Після десяти місяців у Німеччині повернулася з родиною до Запоріжжя: історія Марії Федоренко
У серпні 2025 року запорізька блогерка Марія Федоренко разом із чоловіком і трьома дітьми виїхала до Німеччини. До цього родина майже чотири роки залишалася у Запоріжжі, однак після народження третьої дитини та на тлі постійних обстрілів вирішила спробувати пожити у безпечнішій країні.
За десять місяців у Німеччині сім’я зіткнулася з труднощами під час оформлення документів, медичного страхування та оплати житла. У червні 2026 року Федоренки вирішили повернутися до Запоріжжя, де діти знову пішли до школи, садочка та гуртків, а Марія продовжила вести сімейний блог.
Чому після життя за кордоном родина повернулася до прифронтового міста та як змінилося їхнє життя після цього – у матеріалі «Першого Запорізького».
Майже чотири роки залишалися у Запоріжжі, але після народження третьої дитини вирішили виїхати
Марія Федоренко – блогерка із Запоріжжя, яка з 2018 року веде сімейний лайфстайл-блог в Instagram. Сторінку почала розвивати після народження старшого сина Нікіти: спочатку ділилася материнськими буднями, розповідала про прикорм і повсякденне життя з дитиною.
З часом тематика стала ширшою. У блозі з’явилося більше сімейного контенту, історій про дітей та щоденне життя. Разом із цим зростала й аудиторія – нині за сторінкою стежать люди не лише із Запоріжжя, а й з інших регіонів України.
Початок повномасштабного вторгнення Марія разом із чоловіком Антоном зустріла вдома у Запоріжжі: «Прокинулися від слів чоловіка: «Почалася війна, ти сильно не лякайся». Ніяких вибухів у той момент ми не чули, але відразу почали постійно стежити за новинами й Telegram-каналами».
Перші роки великої війни подружжя залишалося у місті. Лише восени 2022-го вони ненадовго їздили на захід України, а потім знову повернулися додому.
До літа 2025 року у Марії та Антона вже було троє дітей.
Саме після народження третьої дитини Марія відчула, що постійне напруження стало переносити значно важче. Нічні атаки виснажували особливо сильно: під час тривог потрібно було дбати про немовля і водночас стежити за двома старшими дітьми.
«На той момент просто накопичилася дуже сильна втома від усього. Молодшому було близько чотирьох місяців. Постійно переживаєш за дитину, вночі треба йти з ним у коридор, ще двоє старших. Воно все склалося докупи», – розповідає жінка.
У серпні 2025 року подружжя вирішило спробувати пожити у Німеччині. Саме цю країну обрали після розмов зі знайомими, які вже перебували там і розповідали про умови для українців – тимчасовий захист, соціальну допомогу, житло на перший час і безкоштовні мовні курси.
Їхали власним автомобілем. Дорога зайняла три доби: ночували у Вінниці, Львові та польському Вроцлаві. Через маленьку дитину намагалися не проводити за кермом надто багато годин поспіль і робили більше зупинок.
Після приїзду до Німеччини одну ніч провели у розподільчому центрі. Звідти сім’ю перевели до гуртожитку, де вони прожили близько 20 днів: «У нас була довга кімната, де замість нормальної стіни стояла перегородка. Дитині чотири місяці, вночі вона погано спить, а за перегородкою могли сидіти інші люди. Це був великий стрес. Ми постійно себе заспокоювали одним: зате ми в безпеці».
Потім Федоренків поселили у соціальному житлі. Це був триповерховий будинок, де одночасно мешкали кілька сімей. Марія з чоловіком і трьома дітьми мали дві окремі кімнати, а кухнею та душем користувалися разом з іншими мешканцями.
У таких умовах вони прожили до лютого 2026 року. Згодом знайшли трикімнатну квартиру й переїхали туди.
Очікували документи, мали проблеми з оплатою житла та отримали великий рахунок за операцію сина
Найскладнішим під час життя у Німеччині Марія називає не побут і навіть не мовний бар’єр, а тривале оформлення документів та постійні звернення до різних установ.
Через це під час спілкування з працівниками установ часто була потрібна допомога перекладача.
«Постійно потрібно було приходити з фізичним перекладачем. З Google-перекладачем не завжди виходило нормально щось вирішити. Але перекладача теж треба замовляти заздалегідь, а він не завжди вільний», – говорить запоріжанка.
