Запоріжанка Ангеліна Цой допомагає відновлювати діяльність місцевої корейської громади. Її родина має історію депортації, життя в Узбекистані, переїзду до Запорізької області та нового етапу в Південній Кореї.
Сьогодні частина рідних живе в Інчоні – великому місті неподалік Сеула, де відкрила ресторан з українськими та узбецькими стравами. Сама дівчина в Запоріжжі долучається до гуманітарної допомоги, культурних заходів і підтримки родин корьо-сарам – етнічних корейців, чиї сім’ї поколіннями жили за межами Корейського півострова.
Детальніше про історію родини Цой – у матеріалі «Першого Запорізького».
Жила в Запорізькій області та з дитинства знала про корейське коріння своєї сім’ї
Ангеліна Цой народилася і виросла в Запорізькій області. У 2017 році вступила до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, а після навчання за розподілом приїхала працювати до обласного центру. Нині служить у поліції слідчою.
Її мати й батько – представники корьо-сарам, етнічної спільноти, чиї предки жили за межами Корейського півострова. Колись вони мешкали поблизу Владивостока, недалеко від кордону з Китаєм. У 1930-х роках це населення депортували до Казахстану, Узбекистану, Киргизстану та інших регіонів Середньої Азії.
Після розпаду Радянського Союзу рідні Ангеліни, які були громадянами Узбекистану, переїхали до України: «Батьки не випадково переїхали саме сюди. Вони працювали на землі, вирощували овочі, а в Запорізькій області родючі землі».
Мова предків у сім’ї не збереглася. Старше покоління вже пізніше вивчало її заново. Натомість у побуті залишилися окремі звичаї. Один із найважливіших – святкування першого дня народження дитини. Малюка одягають у ханбок – національний костюм, а перед ним кладуть різні предмети: гроші, рис, ключі, ножиці, книжки, зошити. Вважається, що обрана річ може символічно показати майбутній шлях дитини.
Ще один збережений звичай пов’язаний із вшануванням померлих. У визначені дні близькі їздять на кладовище: прибирають могилу, викладають їжу, кладуть білий рушник і тричі вклоняються. Після цього можуть поїсти поруч, а наприкінці залишають солодощі та прибирають після себе.
Білий колір у цій культурі має особливе значення. Якщо в Україні траур зазвичай асоціюється з чорним, то тут скорботу символізує саме білий. Після смерті людини близькі можуть вдягати світлий одяг, а жінки – покривати голову білою тканиною.
Долучилася до асоціації корейців після початку великої війни та допомагає родинам у Запоріжжі
Паралельно з основною роботою Ангеліна долучилася до Запорізького відділу Всеукраїнської асоціації корейців. Про цю організацію в її сім’ї знали давно, однак активніше займатися справами громади почала вже після повномасштабного вторгнення.
«Хотілося, щоб запоріжці знали: у місті є корейці, вони тут живуть, працюють, мають свої родини й також проходять через усе, що зараз переживає Запоріжжя», – говорить дівчина.
До великої війни в обласному центрі проводили культурні фестивалі, зустрічі та святкові події. Згодом ця діяльність зупинилася: частина людей виїхала, інші зосередилися на безпеці та допомозі близьким. Пізніше Київський відділ запропонував відновлювати роботу в регіонах і більше розповідати про спільноту, яка живе в різних містах України.
Так команда почала підтримувати сім’ї у Запоріжжі: «Це не така робота, де ти просто передав пакунок і все. Треба розуміти, хто поруч із тобою: кому складніше, де є діти, військові, люди, яким потрібна підтримка».
Згодом до гуманітарного напряму вирішили повернути й культурну складову. Так з’явилися нові події з традиційними стравами, спілкуванням і збором коштів для військових.
Перший такий фестиваль дівчина підготувала разом із тіткою Наталею, Іляною Нагай та Іриною Кім. Подію провели у березні. Витрати на організацію жінки покрили власними коштами.
Захід мав не лише культурну мету. Під час нього збирали гроші для дядька Ангеліни, який служить у 153-й артилерійській бригаді на Донецькому напрямку. Його підрозділу потрібні були автомобіль, зарядні станції та інші речі.
Повноцінну концертну програму під час війни зібрати не вдалося. Частина артистів перебуває в інших містах і не готова їхати до прифронтового регіону через безпекову ситуацію. Тому наповнення формували з того, що вдалося знайти в Запоріжжі: запросили танцювальний колектив, локальні бізнеси, магазин із K-pop-мерчем, клуб англійської мови та інші ініціативи.
