули ці знущання».

Окупанти навмисно тримали людей у повній антисанітарії, без доступу до свіжого повітря, достатньої кількості води, їжі й належної медичної допомоги. Цілодобове світло у камері лише підсилювало психологічний тиск. Усе це мало на меті створити атмосферу постійного страху.

Масові знущання в окупації: через російські катівні пройшло понад 2000 мешканців Енергодара

Загарбники систематично застосовують фізичне та психологічне насилля щодо в’язнів. Постраждалі свідчать про побиття палицями, прикладами автоматів чи навколишніми предметами, удушення, катування електричним струмом. Окрім цього, ув’язнених примушують копати собі могили, влаштовують імітації страт, погрожують вбивством або зґвалтуванням.

«Люди здебільшого втрачають свідомість після цих катувань, психологічно страждають. Окупанти не роблять винятків навіть для жінок і літніх людей. Використовують якісь доісторичні засоби катувань», – говорить Дмитро Орлов.

Під час допитів цивільних запитують про співпрацю із ЗСУ, участь в АТО/ООС, розташування українських військових частин. Деякі запитання відтворюють наративи російської пропаганди.

Щоб їх не впізнали, окупанти ховають обличчя під балаклавами або зав’язують в’язням очі. Багато постраждалих унаслідок катувань отримують поранення, переломи кісток і гематоми.

Для найжорстокіших знущань мешканців Енергодара росіяни вивозили до підземної катівні біля ЗАЕС – місця без вікон і з єдиним охоронюваним виходом, яке самі називали «Ямою». Там людей утримували без їжі, у смороді фекалій, на дерев’яних ящиках і дошках. Цивільних били прикладами автоматів і кийками, стріляли в кінцівки, катували струмом.

За даними Дмитра Орлова, через російські катівні пройшло вже близько дві тисячі жителів Енергодару. Частину з них закатували до смерті. Через відсутність експертиз точну кількість загиблих встановити неможливо, проте, за словами мера, йдеться про десятки зниклих безвісти або страчених загарбниками.

Масштаби репресій підтверджують дослідження Медійної ініціативи за права людини та Центру прав людини ZMINA: 83% із 93 опитаних цивільних (серед них 14 – із Запорізької області), яких незаконно утримували під час окупації, зазнали фізичного або психологічного насильства.

Як повідомила голова правління, адвокатка громадської правозахисної організації «Егіда-Запоріжжя» Антоніна Шостак під час конференції «Енергодар і ЗАЕС у заручниках Кремля: як окупанти знищують цивільний опір і шантажують світ», Запорізька ОВА зафіксувала 693 випадки викрадення людей і застосування тортур. З них 401 людина була звільнена, а доля ще 292 залишається невідомою.

53 дні у російському полоні: катували струмом і ламали кістки за знайдений файл на планшеті

Житель Енергодара Володимир Жайворонок провів у російському полоні 53 дні, переживши тортури окупантів. До повномасштабної війни він працював підрядником на Запорізькій АЕС, а згодом – у будівельній компанії в Польщі. У лютому 2022 року чоловік приїхав до рідного міста у відпустку.

Після окупації Енергодара, щоб уникнути уваги загарбників, він переїхав до друга. Та в червні 2022 року його все ж затримали. Чотири колишні правоохоронці, які стали на бік ворога, приїхали на викраденому цивільному авто. Озброєні й у балаклавах, вони схопили Володимира біля будинку й без пояснень відвезли до колишнього відділку поліції.

Там, розповідає чоловік, над ним знущалися: одягли мішок на голову, били ногами, кийками та підручними предметами, зокрема стільцями. Також його неодноразово катували струмом та імітували розстріл, щоб зламати морально.

Окупанти знайшли на планшеті Володимира файл із переліком автівок без номерних знаків – він фіксував їх і передавав друзям, щоб застерегти про небезпеку. Попри те, що чоловік встиг видалити файл, росіяни змогли його відновити. Цей й стало приводом для катувань: від Володимира вимагали зізнання в шпигунстві, розкриття контактів нібито пов’язаних із СБУ осіб та іншої інформації. Він пояснював, що не має жодних даних, бо останні роки працював за кордоном. Але кривдників це не зупинило.

«Допитували перші два тижні майже щодня. Вони мене відлупцювали так, що я став повністю чорний: спина, ноги, обличчя, руки. У мене було 14 переломів», – ділиться Володимир. Йому зламали ребра, руку, залишили численні забої. Під час одного з допитів відірвали ніготь. Через травми чоловікові було боляче навіть сидіти чи лежати.