Окремі труднощі виникли з медичним страхуванням. Необхідні документи Федоренки подали, однак підтвердження та картки чекали кілька місяців. Через це п’ятирічна Еліна за весь час перебування у Німеччині так і не почала ходити до дитячого садка. Для зарахування була потрібна довідка від лікаря, отримати яку без оформленої страховки сім’я не могла.
Найбільше хвилювань у цей період було пов’язано зі здоров’ям старшого сина. Після перенесеного грипу та удару м’ячем під час футболу в Нікіти з’явилася припухлість на шиї. Наступного ранку вона значно збільшилася, а хлопчик майже не міг повернути голову.
Батьки звернулися до лікарні. Після огляду дитину швидкою відвезли до Штутгарта, де невдовзі прооперували: «Там зробили операцію, тому що ситуація вже загрожувала життю».
Складнощі почалися вже після лікування. На той момент страхову картку вони ще не отримали, тому сім’ї надійшов рахунок приблизно на 8,5 тисячі євро.
Наступні кілька місяців подружжя намагалося з’ясувати, хто має покрити цю суму. Зрештою витрати взяла на себе страхова компанія, оскільки на момент операції Нікіта вже був застрахований, хоча підтверджувальної картки родина ще не мала.
Не менш напруженою виявилася ситуація з трикімнатною квартирою, до якої Федоренки переїхали у лютому 2026 року. Житло вони знайшли самостійно, а Jobcenter – установа, через яку сім’я отримувала соціальну підтримку, – погодив оренду.
Однак після заселення власник помешкання довго не отримував гроші. Марія та Антон неодноразово зверталися до Jobcenter, але у відповідь чули, що потрібно ще почекати. Тим часом орендодавець почав запитувати про заборгованість, а згодом надіслав письмове попередження: якщо кошти не надійдуть до визначеної дати, договір можуть розірвати.
«Ти живеш у чужій країні з трьома дітьми й розумієш, що можеш залишитися без квартири. Ми ходили й постійно питали, що з оплатою. Нам казали чекати. Але орендодавець теж чекає свої гроші», – згадує блогерка.
Після письмового попередження ситуацію вдалося владнати: оплату перерахували, а сім’я залишилася у квартирі. Тоді подружжя вирішило ще дати собі час і продовжити адаптацію. Здавалося, що найскладніший період уже позаду. Проте приблизно через два місяці затримка з орендою повторилася.
Для Марії та Антона це стало остаточним сигналом, що вони не хочуть і далі жити в постійному очікуванні та невизначеності. Після другої подібної ситуації подружжя вирішило повертатися до Запоріжжя.
«Ми все одно постійно були думками вдома»: у червні родина вирішила повернутися до Запоріжжя
Попри складнощі, Марія не говорить про життя у Німеччині лише в негативному ключі. Серед того, що їй подобалося, називає тишу, природу, чисте довкілля та зручний громадський транспорт. Сім’я жила у невеликому містечку, звідки приблизно за 40 хвилин можна було дістатися до центру Штутгарта.
Спочатку дітям переїзд також здавався радше пригодою. Усе було новим, спокійним і незвичним. Нікіті особливо подобалися великі футбольні поля. Він ходив до школи, потроху вчив німецьку та починав спілкуватися з однолітками.
З часом відчуття новизни минуло, і діти дедалі частіше згадували дім. Нікіта сумував за своєю футбольною командою, Еліна – за подругами та хореографією. Оскільки до дитячого садка дівчинка так і не пішла, постійного спілкування з іншими дітьми у неї майже не було.
Самій Марії найбільше не вистачало батьків, бабусі, друзів і звичного кола спілкування. У Запоріжжі залишилася й домашня кішка, яку на час від’їзду забрали до себе рідні: «У нас ранок усе одно починався з новин і дзвінків додому: як минула ніч, що відбувалося. Ми були в тиші й безпеці, але постійно думками залишалися тут».
Особливо гостро відстань відчувалася у вихідні. Марія згадує, як під час прогулянок вони бачили місцеві сім’ї, які збиралися разом із бабусями й дідусями. У такі моменти Еліна запитувала, чому вони не можуть так само поїхати до своїх рідних, погуляти разом на Хортиці або просто провести день усією сім’єю.
