Працівник Запорізької АЕС розповів, як пережив допити й катування під час російської окупації
За понад три роки російської окупації в Енергодарі незаконних затримань і катувань зазнали близько двох тисяч містян. Серед тих, хто пережив знущання – колишній офіцер Військово-морських сил і працівник Запорізької АЕС Олег (прізвище не вказано з міркувань безпеки). Після того як він відмовився підписати контракт із «Росатомом» і взяти російський паспорт, його разом із сином затримали російські силовики. Протягом тижня чоловіка били, катували струмом і піддавали психологічному тиску.
«Перший Запорізький» розповідає його історію.
На атомній станції було небезпечно: всюди були російські військові, а працювати доводилося під прицілом автоматів
До широкомасштабного вторгнення на Запорізькій АЕС Олег спочатку працював начальником варти загону відомчої воєнізованої охорони, згодом перейшов до цеху радіаційної безпеки на посаду електрослюсаря.
На початку березня 2022 року разом з іншими небайджужими мешканцями Енергодара чоловік допомагав копати окопи та виходив на блокпост біля в’їзду в місто, щоб мирним спротивом зупинити наступ російських військ.
«Третього числа, коли вони вже наблизились до міста, ми теж зібралися. Але росіяни відкрили вогонь із танків, і нам сказали розходитися – мовляв, зупинити їх не вдасться. Тож вони одразу вирушили до атомної станції. Ту ніч ми провели з телефонами в руках – на зміні залишалися наші друзі та знайомі. Ми слухали постріли просто в слухавку, а наші товариші розповідали про те, що відбувається на місці», – згадує Олег.
Фото: Енергоатом
На момент захоплення Запорізької АЕС Олег перебував у відпустці. Коли дев’ятого березня він повернувся на роботу, станцію було не впізнати. Розірвані труби гарячого водопостачання, згорілий навчальний центр, вибиті вікна в адміністративному корпусі та естакадному коридорі – сліди штурму були скрізь.
«Щойно зайшов на прохідну, нас одразу зустріли так звані «зелені чоловічки» з автоматами. А коли вийшли з прохідної – побачили два БТРи з кулеметами, націленими просто на нас. Нам наказали швидко йти до своїх робочих місць, не зупинятися й не озиратися», – розповідає Олег.
Працювати доводилося під постійним контролем окупантів. За його словами, навіть підходити до вікон було заборонено – попереджали, що працює снайпер. Якщо виглянеш – можуть застрелити.
Чоловік розповідає, що станцію росіяни розподілили між різними підрозділами: Росгвардією, кадирівцями, військами радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Кожен сектор контролювався окремо, і щоб потрапити туди, треба було отримати спеціальний дозвіл від російського командування. Якось Олега не попередили про зміну розташування військових. Коли він прийшов на другий енергоблок, щоб зняти прилад радіаційного контролю, на нульовій відмітці вже стояли вантажівки зі зброєю та вартовий. Той схопив Олега, поклав на землю й не відпускав до з’ясування обставин.
Олег розповідає, що під час захоплення станції російські військові пошкодили кабелі й прилади зовнішнього периметра. Парадоксальна ситуація, пояснює він, полягала в тому, що для заміни обладнання треба було отримати дозволи від різних командирів, які контролювали різні сектори станції. «Нас просто не допустили. Ми хоч і замінили прилади, але це не мало сенсу – живлення до них не надходило. Кабелі були перебиті, їх так і не замінили», – каже він, згадуючи про марну роботу й грубе порушення норм безпеки через дії загарбників.
Згодом окупанти почали мінувати зовнішній периметр станції. «Ми бачили з вікна, як під’їжджала вантажівка, з неї вискакували військові й розкладали міни. Потім багато диких тварин – лисиці, кабани, собаки, зайці – бігали територією, натрапляли на ці міни й підривалися. Ми, працюючи щодня на станції, постійно чули по два-три вибухи», – каже Олег.
Фото: Енергоатом
Він розповідає, що у листопаді 2022 року в дах спеціального корпусу, де розміщувалася лабораторія радіаційної безпеки, влучила мінометна міна. Вибух знищив лабораторію та всю апаратуру. Знайшовши хвостовик міни, Олег – випускник військово-морського училища за спеціальністю «артилерія» – зрозумів: снаряд не міг прилетіти з боку Нікополя, як стверджували окупанти. Дальність польоту такого міномета була меншою за відстань до українського міста. Судячи з траєкторії, міна надійшла з боку села Мічуріна – території, контрольованої росіянами. Цей висновок виявився небезпечним для самого Олега. Хтось із колег, які вже підписали контракти з «Росатомом», повідомив його спостереження представникам російських спецслужб.
