Розділені фронтом: як переживають війну жителі Дніпрорудненської громади (ІНТЕРВ’Ю)

Місто Дніпрорудне на Запоріжжі вже понад три роки перебуває під російською окупацією. З довоєнних 18 тисяч мешканців у громаді залишилася менше третини. Умови життя стають дедалі важчими: є проблеми з водою та постійні перебої з електропостачанням.

Головне підприємство громади – Запорізький залізорудний комбінат – занепадає через відсутність належного обслуговування та варварську експлуатацію окупантів. Через гостру нестачу кваліфікованих кадрів росіяни змушені залучати до роботи навіть неповнолітніх.

Росія завозить у місто своїх громадян із віддалених регіонів, відбирає житло та бізнес у місцевих, примушує оформляти російські паспорти, а дітей – навчатися за російськими програмами. Люди живуть під постійною загрозою перевірок і арештів.

Водночас громада зберігає життя в прифронтовому Запоріжжі. Тут працюють релоковані школи, переселенцям допомагають адаптуватися, діють програми підтримки військових, полонених та їхніх родин, налагоджуються партнерства з українськими й міжнародними містами. Це допомагає людям залишатися згуртованими та готуватися до відновлення після деокупації.

Про життя громади в окупації та у Запоріжжі «Першому Запорізькому» розповів начальник Дніпрорудненської міської військової адміністрації Антон Козирєв.

У захопленому Дніпрорудному залишилося менше третини довоєнного населення

– Яка зараз ситуація у тимчасово окупованому Дніпрорудному та громаді?

– У місті залишилося менше ніж 30% населення. Решта – це приїжджі (з Російської Федерації, – прим). До повномасштабного вторгнення тут офіційно мешкало 18 тисяч людей.

Працює лише шахта (підприємство Запорізький залізорудний комбінат, – прим). Фактично, тільки там можна заробити, бо у комунальних закладах зарплати вже затримують. Якщо до війни на шахті було майже п’ять тисяч працівників, то зараз – близько півтори тисячі.

Води у місті немає, світло постійно зникає. Люди рідко виходять на вулицю, адже ризик потрапити на «підвал» дуже високий. З безпекою ситуація стає дедалі гіршою. Обстрілів майже немає, бо місто знаходиться у своєрідній географічній «кишені». Тож загалом відносно тихо.

Люди продовжують виїжджати, але зробити це зараз дуже складно. За останній рік виїхали лише троє: один самостійно, а двох лежачих допомогли вивезти волонтери.

Дніпрорудненська міська громада розташована у Василівському районі Запорізької області. До її складу входять три населених пункти: місто Дніпрорудне (адміністративний центр) та села Златопіль і Маячка.

– Як на громаду вплинуло зникнення Каховського водосховища?

– Від Каховського водосховища залежала система теплопостачання. Питна вода надходила зі свердловин, тож це окрема історія. Коли водосховище зникло, постраждала вся теплова мережа: вода відійшла від міста більш ніж на 200 метрів.

Зараз у систему для опалення закачують воду зі свердловин, але вона зовсім для цього не придатна. Теоретично такий процес можливий, але для цього треба перебудувати систему і додати багато фільтрувальних елементів, бо вода має зовсім інший хімічний склад. Але вони цього не роблять, і фактично знищують систему. Минулого року вона ще працювала. Скільки протримається далі – невідомо. Руйнування триває.

– Які методи тиску на місцеве населення застосовують окупанти?

– Методи не змінюються: перевіряють телефони, документи. Якщо людина не отримала російський паспорт, то вже з 10 вересня її вважають «нелегальним мігрантом», якого можуть депортувати. Таке правило вводиться на всіх окупованих територіях.

Фактично ситуація залишається такою ж, як від першого дня окупації: правового поля там немає. Людей затримують за будь-якої підозри у співпраці з Україною. Декого навіть засуджують. Ми маємо деякі цифри, але публічно їх не озвучуємо.