Його тримали у камері розміром 3,5 на 3,5 метра, де іноді перебувало до 24 людей. «Умови були – сказати, що скотські, це нічого не сказати. У моєї бабусі свині жили в кращих умовах», – згадує енергодарець. Замість туалету в камері була дірка в підлозі, яку затикали пляшкою від смороду, і раковина, де в’язні вмивалися.

У камері критично бракувало свіжого повітря – вікон не було, вентиляція майже не працювала. «Щоб ми не задихнулися, вони дозволили поставити один вентилятор, який ледь тягнув повітря. Без нього ми б там задихнулися», – каже Володимир.

Спати доводилося на голій підлозі при постійно увімкненому світлі. «Це в них таке катування було – світло не виключали ніколи. Економна лампа просто випалила мені очі, зір підсів дуже сильно. І взагалі здоров’я підірвалося».

Раз на день в’язням дозволяли заварити чай з одного чайника кип’ятку на всіх. Їжі майже не давали, тому виживали лише завдяки передачам від близьких.

За словами Володимира, багато співкамерників мали поранення від травматичної зброї, але медичної допомоги не отримували. Рани доводилося перев’язувати самотужки – матеріалами з аптечки, яку передали рідні.

В’язнів постійно погрожували вбити або відрізати їм частини тіла. Для посилення дії струму окупанти надягали на голову в’язнів мокрі наволочки або ставили їм ноги у таз із водою.

У полоні Володимир став свідком убивства співкамерника – водолаза гідроцеху ЗАЕС Андрія Гончарука. За його словами, Андрія катували щодня по кілька разів, і з часом він почав божеволіти. Окупанти вимагали, щоб той пірнув у бризкальний басейн (елемент системи охолодження для безпечної експлуатації АЕС, – прим.), підозрюючи там схованку зі зброєю. За відмову знущання посилювали: йому видавлювали очі, ламали кістки. Від болю Андрій не раз непритомнів.

Після чергового катування він почав помирати на руках у Володимира. «У нього почалися судоми, піна з рота. Я почав стукати у двері, кричати охоронцям, що він помирає. Вони прибігли, відкрили двері, викликали якусь машину», – згадує чоловік. За його словами, Андрія просто викинули під ворота ДСНС. Від тортур чоловік незабаром помер.

Родина Володимира Жайворонка деякий час не знала, де він. Лише через співкамерника, якого випустили, йому вдалося передати повідомлення. Після звернень рідних до СБУ та Червоного Хреста його звільнили 14 серпня 2022 року – майже після двох місяців полону. Повернувшись, він виявив, що квартиру пограбували: винесли документи, техніку, навіть сімейні фото. За місяць Володимир евакуювався до Києва. Зізнається, що досі не оговтався від пережитого.

«Досі чую крик дружини, коли її били струмом, і крик сина з сусідньої кімнати»

55-річний Олег (прізвище не вказано з міркувань безпеки) – колишній офіцер військово-морських сил, який після розпаду СРСР працював електрослюсарем у цеху радіаційної безпеки на ЗАЕС. Після окупації Енергодара він залишався на станції до січня 2023 року, поки через проукраїнську позицію йому не заблокували перепустку: Олег відмовився від російського паспорта й контракту з «Росатомом».

6 червня 2023 року до його квартири увірвалися близько семи озброєних силовиків у цивільному з закритими обличчями. Вони прийшли за сином Олега – Денисом, який навчався на спеціаліста з кібербезпеки. Окупанти дізналися про його освіту і запідозрили, що хлопець нібито передає дані українським силам.

Під час обшуку вони знайшли стару військову форму Олега та фото з іноземними моряками часів його служби. Цього виявилося достатньо, щоб звинуватити чоловіка в шпигунстві. «Вони сказали, що я зрадник і що, найімовірніше, працюю на англійську розвідку», – згадує чоловік.

Олега з сином відвезли до СІЗО. Спочатку чоловіка понад годину тримали на землі під прицілом автомата. «Російський офіцер вийшов з моїм військовим білетом офіцера запасу. Сказав, що таких зрадників, як я, треба розстрілювати, і прямо при мені порвав посвідчення», – розповідає Олег.

Після цього Олега завели до кімнати, де на нього чекали четверо кадирівців. Вони роздягнули його до білизни, натягли штани на голову й обмотали скотчем. Поклавши на підлогу, били гумовою палицею. Тоді запитань не ставили – лише принижували та знущалися.

Один із катів приставляв ствол автомата до потилиці чоловіка, інший встромляв ніж у підлогу, розповідаючи, що можуть із ним зробити. Били по спині, сідницях, п’ятах. Найгіршим для батька було чути крики сина з сусідньої кімнати. Такі тортури тривали близько трьох годин.

