Провів 53 дні у російській катівні, але не зламався: історія полону мешканця Енергодару Володимира Жайворонка

Житель тимчасово окупованого Енергодара Володимир Жайворонок провів майже два місяці в російському полоні. Увесь цей час чоловіка утримували в нелюдських умовах, піддавали катуванням і психологічному тиску. Завдяки підтримці рідних Володимиру вдалося звільнитися й виїхати на підконтрольну Україні територію.

«Перший Запорізький» розповідає його історію.

«Усе почалося з масового голоду»: як змінювалося життя в Енергодарі після приходу російських військ

До повномасштабного вторгнення Володимир Жайворонок працював підрядником на Запорізькій АЕС, а згодом – у будівельній компанії в Польщі. У лютому 2022 року він приїхав у відпустку до рідного Енергодара, щоб провідати батьків і доньку. Саме тоді й застав початок російського вторгнення.

У березні, коли російські війська захопили Енергодар, місто швидко опинилося в атмосфері ізоляції та страху. За словами Володимира, усе почалося з тотального дефіциту: окупанти навмисно блокували постачання продуктів і ліків, мстячись містянам за їхній мирний спротив напередодні захоплення. «Тоді почався масовий голод. Торгівля повністю зупинилася. Вони заходили до аптек і магазинів з автоматами й просто зачиняли їх», – згадує Володимир. З вулиць зникли черги, натомість з’явилися озброєні патрулі.

Поступово в місті зник мобільний зв’язок – росіяни глушили сигнали, намагаючись ізолювати енергодарців від правдивої інформації з підконтрольної Україні території. За словами Володимира, SIM-карти українських операторів, які ще певний час залишалися в мережі, стали дефіцитними – їх продавали вдесятеро дорожче. Окупанти також вилучали платіжні термінали з магазинів. Попри це, гривня залишалася основною валютою.

Паралельно з блокадою міста окупанти розгорнули цілеспрямовану кампанію репресій. За словами Володимира Жайворонка, вони швидко отримали доступ до особистих даних енергодарців через місцевих колаборантів, які перейшли на бік ворога. Від них росіяни дізналися, хто служив у Збройних силах чи територіальній обороні, а також хто відкрито підтримував Україну. Невдовзі почалися масові арешти. 23 травня 2022 року окупанти прийшли затримати співробітника Запорізької АЕС Сергія Швеця. Свідком цієї події став Володимир Жайворонок – того дня він був у гостях у друга, що мешкав у сусідньому будинку. «Хтось його здав – знали, що він працює на станції й де живе. Прийшло багато росіян. Але спершу вони переплутали квартиру: вдерлися до сусідів, вибили двері й налякали жінку з дітьми», – згадує Володимир.

Сергій отримав численні кульові поранення. Після десятигодинної операції лікарям вдалося врятувати його життя, хоча тривалий час він залишався у критичному стані. Згодом Сергія обміняли, і нині він перебуває у безпеці.

За словами Володимира, ще одним методом, який активно застосовували окупанти, стали примусові депортації цивільного населення. В Енергодарі та сусідніх містах росіяни вивозили людей без жодного слідства чи суду – просто «прибирали» з міста всіх, кого вважали небажаними. «Мого друга депортували до грузинського кордону. Забрали від родини, вивезли – й усе», – каже Володимир.

Схожі випадки траплялися й у сусідньому Дніпрорудному, говорить чоловік. Людей примусово доставляли до окупованого Кам’янського, а звідти змушували йти пішки – лише з українським паспортом у руках і без жодних гарантій, що вони безпечно дістануться вільної території. «Дехто з тих, кого відпускали таким чином, зник безвісти. Про них більше нічого не чули. Серед зниклих були й жінки», – каже він.

Окупанти катували струмом і ламали кістки за знайдений файл на планшеті

Щоб уникнути уваги загарбників, Володимир Жайворонок переїхав до друга. Та в червні 2022 року його все ж затримали. Чотири колишні правоохоронці, які стали на бік ворога, приїхали на викраденому цивільному авто. Озброєні й у балаклавах, вони схопили Володимира біля будинку й без пояснень відвезли до колишнього відділку поліції.

Там, розповідає чоловік, над ним знущалися: одягли мішок на голову, били ногами, кийками та підручними предметами, зокрема стільцями. Також його неодноразово катували струмом та імітували розстріл, щоб зламати морально.

Окупанти знайшли на планшеті Володимира файл із переліком автівок без номерних знаків – він фіксував їх і передавав друзям, щоб застерегти про небезпеку. Попри те, що чоловік встиг видалити файл, росіяни змогли його відновити. Цей й стало приводом для катувань: від Володимира вимагали зізнання в шпигунстві, розкриття контактів нібито пов’язаних із СБУ осіб та іншої інформації. Він пояснював, що не має жодних даних, бо останні роки працював за кордоном. Але кривдників це не зупинило.