Невдовзі його викликали на співбесіду. «Мені заявили, що як російський офіцер запасу я мав бути серед перших: взяти паспорт, підписати контракт і власним прикладом показати, як це робиться. Потім додали, що помилилися в мені – тепер подивляться, що зі мною робити», – розповідає Олег.
У середині січня 2023 року відбулася ще одна розмова. «Мене знову викликали й запитали, чи «одумався». Я відповів, що нічого підписувати не буду. Тоді мені сказали: «Такі люди нам не потрібні». Того ж дня, коли я виходив зі станції, мій пропуск уже не працював – мене заблокували. Після цього до мене підійшли двоє чоловіків, представилися співробітниками спецслужб, перевірили документи й сказали прямо: «Ти в нас на гачку», – згадує він.
Побиття та тортури струмом: як окупанти незаконно викрали й катували енергодарця та його родину через проукраїнську позицію
6 червня 2023 року до квартири Олега увірвалися близько семи озброєних силовиків у цивільному з закритими обличчями. Вони прийшли за сином Олега, який навчався на спеціаліста з кібербезпеки. Окупанти дізналися про його освіту і запідозрили, що хлопець нібито передає дані українським силам.
Під час обшуку вони знайшли стару військову форму Олега та фото з іноземними моряками часів його служби. Цього виявилося достатньо, щоб звинуватити чоловіка в шпигунстві. «Вони сказали, що я зрадник і що, найімовірніше, працюю на англійську розвідку», – згадує чоловік.
Олега з сином відвезли до СІЗО. Спочатку чоловіка понад годину тримали на землі під прицілом автомата. «Російський офіцер вийшов з моїм військовим білетом офіцера запасу. Сказав, що таких зрадників, як я, треба розстрілювати, і прямо при мені порвав посвідчення», – розповідає Олег.
Після цього Олега завели до кімнати, де на нього чекали четверо кадирівців. Вони роздягнули його до білизни, натягли штани на голову й обмотали скотчем. Поклавши на підлогу, били гумовою палицею. Тоді запитань не ставили – лише принижували та знущалися.
Фото: Служба безпеки України
Один із катів приставляв ствол автомата до потилиці чоловіка, інший встромляв ніж у підлогу, розповідаючи, що можуть із ним зробити. Били по спині, сідницях, п’ятах. Найгіршим для батька було чути крики сина з сусідньої кімнати. Такі тортури тривали близько трьох годин.
Наступного дня почався «справжній» допит. Олега прив’язали до стільця скотчем: руки – до спинки, ноги – до ніжок. Били дерев’яним циркулем по пальцях, ліктях, колінах і гомілках. Коли він намагався пручатися – знову натягнули штани на голову й били кулаками по обличчю.
Потім росіяни почали застосовувати електрострум. У енергодарця випитували інформацію про учасників мирних акцій, проукраїнських жителів, цікавилися, чому відмовився від російського паспорта й контракту. Крім того, звинуватили його й сина у причетності до вибуху в бердянському порту. За кожну відмову або незадовільну відповідь били струмом. Спочатку пропускали електричний розряд через мізинці, а коли цей метод перестав діяти, одягли електричні затискачі на мочки вух. Від таких ударів Олег втратив три зуби.
Під час одного з допитів до кімнати завели дружину Олега – він упізнав її за голосом. Росіяни підключили до неї дроти й пригрозили бити струмом, якщо він мовчатиме. Коли відмовився відповідати на перше запитання про «куратора», вона закричала від болю. «Я спробував звільнитися, кинутися на когось із них. Мене почали бити по голові чимось важким – пістолетом чи руків’ям, не знаю. Втратив свідомість, прокинувся вже в камері», – згадує чоловік.
Співробітники ФСБ Росії постійно чинили тиск на родину та погрожували тюрмою
Тиждень Олег провів у полоні з двома іншими в’язнями: учителем, якого вже втретє арештовували за відмову викладати в окупаційній школі, та літнім чоловіком, чий син служив у ЗСУ. Їжу та воду передавали родичі, але коли в Олега почався больовий шок, йому відмовили передати знеболювальні. «Мені було дуже погано. Лікті й коліна перебиті, сідниця фіолетова, по голові настукали», – розповідає він.
У камері цілодобово горіла лампочка, тож розрізнити день і ніч було неможливо – в’язні рахували дні, ставлячи риски на стелі. Олег нічого не знав про родину й постійно тривожився за неї. Страху додавала загроза розстрілу. Щоразу, коли відчинялися двері, він подумки прощався з життям: «Все, зараз виведуть, надягнуть наручники й повезуть на розстріл», – згадує він.