Наступного дня почався «справжній» допит. Олега прив’язали до стільця скотчем: руки — до спинки, ноги – до ніжок. Били дерев’яним циркулем по пальцях, ліктях, колінах і гомілках. Коли він намагався пручатися – знову натягнули штани на голову й били кулаками по обличчю.

Потім росіяни почали застосовувати електрострум. У енергодарця випитували інформацію про учасників мирних акцій, проукраїнських жителів, цікавилися, чому відмовився від російського паспорта й контракту. Крім того, звинуватили його й сина у причетності до вибуху в бердянському порту. За кожну відмову або незадовільну відповідь били струмом. Спочатку пропускали електричний розряд через мізинці, а коли цей метод перестав діяти, одягли електричні затискачі на мочки вух. Від таких ударів Олег втратив три зуби.

Під час одного з допитів до кімнати завели дружину Олега – він упізнав її за голосом. Росіяни підключили до неї дроти й пригрозили бити струмом, якщо він мовчатиме. Коли відмовився відповідати на перше запитання про «куратора», вона закричала від болю. «Я спробував звільнитися, кинутися на когось із них. Мене почали бити по голові чимось важким – пістолетом чи руків’ям, не знаю. Втратив свідомість, прокинувся вже в камері», – згадує чоловік.

Тиждень Олег провів у полоні з двома іншими в’язнями: учителем, якого вже втретє арештовували за відмову викладати в окупаційній школі, та літнім чоловіком, чий син служив у ЗСУ. Їжу та воду передавали родичі, але коли в Олега почався больовий шок, йому відмовили передати знеболювальні. «Мені було дуже погано. Лікті й коліна перебиті, сідниця фіолетова, по голові настукали», – розповідає він.

У камері цілодобово горіла лампочка, тож розрізнити день і ніч було неможливо – в’язні рахували дні, ставлячи риски на стелі. Олег нічого не знав про родину й постійно тривожився за неї. Страху додавала загроза розстрілу.

На сьомий день його викликав «майор військової прокуратури» й повідомив, що обвинувачення не підтвердилися. Перед звільненням Олега змусили підписати розписку про нерозголошення.

Сина Олега звільнили на третій день. Перед тим вивезли на дачу, де, за версією окупантів, могли бути схованки зі зброєю. Нічого не знайшовши, його побили, а згодом відпустили під підписку про невиїзд. Після цього до нього регулярно навідувались співробітники ФСБ, вимагаючи видавати проукраїнських жителів – інакше погрожували повторним арештом і йому, і батькові. «Син почав розповідати їм про людей, які вже виїхали. Остання розмова була, коли вони сказали, що він водить їх за ніс. І що буде або нормально співпрацювати, або йому «пришиють» 10–12 років ув’язнення», – розповідає Олег.

Після цієї погрози в жовтні 2023 року родина вирішила евакуюватися. Дружина, син і донька виїхали першими, але сина затримали в Новоазовську. Його відправили до СІЗО в Таганрозі, дали 10 діб за «опір поліції», потім перевели до пункту для біженців. Через три тижні йому вдалося втекти й дістатися до кордону із Сумською областю.

Голова родини зміг виїхати лише в лютому 2024-го. Наслідки катувань, каже, відчуває досі: болять лікті, погіршився зір. Найтяжче – психологічно: «Досі чую крик дружини, коли її били струмом, і крик сина з сусідньої кімнати», – ділиться він.

Три тижні в катівні, погрози зґвалтуванням і зйомки у російській пропаганді під прицілом автоматів

У перші дні повномасштабного вторгнення син інженерки Запорізької АЕС Тетяни Федорової доєднався до лав Сил оборони. Тетяна з чоловіком, який також працював на станції, волонтерили ще з 2014 року. Коли про це донесли окупантам, 4 жовтня 2022 року вони вперше обшукали їхню квартиру. Подружжя допитували, били, погрожували, а також забрали техніку й одяг, який їм сподобався. Після другого обшуку їх забрали до так званого «підвалу».

«Я сиділа в одиночній камері. Мене допитували, хотіли, щоб розказала, хто з проукраїнських жителів залишився, де перебуває мій син, і щоб він із ними співпрацював. Оскільки я відмовлялася, мене сильно били. Примушували роздягатися. Знімали усілякі відео з погрозами (з її участю для сина – прим.). Пізніше я дізналася, що після мене створили окрему жіночу камеру, і я була не єдиною жінкою, яку там утримували», – розповідає Тетяна.

Жінка ділиться, що найбільше їй запам’яталися злі очі російських військових: «Я запитую одного з них: «Чому ви нас так ненавидите? Що ми вам зробили?». Він мовчить. Але в його очах стільки люті, що готовий рвати мене зубами й руками. От я помру, а він все одно буде рвати».