«Допитували перші два тижні майже щодня. Вони мене відлупцювали так, що я став повністю чорний: спина, ноги, обличчя, руки. У мене було 14 переломів», – ділиться Володимир. Йому зламали ребра, руку, залишили численні забої. Під час одного з допитів відірвали ніготь. Через травми чоловікові було боляче навіть сидіти чи лежати.

Його тримали у камері розміром 3,5 на 3,5 метра, де іноді перебувало до 24 людей. «Умови були – сказати, що скотські, це нічого не сказати. У моєї бабусі свині жили в кращих умовах», – згадує енергодарець. Замість туалету в камері була дірка в підлозі, яку затикали пляшкою від смороду, і раковина, де в’язні вмивалися.

У камері критично бракувало свіжого повітря – вікон не було, вентиляція майже не працювала. «Щоб ми не задихнулися, вони дозволили поставити один вентилятор, який ледь тягнув повітря. Без нього ми б там задихнулися», – каже Володимир.

Спати доводилося на голій підлозі при постійно увімкненому світлі. «Це в них таке катування було – світло не виключали ніколи. Економна лампа просто випалила мені очі, зір підсів дуже сильно. І взагалі здоров’я підірвалося».

Раз на день в’язням дозволяли заварити чай з одного чайника кип’ятку на всіх. Їжі майже не давали, тому виживали лише завдяки передачам від близьких.

За словами Володимира, багато співкамерників мали поранення від травматичної зброї, але медичної допомоги не отримували. Рани доводилося перев’язувати самотужки – матеріалами з аптечки, яку передали рідні.

Жайворонок розповідає, що окупанти розподіляли незаконно ув’язнених по камерах залежно від того, чи були вони готові до співпраці. «Спочатку всіх кидали в так звану «початкову» камеру. Потім спостерігали: хтось не витримував катувань і погоджувався говорити чи співпрацювати – таких переселяли окремо. Тих, хто залишався при своїх переконаннях – в іншу камеру», – розповідає Володимир.

Володимир пригадує, що в полоні кожне слово могло стати фатальним: окупанти іноді запускали до камери людину, яка підслуховувала розмови ув’язнених. «Тих, хто погоджувався співпрацювати, було видно одразу. Його забирають на допит, а він повертається цілий і неушкоджений. Усі все розуміли», –  каже чоловік.

Переслідувань зазнавали не лише українці. Володимир згадує про свого знайомого – літнього азербайджанця, колишнього воїна-афганця, який служив у територіальній обороні. Окупанти тримали його понад 280 днів. У полоні над ним знущалися так, що він ледь не втратив розум. Через темряву й замкнений простір під час блекаутів у нього почалася клаустрофобія – кричав у віконце камери, благав окупантів його відпустити. Цей досвід доводить: для російських сил не мало значення, хто перед ними. Якщо людина проявляла активну позицію або потрапляла під підозру – її чекали допити й катування.

В’язнів постійно погрожували вбити або відрізати їм частини тіла. Для посилення дії струму окупанти надягали на голову в’язнів мокрі наволочки або ставили їм ноги у таз із водою.

У полоні Володимир став свідком убивства співкамерника – водолаза гідроцеху ЗАЕС Андрія Гончарука. За його словами, Андрія катували щодня по кілька разів, і з часом він почав божеволіти. Окупанти вимагали, щоб той пірнув у бризкальний басейн (елемент системи охолодження для безпечної експлуатації АЕС, – прим.), підозрюючи там схованку зі зброєю. За відмову знущання посилювали: йому видавлювали очі, ламали кістки. Від болю Андрій не раз непритомнів.

Після чергового катування він почав помирати на руках у Володимира. «У нього почалися судоми, піна з рота. Я почав стукати у двері, кричати охоронцям, що він помирає. Вони прибігли, відкрили двері, викликали якусь машину», – згадує чоловік. За його словами, Андрія просто викинули під ворота ДСНС. Від тортур чоловік незабаром помер.

Попри катування та постійний страх, Володимир не зламався. Навпаки – став опорою для інших ув’язнених. Він допомагав новоприбулим орієнтуватися: вигадував правдоподібні версії для допитів і пояснював їм, як поводитися, щоб хоча б частково себе вберегти. «У камері мене прозвали адвокатом диявола», – згадує він.

«Завтра будемо знімати кіно»: як окупанти змушували в’язнів зніматися у російській пропаганді

Крім катувань і психологічного тиску, російські окупанти використовували полонених енергодарців як інструмент в інформаційній війні. За словами Володимира Жайворонка, багатьох полонених змушували зніматися в пропагандистських відео, які транслювали на російському телебаченні та поширювали в проросійських телеграм-каналах.