У березні 2022 року російські військові викрали мера Дніпрорудного Євгена Матвєєва, який у перші дні вторгнення намагався захистити місто від окупації. Матвєєв понад два роки перебував у російському полоні, де його закатували. Тіло мера повернули Україні 29 листопада 2024 року під час обміну полоненими. Його смерть стала трагічним символом опору громади в умовах окупації.

– Яка нині ситуація з так званою «націоналізацією» майна та його переоформленням за російськими законами? Чи відбирають у людей їхні домівки та бізнес?

– Так, відбирають. Бізнесу вже фактично не залишилося: йде четвертий рік окупації, і все, що могли, вони вже забрали. А от квартири, житловий фонд – ще в процесі.

Є випадки, коли люди повертаються в окупацію, щоб переоформити майно за російським законодавством. Ми намагаємося пояснити населенню, що цього робити не варто. До мене зверталися ще на початку, коли почалася експропріація житлового фонду. Я пояснював: якщо не переоформите – втратите житло, але якщо поїдете туди – можете втратити життя. Тому до цього питання треба ставитися відповідально.

Запорізький залізорудний комбінат працює «на знос»: через брак кадрів окупанти завозять робітників і використовують дитячу працю

– Що відомо про Запорізький залізорудний комбінат і як він працює зараз?

– Росіяни його знищують. Близько 90% обладнання було імпортним, його завозили словацькі акціонери. Росія не може його обслуговувати. Пробували замінити своїм, але нічого не виходить. Уявіть: шведська бурова установка, у якої є чіткий регламент – кожні 10 тисяч годин треба міняти деталі. А замінити нічим.

Зараз обладнання працює «на знос»: доки тримається – використовують. Якщо за України видобували близько 4 мільйонів тонн руди на рік, то тепер – трохи більше мільйона. До того ж у них серйозні проблеми з логістикою. Раніше була залізнична гілка, а тепер користуються автомобільним транспортом. В Енергодар на ТЕС везуть вугілля, а назад вантажівки забирають руду. Але це зовсім інші обсяги.

Є і кадрова проблема. На комбінаті працюють ті, кого колись звільнили за часів України, а також привезені робітники.  І навіть використовують дитячу працю, чого при Україні ніколи не було.

– Ви згадували, що у місті з’являються нові мешканці, які приїжджають з Росії. Можете розповісти про це детальніше?

– У цифрах не скажу, але місцеві бачать нові обличчя. Вибачте за таку оцінку, але легко відрізнити бурята від українця. Тобто приїжджають не москвичі, а жителі російської глибинки. Цей процес почався приблизно через півтора-два роки після початку окупації. Він пов’язаний із переміщенням російської армії, силовиків, які привозять із собою родини, а також із приїздом так званих «нових шахтарів».

– Яка ситуація з освітою в окупації? Що відомо про ідеологічну роботу з дітьми? Чи можуть вони ще навчатися за українською програмою дистанційно?

– Це знову питання безпеки. Формально дитина може навчатися дистанційно за українською програмою, але це розглядається як зрада. Якщо дізнаються – починають перевіряти батьків і саму дитину. Тому це заборонено. Діти в окупації мають відвідувати лише російські школи.

А там – повністю переписана історія, суцільне ідеологічне навантаження з ранку до вечора. Дітей у школах зомбують. Ми вже бачили такий приклад на Донбасі: за 10 років подивіться, що там сталося. Тут відбувається те саме, методички не змінюються.

У Дніпрорудному зараз із чотирьох шкіл працює лише одна. Те саме із садочками: було п’ять, залишився один.

– Чи багато мешканців добровільно пішли на співпрацю з ворогом? І чи ведеться облік таких людей?

– Ні, на співпрацю пішло небагато. Облік ведеться, проводяться слідчі дії, є судові рішення, все пропрацьовується. Але факт колаборації довести дуже складно, бо ключовим є наявність свідків. Навіть відео чи фото не завжди слугують доказом у суді. Офіційне звинувачення у колаборації може винести лише суд, і там вирішальне значення мають саме свідчення.

Нова сторінка: громада налагоджує життя у прифронтовому Запоріжжі

– Яка кількість переселенців з вашої громади наразі проживає в Запоріжжі та загалом по країні?