У катівні вона провела три тижні, її чоловік – ще довше. Після звільнення тиск на неї не припинився. Коли окупанти вчергове прийшли та побили Тетяну на її дачі, вони змусили її зніматися в пропагандистському відео, де вона мала зізнатися в «здачі зброї» сина і підтримці окупаційної влади. «Я стою, поряд журналіст із камерою, інший журналіст ставить запитання, а за ними стоять п’ятеро кремезних військових з автоматами, націленими на мене, – пригадує Тетяна, як відбувалися зйомки таких постановочних відео. – Перед початком мене попередили, що якщо скажу щось не те, то вони зґвалтують мене й невістку».

Тетяна Федорова розповідає, що її тиха й спокійна собака породи чихуахуа Луна під час обшуків ставала агресивною. Якось, під час зйомки чергового пропагандистського відео у квартирі, загарбники наставили автомати на Тетяну, її невістку – і навіть на собаку. «Я відвела автомат рукою й кажу: «Ну що ти робиш? Що вона тобі зробила? Поглянь, яка в неї голова і який у тебе автомат». Тоді він схопив Луну за кофтинку й хотів викинути з вікна дев’ятого поверху. Але потім пішов з нею кудись, а я сиділа й прислухалася – викинув чи ні. Думала: вона така маленька, навіть не почую, як впала. Коли закінчили знімати, виходжу – вона сидить на стільці у кухні й вся тремтить», – розповідає жінка.

Відзняті під примусом відеоролики росіяни транслювали на телебаченні та поширювали через пропагандистські телеграм-канали.

Після цих подій Тетяна зрозуміла, що наступний візит окупантів міг стати фатальним. Тиск і страх зростали, адже подружжя відмовлялося підписати контракт з «Росатомом». Просто евакуюватися вже не могли – потрібен був дозвіл окупаційної влади, а їх, за словами Тетяни, внесли до «чорного списку». «Якби ми звернулися за дозволом, нам би його не дали, а ще й покарали б за саму спробу», – пояснює жінка.

Втім, у листопаді 2022 року подружжя випадково дізналося, що в сусідньому місті можна отримати дозвіл на виїзд за вісім тисяч гривень з людини. Вони знайшли перевізника, який знав обхідні шляхи через Василівку, і виїхали до Запоріжжя.

Тетяна ділиться, що й досі не вірить, що їм вдалося вибратися з окупації. «Я налаштувала себе на те, що точно помру. Була готова до цього. У мене син – військовий. Окупанти таких не люблять, не відпускають, знущаються. Якби ми залишилися, нічого доброго не було б. Але Бог нас оберіг, нам пощастило, і ми вирвалися з того пекла», – говорить жінка.

Росіяни фабрикують докази проти цивільних та засуджують їх до реальних термінів ув’язнення в колоніях суворого режиму

Після фейкового референдуму у вересні 2022 року окупаційна влада почала змінювати тактику терору щодо мирного населення. Координаторка відділу документування громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Аліна Родіна та очільник Енергодара Дмитро Орлов пояснюють суть цих змін.

«Якщо говорити про перші роки окупації, то полонених не засуджували – їх забирали в катівні, знущалися, били, когось навіть до смерті. Більшість відпускали покаліченими, з понівеченим здоров’ям, але вони змогли виїхати на підконтрольну Україні територію або знайти прихисток у країнах Європи», – розповідає Орлов.

Нині ситуація інша. «Сьогодні окупанти, затримуючи людей в Енергодарі, відразу відкривають кримінальне провадження. Тобто вони почали діяти в межах фіктивного правового поля, – каже Аліна Родіна. – Якщо у 2022 році людину забирали та довго утримували в СІЗО, райвідділі чи підвалах без чіткого обвинувачення, то зараз затриманому одразу інкримінують конкретні статті, після чого розпочинаються судові засідання».

«Люди вже відбувають покарання в колоніях. Більшість з них є працівниками Запорізької атомної станції, висококваліфіковані фахівці, які цінуються навіть у світі. Але окупанти йдуть на ці кроки задля того, щоб укріпити свій тоталітарний режим, посилити тиск на тих, хто лишається в місті», – підсумовує мер Енергодара.

Незаконно ув’язнених переважно обвинувачують у шпигунстві або тероризмі. «Порівняно з минулим, коли у 2022–2023 роках людину могли просто безпідставно утримувати без будь-яких звинувачень, сьогодні окупанти намагаються сфабрикувати якісь докази. Іноді знімають постановочне відео, де людина під примусом зізнається в тому, чого ніколи не робила. Комусь підкидають фіктивну зброю», – каже Аліна Родіна.

Дмитро Орлов зазначає: російські слідчі часто додають до справи кілька статей одночасно, щоб збільшити кількість звинувачень і закрити одразу кілька проваджень.