На сьомий день його викликав «майор військової прокуратури» й повідомив, що обвинувачення не підтвердилися. Перед звільненням Олега змусили підписати розписку про нерозголошення. Після виходу з полону Олег дізнався, що за час його відсутності окупанти чотири рази приходили з обшуками до його квартири. Помешкання було повністю розгромлене – настільки, що жити там стало неможливо. Дружина з донькою змушені були переселитися до знайомих. Повернувшись, Олег намагався звернутися по медичну допомогу, але йому відмовили, оскільки він не мав російського паспорта.
Сина Олега звільнили на третій день. Перед тим вивезли на дачу, де, за версією окупантів, могли бути схованки зі зброєю. Нічого не знайшовши, його побили, а згодом відпустили під підписку про невиїзд. Після цього до нього регулярно навідувались співробітники ФСБ, вимагаючи видавати проукраїнських жителів – інакше погрожували повторним арештом і йому, і батькові. «Син почав розповідати їм про людей, які вже виїхали. Остання розмова була, коли вони сказали, що він водить їх за ніс. І що буде або нормально співпрацювати, або йому «пришиють» 10–12 років ув’язнення», – розповідає Олег.
Ілюстративне фото з російських пропагандистських медіа
Після цієї погрози в жовтні 2023 року родина вирішила евакуюватися. Дружина, син і донька виїхали першими, але сина затримали в Новоазовську. Його відправили до СІЗО в Таганрозі, дали 10 діб за «опір поліції», потім перевели до пункту для біженців. Через три тижні йому вдалося втекти й дістатися до кордону із Сумською областю.
Голові родини вдалося вирватися з окупації лише майже через два роки після захоплення Енергодара
Уперше Олег намагався виїхати з Енергодара на початку січня 2023 року. Перевізник порадив йому казати на блокпостах, що прямує до Мелітополя за російським паспортом. Але план провалився вже на перших блокпостах – росіяни зателефонували в Енергодар і з’ясували, що черг за паспортами там немає. Олега зняли з автобуса, відвезли назад і завели до паспортного столу. «Сказали: «Бачиш, усе нормально, не хвилюйся». Тоді виїхати не вдалося», – згадує він. Довелося оформити російський паспорт і чекати. Перевізник його попередив, що не варто виїжджати одразу, щоб не викликати підозри.
Другу спробу Олег здійснив у лютому 2024 року – і цього разу вона була успішною. Разом з іншими «проблемними» пасажирами – тими, хто вже пройшов через катівні або мав обмеження на виїзд – він поїхав спецрейсом через КПП «Ізварине» на Луганщині. «Нам пощастило – за два дні проскочили», – розповідає Олег.
Але на цьому випробування не закінчилися. У селі Колотилівка його затримали «для з’ясування обставин» – довелося залишитися на ніч і шукати житло. Наступного дня відбулася ще одна розмова зі співробітниками ФСБ. Лише після цього його відпустили. Так завершилися майже два роки життя Олега у неволі.
«Досі чую крик дружини, коли її били струмом, і крик сина з сусідньої кімнати»: як полон та окупація змінили життя
Війна обірвала життя найрідніших людей Олега. У серпні 2022 року помер його батько – росіяни встановили неподалік від будинку гаубицю, з якої почали стріляти вночі. «Вони підвезли 152-міліметрову гармату десь о другій годині ночі й почали з неї стріляти. Батько перелякався від гучних пострілів, у нього зупинилося серце, і він помер», – розповідає чоловік.
Через півроку, у лютому 2023 року, війна забрала й матір Олега. Поблизу її приватного будинку розірвався снаряд, вибуховою хвилею зірвало дах. Поки рятувальники діставали жінку з-під уламків, вона встигла застудитися, і згодом у лікарні померла від запалення легень.
Фото: Громадське ТБ Запоріжжя
Олег розповідає, що наслідки катувань досі даються взнаки. Лікті постійно болять, а під лівим оком, куди вдарили пістолетом, кістка втиснулася всередину – через це погіршився зір. Та ще важче, каже він, упоратися з психологічними травмами. «Досі чую крик дружини, коли її били струмом, і крик сина з сусідньої кімнати», – зізнається він.
Нині Олег з родиною в безпеці. Як і тисячі інших мешканців Енергодара, він з надією чекає на деокупацію рідного міста і мріє повернутися додому.
Читайте також:
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0