– На підконтрольній Україні території офіційно зареєстровано шість тисяч людей. Але треба розуміти, що є ще й ті, хто не став на облік – як в Україні, так і за кордоном. З цих шести тисяч найбільше переселенців проживає у Запоріжжі – 1600 людей. По 300 сімей є у Дніпрі та Кривому Розі. Є ще осередок у Києві, решта розпорошені по країні.

– Як сьогодні громада підтримує переселенців? Яку допомогу їм надають?

– У нас діють бюджетні програми підтримки військових, родин загиблих і зниклих безвісти, а також переселенців. У разі дороговартісного лікування, поховання чи народження дитини громада надає матеріальну допомогу. Є окрема програма підтримки цивільних полонених.

Окрім цього, ми співпрацюємо з партнерами у сфері гуманітарної допомоги: щомісяця видаємо продукти, трохи рідше – засоби гігієни. Є також грошова допомога від партнерів, а ще роздаємо одяг і взуття.

Частину допомоги передаємо у Дніпро та Кривий Ріг, решту розсилаємо поштою по Україні. Загалом щомісяця 200–300 сімей отримують продуктові набори поштою. Ми не обмежуємося Запоріжжям і підтримуємо зв’язок із людьми по всій країні.

Переселенці поступово інтегруються: купують житло, перереєстровуються в інших громадах, діти ходять до місцевих шкіл.

– Чи є якісь окремі програми для адаптації переселенців?

– Зараз завершуємо ремонт школи, який робимо за кошти наших партнерів, без використання бюджетних грошей. Вона буде працювати офлайн. Коли вона запрацює повноцінно, ми зможемо навчати не лише дітей із нашої громади, а й з інших. На її базі плануємо створити центр позашкільної освіти – гуртки, спортивні секції тощо. До цього нас підтримували японські партнери, зараз долучаються німецькі.

Крім того, у нас з’явилися офіційні партнери: Бад-Ольдеслоє в Німеччині, Бар в Італії та Васильків у Київській області. Ще на стадії підписання – Гостомель (Київська область) і Бар (Вінницька область).

Наші діти вже відпочивали у Василькові. Після підписання меморандуму з Баром плануємо відправляти їх туди на відпочинок. Німецькі партнери співпрацюють з нами онлайн на рівні закладів освіти. На наступний рік запланований обмін: наші діти відвідають Бад-Ольдеслоє.

– Як зараз працюють релоковані школи? Чи багато дітей навчається?

– У Запоріжжі зараз навчається 240 дітей. Перша школа, яка минулого року запрацювала офлайн – це та, приміщення якої ми будуємо самотужки, без бюджетних коштів.

Друга школа до кінця року отримає початкові класи на базі підземної школи, яку зводить запорізька влада. Таким чином, одна школа працюватиме на лівому березі, інша – на правому.

З чотирьох наших шкіл одну я відправив у простій – вона була дуже маленька й інклюзивна, лише 60 учнів. Три інші працюють повноцінно: одна – онлайн, друга – у змішаному форматі, а третя перебуває в процесі переходу. Коли їй нададуть приміщення на правому березі, вона теж перейде на змішану форму.

– Які ще релоковані заклади громади працюють у Запоріжжі?

– У нас працює комунальне підприємство «Комфорт», яке займається ремонтом школи. Маємо тристоронню угоду: Національний університет «Запорізька політехніка» надає приміщення, фонд–партнер забезпечує матеріалами, а наше комунальне підприємство, яке ми релокували до Запоріжжя, виконує будівельні роботи. Ми повністю виключили комерційну складову.

Також діє центр надання соціальних послуг. Він не був релокований, але в Запоріжжі перетворився на гуманітарний хаб громади. Центр займається поштовими відправленнями, прийомом та видачею вантажів. Раніше він обслуговував маломобільні групи населення, а зараз повністю зосереджений на гуманітарній допомозі.