Міський голова розповідає, що незаконно ув’язнених енергодарців депортують до російських в’язниць, іноді – за тисячі кілометрів. Відомі випадки, коли їх утримували навіть у СІЗО «Лефортово» в Москві. Етапування зазвичай відбувається через Маріуполь і Мелітополь, де, за словами Орлова, діє псевдосудова система, наближена до норм РФ. Для розгляду справ за тяжкими статтями цивільних українців везуть до Ростова чи Москви.

Росія незаконно утримує майже дві тисячі цивільних українців, зокрема 28 жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС

За даними Медійної ініціативи за права людини, з початку повномасштабної війни Росія незаконно утримує щонайменше 1908 цивільних українців, викрадених на тимчасово окупованих територіях. Ще 321 українець перебував в російській неволі до початку широкомасштабного вторгнення – їх утримують уже від шести до восьми років. На тимчасово захоплених територіях Запорізької області викрали щонайменше 362 цивільних.

Як повідомив Дмитро Орлов, станом на травень 2025 року в полоні перебувають 28 мешканців Енергодара, з них 13 – працівники ЗАЕС. Десятьом енергодарцям винесено вироки, четверо проходять судове розслідування. Усім висунуто сфабриковані звинувачення в «держзраді», «тероризмі», «шпигунстві» або «підривній діяльності». П’ятеро людей вважаються зниклими безвісти.

Міський голова зазначає, що корпорація «Росатом» знає про катування та тиск на працівників ЗАЕС і що все це відбувається за її згоди. За його словами, схема примусу виглядає так: представники корпорації проводять «співбесіди», пропонуючи контракти, матеріальні винагороди та кар’єрне зростання. «Якщо людина відмовляється, то потім через зміну або в цю ж зміну її забирають, і на наступну зміну людина вже не виходить. А потім повертається вся побита з поламаними кінцівками. Напевно, що представники «Росатому» в курсі цієї справи. Те, що вони особисто не беруть участь у катуваннях, думаю, це зрозуміло й логічно. Це все роблять представники спецслужб, які навчені бити людей так, щоб знущатися», – каже Орлов.

Правозахисна організація Truth Hounds задокументувала причетність «Росатому» до катувань і незаконних ув’язнень на ЗАЕС. За їхніми даними, представники корпорації були присутні під час актів насильства, легітимізуючи їх, а після катувань жертвам телефонували з вимогами співпраці. Хоча «Росатом» не завжди брав участь особисто, свідчення вказують на його обізнаність і мовчазну згоду. Правозахисники вважають, що без схвалення корпорації катівні, зокрема в промзоні ЗАЕС, не могли б існувати. У зв’язку з цим правозахисники закликають виключити корпорацію з Глобального договору ООН та запровадити міжнародні санкції за співучасть у воєнних злочинах.

Окупанти оголосили українського інженера шпигуном: його катували, засудили до 19 років й тримають у російській в’язниці

26 березня 2025 року російський суд засудив інженера ЗАЕС Сергія Потинга до 19 років колонії суворого режиму – це один з найбільших термінів, винесених цивільним українцям.

Його дружина Ірина, також працівниця станції, розповідає: Сергій завжди мав проукраїнську позицію, яка лише зміцніла після початку повномасштабного вторгнення. Попри окупацію міста, він продовжував працювати на станції, але категорично відмовився від російського паспорта та контракту з «Росатомом».

Окрім цього, Сергій займався волонтерством. Поки російські військові пропускали гуманітарну допомогу від західних партнерів, він організовував її розподіл серед найуразливіших: дитяче харчування, підгузки, засоби гігієни для малюків до трьох років. Окупаційна влада знала про це й не заважала – поки їй це було вигідно. Згодом Сергій став «незручним».

Спершу окупанти неодноразово залишали записки з погрозами на дверях, потім приходили особисто і вимагали припинити діяльність. Врешті загарбники просто змінили замки на складі та взяли розподіл гуманітарної допомоги під власний контроль.

У червні 2023 року російські військові прийшли до будинку Сергія, який на той момент перебував у відпустці. Не знайшовши його, вони взялися переслідувати його родину. Ірина розповідає, що того дня вона поїхала на дачну ділянку поратися по господарству. Раптом приїхала група озброєних людей у цивільному одязі. Вони зав’язали жінці голову кофтою її дитини й відвезли до відділку поліції.

«У відділку почали запитувати: «Де Сергій?». Я кажу: «Не знаю». І тоді почали бити. – пригадує жінка. – Чим били, не знаю, бо вони мене вивезли з дачі із замотаною головою, щоб я не бачила нічого. Пов’язка від ударів трохи сповзала, але її одразу поправляли».