Їжу для гостей готували самі. На столах були популярні закуски, салати та страви, знайомі багатьом сім’ям корьо-сарам. На фестиваль зареєструвалися близько 300 людей. Серед них були не лише представники громади, а й запоріжці, які побачили оголошення в соцмережах і захотіли більше дізнатися про цю культуру.
Згодом асоціація долучилася ще до однієї міської події. Там готували рамьон, продавали кімчі, моркву по-корейськи та інші закуски.
В Інчоні родина Ангеліни відкрила ресторан з українськими та узбецькими стравами
Батьки Ангеліни поїхали до Південної Кореї у 2013 році. Спершу – на заробітки. Для корьо-сарам там діє спеціальна віза F4, яка дозволяє представникам цієї етнічної спільноти працювати й залишатися в країні на тривалий час. За словами дівчини, після появи такої можливості чимало вихідців з України переїхали за кордон. Тепер майже в кожній сім’ї є хтось із рідних або знайомих, хто живе там.
У 2021 році до них приїхала старша сестра Ангеліни разом із чоловіком. Тоді мати отримала травму, тож близькі вирушили допомогти. Сама Ангеліна теж була з ними, але повернулася в Україну через роботу. Після початку повномасштабної війни подружжя залишилося в Інчоні.
Перші роки за кордоном рідні працювали на заводах. Зміни могли тривати до 16 годин, вихідним найчастіше була лише неділя, а іноді доводилося виходити й тоді. Згодом вони вирішили розпочати власну справу.
Наприкінці 2024 року в Інчоні відкрили ресторан «Ташкент». Назва пов’язана з сімейною історією: батько Ангеліни родом із цього міста. У меню поєднали українську та узбецьку кухню. Готують борщ, пюре, котлети, пельмені, вареники, шашлики, котлету по-київськи та інші страви, знайомі людям, які виросли в Україні.
Заклад став сімейною справою. Старша донька – професійна кухарка й пекарка. До переїзду вона працювала в ресторанах Маріуполя та Запоріжжя. Саме на ній значна частина кухні. Найбільше місцевим відвідувачам подобаються котлети та пельмені. Борщ частіше замовляють корьо-сарам і вихідці з пострадянських країн, для яких ця страва знайома з дитинства.
Відкрити кафе було нескладно. Мати Ангеліни вже мала досвід підприємництва, тому знала, які документи потрібно зібрати. Найважчим виявилося інше – реклама. Там інакше працює система просування: люди більше дивляться телебачення, оголошення розміщують через місцеві канали, транспорт і рекомендації. Спочатку до закладу приходили переважно знайомі з кола корьо-сарам. Через кілька місяців про нього почали дізнаватися й місцеві жителі.
Зв’язок з Україною рідні зберігають не лише через страви. Коли Ангеліна їде до Кореї, у валізі завжди є українські солодощі. Просять привезти шоколад та цукерки: «Ромашку», «Монблан», «Мак». Кажуть, що знайти такий самий смак за кордоном складно, а наші солодощі подобаються навіть тим, хто куштує їх уперше. Іноді просять оселедець, в’ялену рибу чи сухарики. Такі продукти там складно знайти, або вони коштують значно дорожче: «Навіть коли люди переїжджають, все одно сумують за простими речами з дому. Хтось просить привезти цукерки, хтось оселедець чи сухарики. Здається, дрібниці, але саме вони найбільше нагадують про Україну».
Під час трьох поїздок побачила, чим Корея відрізняється від картинки в серіалах
Вперше до Південної Кореї Ангеліна поїхала у 2018 році, коли їй виповнилося 18 років. Це була перша самостійна подорож літаком. На той момент рідні вже кілька років жили за кордоном, тож вона чула про цю країну не лише захоплені відгуки, а й розповіді про складнощі.
Найперше вразила технологічність. Великий аеропорт, швидкі процедури, сканування обличчя, відбитків пальців, чітка організація: «Здивувало, що навколо було так багато людей, схожих на мене. В Україні ніколи не бачила стільки корейців поруч, бо тут наша громада невелика. А там це вже не виділяло мене серед інших».
Під час різних поїздок відвідала Сеул, Пусан, Чеджудо та інші місця. Столиця сподобалася як велике, активне й зручне місто з історичними пам’ятками та сучасними локаціями. Особливо запам’ятався палац Кьонбоккун – одна з найвідоміших пам’яток, пов’язана з династією Чосон.