«Тобі дають аркуш із текстом і кажуть: «Вивчи. Завтра будемо знімати кіно». Під час зйомки – камера й двоє з автоматами. Що ти зробиш? Так працює ФСБ Росії», – розповідає Володимир.

Сам він уникнув участі в зйомках лише тому, що перебував у тяжкому стані – з численними синцями, зламаними ребрами й посіченим обличчям, тож окупанти вирішили, що він «не для камери».

«Своє «кіно» вони знімали постійно, зосереджуючи увагу насамперед на працівниках атомної станції», – каже Володимир. Основною метою було створити ілюзію, нібито українська влада утискала персонал ЗАЕС, змушувала говорити українською мовою або складати іспити державною.

Зйомки проходили в один дубль – аби швидко отримати потрібний матеріал. Усі ці відео, підкреслює Володимир, були повністю постановочними: «Ніхто не говорив від серця. Це була суцільна брехня – і зняли її цілу тонну. Так вони намагалися виправдати власні злочини».

Окупанти використовувала різні способи, щоб змусити людей брати участь у пропаганді: одних підкуповували, інших шантажували – наприклад, погрожували розправою над рідними або катуваннями. Декому обіцяли звільнення з полону в обмін на участь у зйомках. Так пропагандистські відео перетворилися на ще один інструмент терору, який російські окупанти систематично застосовували проти мешканців Енергодара.

Завдяки родині й розголосу вийшов з полону та евакуювався з Енергодара 

Родина Володимира Жайворонка деякий час не знала, де він перебуває. Лише через співкамерника, якого звільнили, йому вдалося передати повідомлення. Дізнавшись про його місцезнаходження, родичі звернулися до СБУ та Червоного Хреста.

За словами Володимира, після того як батьки почали публічно говорити про його зникнення, тортури з боку окупантів послабилися. Він припускає, що росіяни чекали, поки синці та гематоми бодай частково зійдуть, щоби приховати сліди насильства.

Чоловік згадує, як його батькові одного разу вдалося потрапити до так званого «начальника поліції». І вже наступного дня, 14 серпня 2022 року, той з’явився в камері й сказав: «Забирай документи – ти вільний». Так після майже двох місяців полону Володимира відпустили. Єдиним документом, що в нього залишився, була ID-картка. Усе інше – особисті речі, техніка – зникло: квартиру пограбували. «Винесли все – від ноутбука і телевізора до міксера й праски», – каже він.

«Спершу трохи відлежався в батьків. А за тиждень повернувся до своєї квартири», – розповідає Володимир про перші дні після звільнення з пологу. Однак навіть удома не почувався в безпеці.

Попри численні травми – переламані ребра, зламану руку – до лікарів він не звертався. «Я розумів: якщо з’явлюся в поліклініці – це пастка. Мене просто схоплять знову. А вдруге я вже, можливо, не вийду», – пояснює він.

Щодня перебування в окупованому місті ставало дедалі ризикованішим. Завдяки знайомому таксистові – колишньому співкамернику – Володимиру вдалося організувати втечу. Той добре знав маршрути, розташування ворожих блокпостів і те, що слід казати під час перевірок. Після кількох пересадок Володимир нарешті дістався підконтрольної Україні території. Вся дорога зайняла вісім годин і стала початком нового етапу його життя.

Після полону – тривале відновлення і постійне хвилювання за тих, хто залишився

Лише після того як опинився на підконтрольній Україні території, Володимир Жайворонок зміг отримати медичну допомогу. Завдяки громадському об’єднанню, яке опікується цивільними, що пережили полон, його направили до госпіталю, де він провів місяць. «Зі сном був повний безлад. Лікарі призначили антидепресанти, діагностували гіпертонію», – розповідає Володимир.

Минуло майже три роки, але він досі не повністю відновився. Проблеми зі сном, тремтіння в ногах, психологічні травми – усе це щодня нагадує про пережите в Енергодарі.

Також Володимир не перестає думати про тих, хто досі залишається в окупації. «Я щоразу переглядаю списки обміну – шукаю знайомі прізвища. А про багатьох навіть не знаю, чи вони живі», – каже він.

За словами Володимира, життя в місті більше нагадує тривалу облогу. Вулиці майже порожні, люди виходять лише за крайньої потреби. Чоловіки намагаються взагалі не показуватися на очі. «Перед від’їздом я говорив із другом, який забарикадувався в квартирі й півроку не виходив із дому. І я розумію: він досі живе так само», – ділиться Володимир.

Так нині виглядає життя в окупованому Енергодарі – в атмосфері страху, ізоляції та невизначеності. Мешканці стали заручниками у власному місті, де кожен день – це не життя, а боротьба за виживання.

---

Читайте також:

Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!