Коли Ірина інстинктивно спробувала захиститися руками й ногами, її прив’язали до стільця скотчем. Тоді почали катувати струмом. «На кожне запитання «Де Сергій?» я відповідала «Не знаю», і вони вмикали струм. І не один раз – бувало, що на кожну відповідь били струмом тричі. Потім повісили на мочки вух і ставили ті ж запитання. Облили мене водою, щоб струм сильніше проходив. Засовували пістолет у рот. Били дуже професійно. Перебили мені барабанну перетинку, тому у мене повітря виходило з вуха. Поклали на підлогу, били ногами, набивали голову об кахель, як м’яч», – описує Ірина пережиті тортури.

У відділку поліції жінку утримували в клітці для підсудних із лавкою і п’ятилітровою обрізаною пляшкою замість туалету.

Поки Ірина була в полоні, 23 червня російські військові затримали й Сергія. Обставини його арешту для родини досі залишаються невідомими. «Вони на таких радощах сказали: «Все, ми його впіймали, можливо, сьогодні тебе відпустимо», – згадує Ірина момент, коли дізналася про затримання чоловіка. Її звільнили 25 червня, але тиск не припинився –  окупанти приходили щодня. Не витримавши тиску, в липні 2023-го Ірина виїхала з міста.

Жінка розповідає, що її чоловіка тримали та катували в тому самому відділку поліції до  грудня 2023 року. Його мати щодня приносила йому їжу, забираючи брудну білизну, бачила на ній криваві плями. За словами Ірини, від знущань у чоловіка утворилася глибока рана на стегні розміром три на п’ять сантиметрів. Спочатку його возили на операцію та робили перев’язки, але пізніше відмовили в медичній допомозі, сказавши, щоб лікувався сам.

На початку грудня 2023 року Сергія перевезли до Мелітополя, де розпочали «слідчі дії». Згодом його етапували до СІЗО в Маріуполі, але на допити продовжували возити до Мелітополя. Зараз він перебуває у в’язниці в Ростові-на-Дону.

Окупанти звинуватили Сергія в шпигунстві та нібито спробі підірвати автомобіль представника російських силових структур. Окрім 19 років ув’язнення, росіяни також призначили штраф у розмірі 700 тисяч рублів.

Ірина категорично заперечує ці звинувачення і вважає, що чоловіка шантажем примусили підписати зізнання. «Розумію, що вони зробили все, щоб він підписав. Погрожували: «Твоя дружина у нас, і ми зараз на твоїх очах будемо її ґвалтувати, потім матір будемо ґвалтувати», – розповідає жінка.

Ірина підтримує зв’язок із Сергієм через один із російських застосунків – раз на місяць отримує листи, які проходять цензуру. За почерком намагається зрозуміти стан чоловіка.

Каже, що умови утримання жахливі: «Для них він – український терорист». Нині сторона Сергія готує апеляцію.«Ця апеляція показує, що навіть у таких умовах Сергій не змирився з вироком, навіть там він продовжує боротьбу», – підкреслює Ірина.

За відмову від російського паспорта та контракту били струмом, зламали ребра і в день народження засудили до 12 років ув’язнення

У вересні росіяни засудили 62-річного Сергія Спартесного, начальника зміни турбінного відділення ЗАЕС, до 12 років ув’язнення. Його дружина Наталія, яка виїхала з Енергодара в серпні 2022-го, розповідає: Сергій до останнього працював на станції, попри тиск через відмову брати російський паспорт і підписувати контракт із «новою адміністрацією». За кілька місяців до затримання до нього вже навідувалися з перевірками.

18 липня 2023 року о шостій вечора Сергій повернувся з нічної зміни. Подружжя, як завжди, спілкувалося телефоном. «Поговорили хвилин десять – і зв’язок обірвався. Не могла додзвонитися. Коли він нарешті взяв слухавку, десь через 10-15 хвилин, сказав лише, що до нього прийшли військові. Я все зрозуміла і поклала слухавку», – згадує Наталія.

На її прохання сусідка пішла перевірити квартиру. Дверей ніхто не відчинив. Зайшовши запасними ключами, жінка побачила розкидані речі й перевернуті шафи. Наступного ранку вона дізналася в поліції, що Сергія затримали, і відтоді щодня приносила йому їжу.

Наталія дізналася про обвинувачення проти Сергія лише через рік після його затримання. За її словами, з нею ніхто не зв’язувався й не повідомляв про хід справи. Як з’ясувалося, окупанти звинуватили чоловіка у шпигунстві. «Нібито знайшли зошит з якимись записами та папірці біля комп’ютера з номерами чиїхось машин у місті. І буцімто, він передавав цю інформацію», – каже жінка.