Чеджудо дівчина називає одним із наймальовничіших місць, які бачила під час подорожей. Там є мандаринові сади, море, красиві краєвиди та власні традиції. Водночас жити в такому кліматі було б складно через спеку й високу вологість: «Там речі майже не сохнуть. Навіть коли лягаєш у готелі на ліжко, здається, що воно вологе».
Окремо запам’яталася історія жінок-ниряльниць. Через небезпечне рибальство чоловіки часто гинули в морі, тому жінки історично брали на себе важливу роль у сім’ї та громаді. Вони пірнали під воду, збирали молюсків і могли затримувати дихання на кілька хвилин. Нині таких майстринь залишилося небагато, більшість із них уже літнього віку, але деякі досі демонструють свої навички туристам.
«Корея – не рай на землі. Там дуже гарно, але є й багато складного. Якщо знати її тільки з дорам чи K-pop, можна приїхати й швидко зіткнутися з реальністю», – говорить дівчина.
Найпомітніша відмінність – ставлення до роботи. Рідні Ангеліни багато років працювали на заводах і майже не мали звичних для українців відпусток. Є великі національні свята, зокрема Чхусок, коли люди відпочивають кілька днів, але тривалої щорічної перерви у багатьох працівників немає. Понаднормові години оплачують вище, тому після зміни часто залишаються, щоб заробити більше.
Ще одна риса – жорстка субординація. Вік, посада, статус і місце в колективі мають велике значення. Працівникам складно піти з роботи раніше за керівника, а старші люди можуть прямо робити зауваження молодшим. Для її близьких, які виросли в Узбекистані та довго жили в Україні, такий стиль спілкування не завжди зрозумілий і комфортний.
Відрізняється й освіта. Племінник Ангеліни зараз навчається там, навчальний рік починається навесні. Довгих літніх канікул, як в Україні, немає. Діти можуть проводити в закладах майже цілий день, а якщо хворіють, дорослі часто все одно відправляють їх до садка чи школи, поклавши в рюкзак ліки.
У побуті теж багато правил. Сміття потрібно ретельно сортувати, використовувати різні пакети, правильно зав’язувати їх і залишати у визначених місцях. За порушення можуть оштрафувати. На вулицях, у дворах і під’їздах багато камер. Сусіди можуть повідомити відповідні служби, якщо бачать, що хтось порушує встановлений порядок.
Водночас саме така система дає відчуття безпеки: «Ми з мамою в Сеулі купили косметику та інші речі, залишили пакети просто на вулиці біля магазину, зайшли всередину, а коли повернулися – усе лежало на тому самому місці. Для нас це виглядало майже неймовірно».
Українці й корейці можуть багато перейняти одне в одного
Зараз у Запорізькому відділі Всеукраїнської асоціації корейців близько 80 людей. Команда хоче проводити більше подій у місті, однак через війну все залежить від безпекової ситуації та погоджень. Один із форматів, який хотілося б втілити – відкритий ярмарок із місцевими підприємцями, фудкортом, корейськими стравами та культурною програмою.
Тим, хто мріє побачити цю країну, дівчина радить не обмежуватися лише Сеулом: «Краще подивитися кілька регіонів і заздалегідь знайти українські спільноти в соцмережах. Там можуть підказати, куди поїхати, як дістатися, що спробувати і коли краще не планувати маршрут, бо будуть затори чи дуже багато людей».
Водночас застерігає від надмірної романтизації через K-pop, дорами чи туристичні відео: «За красивою картинкою стоїть зовсім інше повсякденне життя: жорсткі правила, високий темп роботи, інша культура спілкування й побуту. Якщо їхати без розуміння цього контексту, можна швидко розчаруватися».
На думку Ангеліни Цой, українці могли б перейняти у корейців повагу до законів і правил. Як поліцейська, звертає увагу на низький рівень злочинності та дисципліну в побуті. Натомість український досвід, міг би додати тамтешньому суспільству більше відкритості:
«В Україні можна просто заговорити з незнайомцем і ви вже одне одному все життя розказали. У Кореї такого майже немає: люди більш стримані, тримають дистанцію».
Текст – Анастасія Заводюк, фото з архіву Ангеліни Цой
Читайте також:
- У Запоріжжі ветеран Олександр Неплюєв після важкого поранення отримав грант і відкрив власну кав’ярню
- Бізнес на черв’яках: як у Запоріжжі ветеран війни разом з дружиною створив унікальну ферму
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!