Згідно зі змінами в законодавстві, на базі цього центру працюватимуть наші фахівці з супроводу ветеранів, а також спеціалісти з чотирьох інших громад, у яких немає комунальних установ у Запоріжжі. Ми уклали міжмуніципальні угоди, і тепер вони зможуть обслуговувати своїх ветеранів у нашому закладі.

Релокованого бізнесу з громади дуже мало. Більшість підприємців удома все втратили, інші зберегли бізнес в дуже малому обсязі. Ще кілька людей розпочали власну справу, але таких випадків небагато.

Головний виклик громади – зберегти спільноту

– Як громада допомагає Збройним силам України? Які програми та заходи діють для військових та ветеранів?

– Ми допомагаємо повною мірою. Крім коштів, які перераховуємо в оборонний фонд, як і інші громади, ми ще й безпосередньо супроводжуємо військових. Те, що отримуємо від партнерів і що годиться для війська, теж передаємо.

За три роки загальна допомога склала майже 40 мільйонів гривень – це половина нашого річного бюджету. При цьому продовжуємо утримувати школи, комунальне підприємство та установу, але пріоритет – військові.

Щодо виплат: торік наші військовослужбовці отримали по 15 тисяч гривень протягом року і додатково ще по п’ять тисяч на День ЗСУ. Цього року вже видали 15 тисяч, а якщо буде економія в програмі, то на День ЗСУ знову їх трохи порадуємо.

Ми також проводимо заходи для військових і ветеранів. Наприклад, на День святого Миколая організували свято спільно зі 141-ю бригадою. Військові самі виявили бажання привітати дітей, а ми їм допомагали. Зазвичай діти вітають військових, а цього разу вони взаємно обмінялися привітаннями. Було дуже душевне свято.

Ми також проводимо різні збори, заходи, під час яких діти малюють малюнки. Якщо військові можуть, вони приїжджають до нас. Для них це свято, але час обмежений – дві години пролетіли дуже швидко, і вони питають: «Може ще?». Я кажу: «На жаль, вже час».

– Які зараз найбільші виклики для громади?

– Найголовніше для нас зараз – зберегти громаду. Відбувається двосторонній процес. З одного боку, люди на місцях мають інтегруватися: знаходити житло, роботу, осідати там, де вони є. З іншого боку – намагаємося зберегти зв’язок із громадою. Ми його побудували навколо освіти. У нас батьки неохоче віддають дітей навчатися у сторонні школи, прагнуть, щоб вони навчалися у наших.

Навколо освіти та культурних заходів ми створюємо відчуття єдності. Партнери допомагають нам організовувати додаткові активності, відправляти дітей на різні програми, і батьки це бачать та відчувають. Це дозволяє зберігати громаду, адже у нас немає території – є лише люди. Якщо втратимо людей, не буде й громади, бо адміністрація сама по собі – це не громада.

Якщо говорити про людей, то головні виклики – це безпека, житло, побутові потреби, а також проблема розділених сімей, адже у багатьох родичі залишилися на окупованій території. Це дуже болюче й складне питання.

– Яким ви бачите шлях відновлення громади після війни і які перші кроки планується зробити після повернення?

– Чесно кажучи, ми з командою прийняли громаду майже без нічого. Базових речей, як статут чи стратегія, не було. Навіть якби вторгнення не сталося, сумніваюся, що в громаді щось серйозно стратегічно планували.

Сьогодні ж у нас дуже великі плани. Ми активно шукаємо партнерів по всьому світу, вже маємо домовленості. Ми будемо відбудовувати свою громаду. Ми будемо її змінювати. Будемо робити так, щоб людям хотілося там жити. А жителям, які зараз перебувають у тимчасовій окупації, хочу сказати: ми обов’язково повернемося!

Текст – Олександр Носок, фото – Дніпрорудненська міська військова адміністрація

---

Читайте також:

• Життя під окупацією та новий початок у Запоріжжі: як тримається Василівська громада під час війни (ІНТЕРВ’Ю)
• Війна не зупинила розвиток: як живе прифронтова Широківська громада на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)
• Від туристичної перлини до спорожнілих пляжів: як живе в окупації Кирилівська громада

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!