У грудні минулого року Наталії вперше вдалося зв’язатися з чоловіком. Тоді вона дізналася про тортури та нелюдські умови утримання. «Він розповідав, що його чотири дні катували струмом під час допитів. Півтора місяця він провів у скляній камері, як у залі суду, вона невелика за розміром. А це був серпень, тобто наша енергодарська спека, а він за склом жив. До туалету виводили раз на добу всього на хвилину. Він казав, що навіть деякі військові приходили та дивувалися, як він це все витримує», – розповідає Наталія.

За її словами, чоловіка так били, що зламали ребра. Проте медичної допомоги, як стверджує жінка, йому не надавали. У січні 2024 року Сергій скаржився на погане самопочуття і просився до лікаря, що, за словами дружини, свідчило про серйозні проблеми, адже він усе життя займався спортом і майже не хворів. «Він потім казав, що йому на голову одягли пакет, зав’язали руки та повезли в лікарню на приймальний покій. Там виміряли тиск, зробили кардіограму, сказали, що все нормально і повернули назад у камеру», – говорить Наталія.

24 квітня 2024 року Сергія вивезли до Василівки, а потім до Великої Білозерки, де відбувся перший псевдосуд. За словами дружини, 26 травня його мали звільнити разом з іншим цивільним. Родичі приїхали їх зустріти, але в поліції заявили, що обох вже відпустили. Пошуки нічого не дали. Наступного дня вони подали заяву про зникнення, проте поліцейські лише глузували й стверджували, що чоловіків нібито знову затримали за порушення комендантської години. Наталія впевнена, що «звільнення» було лише виставою: того дня затриманих вивели у двір, нібито щоб передати рідним. Але замість цього, як вона потім дізналася, їм одягли пакети на голови й вивезли в невідомому напрямку.

6 червня окупанти порушили проти Сергія сфабриковану справу про «шпигунство». Його утримували в СІЗО Донецька, щотижня возили на допити до Мелітополя. У вересні енергодарця перевезли до Чонгару. За словами самих в’язнів, туди росіяни везли на «обнуління», тобто для імітації розстрілів або проведення через мінні поля. Згодом його доправили до Сімферополя, де 19 вересня, у день свого народження, Сергій отримав 12 років колонії суворого режиму.

Зараз Сергій відбуває покарання в колонії №10 у Саратові РФ – за понад 1200 кілометрів від рідного дому. Комунікація з ним вкрай обмежена: дозволяють лише кілька коротких дзвінків.

За словами Наталії, після катувань у чоловіка з’явилися серйозні проблеми зі здоров’ям – серцева аритмія, тахікардія, сильні ураження шкіри, які без лікування тільки погіршуються. «Лікарі там їх не оглядають, не лікують, не обстежують – нікому там вони не потрібні. Все тіло дуже свербить, розчісує до крові. Наскільки все серйозно, не знаю, бо за пару хвилин розмови нічого не розповіси. І дуже важко зрозуміти, що насправді там відбувається», – говорить Наталія.

В Енергодарі в подружжя відібрали квартиру, попередньо забравши усі документи та техніку. Також з банківських рахунків вкрали 200 тисяч гривень кредитних коштів. «Банк вимагає, щоб родина повернула ці 200 тисяч гривень, які хтось зняв. Я подала до суду. Витрачаю купу грошей, які сама маю заробляти, коли виїхала в нікуди з однією валізою. Залишилася без роботи, без чоловіка, без доходу, без дому, без речей – без нічого. Сказати, що це складно – це нічого не сказати», – ділиться Наталія.

Жінка зверталася до державних і міжнародних структур, профспілок, Енергоатома, МАГАТЕ, ООН, однак досі не отримала відповідей, які б давали надію на звільнення чоловіка. Коли Сергій вийде з в’язниці, йому буде 74 роки.

В окупованому Енергодарі росіяни продовжують переслідувати жителів із проукраїнською позицією

Міський голова Енергодара Дмитро Орлов говорить, що нині в Енергодарі залишилося лише близько 20% жителів від довоєнної кількості.

«Місто зараз живе під тиском спецслужб Російської Федерації. Атомна станція на сьогодні не працює і не виробляє електроенергію. З 11 тисяч працівників контракт з фейковою компанією від «Росатому»  підписали приблизно дві тисячі. Ще понад дві тисячі вони взяли на роботу без досвіду роботи та професійної освіти. Тобто це некваліфіковані кадри», – розповідає Орлов.

За його словами, на станції перебуває до тисячі російських військових, а також розміщена ворожа техніка. Територія залишається замінованою, із постійною присутністю озброєння. «Атомна станція перетворилася на військову базу окупантів. Вони використовують її не за прямим призначенням – для виробництва електроенергії, а як інструмент міжнародного тиску, ядерного впливу та ядерного шантажу проти всього світу і всіх цивілізованих країн», – наголошує міський голова.

Окупаційна влада постійно слідкує за життям містян. Прослуховуються телефонні розмови, відстежується активність у соціальних мережах. За проукраїнський коментар або навіть лайк людину можуть затримати й ув’язнити, зазначає Орлов. «В Енергодарі залишається і продовжує діяти їхня так звана поліція. Вони постійно затримують людей, і всі ці засудження тривають. Люди перебувають під постійним психологічним та фізичним тиском. Зараз дуже важко знаходитися в місті, маючи проукраїнську позицію. Або навіть більш-менш нейтральну, враховуючи, що окупанти постійно примушують брати паспорти і якимось чином брати участь у їхніх так званих святах», – каже він.

За словами Орлова, тиск на населення посилюється після активних дій українських спецслужб або Збройних сил України. «Окупанти “відігруються” на звичайних мешканцях міста, на звичайних цивільних людях, не нехтуючи навіть знущанням з жінок і навіть літніх. Є певні приклади з цього приводу. Тому тиск суттєвий», – підсумовує Дмитро Орлов.

Росія ігнорує міжнародне право і використовує цивільних як заручників

Енергодарська громада постійно порушує питання незаконно ув’язнених містян на міжнародному рівні. На міжнародних платформах представники громади закликають посилити санкційний тиск на Росію та не допустити утримання працівників ЗАЕС – фахівців, які гарантували ядерну безпеку.

«Ми неодноразово проводили акції в Запоріжжі, в інших містах-супутниках атомних станцій, у Києві. Регулярно організовуємо акції за звільнення наших полонених цивільних енергодарців. Намагаємося робити все, що можемо. Але, на жаль, сьогодні це все дається дуже важко», – розповідає Дмитро Орлов.

Орлов сподівається на подальший розвиток переговорів, що допоможуть звільнити як відомих громаді полонених, так і тих, про кого досі нічого не відомо. Спільна мета – повернення всіх енергодарців на підконтрольну Україні територію.

До цих зусиль долучається й громадськість. Аліна Родіна наголошує: одним із найефективніших інструментів звільнення залишаються взаємні повернення. «Сьогодні громадська організація «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» є учасником робочої групи з координації зусиль для звільнення та підтримки незаконно ув’язнених мешканців Енергодара. Ми разом з іншими ведемо адвокаційну діяльність щодо звільнення затриманих працівників Запорізької атомної станції», – говорить вона. За її словами, багато родичів прагнуть, щоб їхніх близьких включили до списків на взаємні повернення.

Водночас правовий статус цивільних заручників досі не врегульований. Попри норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевські конвенції, Росія ігнорує вимоги щодо розмежування статусу військовополонених і цивільних. Дмитро Орлов зазначає: обміни військових мають певні механізми, а щодо цивільних – правова прогалина. Навіть термін «цивільний полонений» не закріплений у міжнародному праві, чим активно користуються окупанти, перетворюючи таких людей на інструмент політичного тиску.

Окремо Аліна Родіна підкреслює вразливість цивільних, яких Росія звільняє поза межами взаємних повернень. Зазвичай їх раптово випускають із катівень, часто без речей і документів. Через відсутність юридичного статусу такі люди, каже документаторка, не отримують жодних державних гарантій і компенсацій, залишаючись наодинці з наслідками тортур і психологічної травми.

Правозахисники наголошують: доки Енергодар і атомну електростанцію контролюють російські окупанти, репресії проти цивільних та працівників станції не припиняться. «Ми пропагуємо, що звільнення атомної станції має відбутися за будь-яких обставин. Це не лише звільнення ядерного об’єкта для безпеки Європи. Це також звільнення енергодарців, які залишилися працювати. Три тисячі працівників атомної станції по суті стали заручниками ситуації – вони не можуть покинути АЕС через свій професійний обов’язок і необхідність підтримувати безпеку на ядерному об’єкті, – говорить Аліна Родіна. – Також після катувань і нелюдських умов ці люди після звільнення потребують реабілітації. Наразі такої програми для цивільних зниклих осіб, яких викрали і які перебували в полоні, немає. Ми закликаємо уряд її запровадити».

Матеріал створений в межах проєкту «Боротьба з безкарністю за найтяжчі міжнародні злочини в умовах російської збройної агресії проти України» за підтримки Посольства Швейцарії в Україні та Центру прав людини ZMINA.

---

Читайте також:

• Віра під забороною: як у Запорізькій області з допомогою викрадень священників та захоплення храмів окупанти знищили релігійну свободу
• Плавні Хортиці на межі зникнення: як російський екоцид знищує унікальну природу заповідного острова у Запоріжжі

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp 

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!