Водночас певний час Марія та Антон не поспішали з остаточним рішенням. Якби справи з документами, житлом і адаптацією складалися простіше, вони були готові ще пожити за кордоном і перечекати найбільш небезпечний період.
Однак Німеччину як місце, де хотіли б залишитися назавжди, подружжя не розглядало: «Ми все одно повернулися б додому. Нас дуже тягнуло до свого міста. Просто хотіли певний час побути у тиші та безпеці».
Після того як у червні 2026 року знову виникла затримка з оплатою оренди, сумнівів майже не залишилося. Подружжя вирішило завершувати всі формальності та їхати.
Вони повідомили міграційну службу, Jobcenter та інші установи, що більше не користуватимуться підтримкою і планують залишити країну. На закриття всіх необхідних питань пішло приблизно тиждень.
Варіант оселитися після повернення у більш безпечному місті України сім’я не розглядала. У Запоріжжі залишалися власна квартира, близькі, друзі, знайоме дітям середовище та можливість Антона поступово відновлювати роботу.
«Ми сказали: все, їдемо додому. Так, там війна, але це наш дім. Якщо вже вирішили – не відкладали», – згадує Марія.
Водночас вони добре розуміли, куди повертаються. Перед дорогою постійно читали новини, а саме в той період посилилися російські удари по місту керованими авіабомбами.
Тривога через безпеку залишалася до самого від’їзду: «Був момент, коли думаєш: «Боже, куди ми їдемо?» А потім сідаємо в машину – і їдемо. Рішення все скасувати вже не було».
Зворотний шлях, як і поїздка до Німеччини, зайняв три доби. Український кордон Федоренки перетнули 28 червня – у День Конституції. Того дня на в’їзд утворилася велика черга.
Інакше на новину відреагувала аудиторія блогу. Спочатку Марія написала лише про те, що вони вже в Україні. Частина підписників припустила, що сім’я зупинилася десь на заході країни. Коли згодом вона показала, що вони повернулися саме до Запоріжжя, реакції розділилися: «Хтось писав, що для них наше повернення стало таким промінчиком у кінці тунелю: якщо люди їдуть назад, значить, місто живе і все буде добре. А хтось, навпаки, критикував: мовляв, як можна було привезти дітей назад під обстріли, що ми не думаємо про них».
На такі зауваження вона відповідає, що рішення вони приймали передусім з огляду на стан власної сім’ї та дітей: життя за кордоном поступово стало для них постійним очікуванням, тоді як удома залишалося все, з чим вони пов’язували своє звичне життя.
Водночас Марія не вважає свій досвід прикладом, який мають повторювати інші. Вона наголошує, що повернення до прифронтового міста було особистим вибором їхньої сім’ї, а для когось безпечніше й комфортніше буде залишитися за кордоном.
Повернули дітей до школи та гуртків, а у блозі Марія розповідає про життя Запоріжжя
За словами Марії, після приїзду до Запоріжжя звикати до міста заново їм майже не довелося. До виїзду сім’я прожила тут перші роки повномасштабної війни й добре розуміла, якою залишається безпекова ситуація.
У 2022 році під час одного з російських ударів постраждав сусідній будинок. У дитячій кімнаті квартири Федоренків уламком пошкодило вікно, яке пізніше замінили. Тож, вирішуючи їхати додому, подружжя не мало ілюзій щодо ризиків.
«Під час атак, звісно, переживаєш і за себе, і за дітей. Але відчуття, що нам потрібно заново звикати до міста, не було. Ми знали, куди повертаємося», – говорить Марія.
Нікіта знову пішов до того самого ліцею, де навчався раніше. Заняття проводять у захищеному просторі. Еліна повернулася до знайомого дитячого садка, який також працює в укритті. Поступово відновилися й звичні заняття поза навчанням. Хлопчик знову тренується з футболу та бере участь у змаганнях, а дівчинка повернулася до хореографії й готується до виступів: «У нас настільки насичене життя вдома. Футбол, змагання, хореографія, зустрічі з друзями, кумами. Цього всього нам дуже не вистачало».
Саме це Марія називає одним із головних контрастів між останніми місяцями у Німеччині та теперішнім побутом у Запоріжжі: «Там у нас було постійне очікування. Наче життя стояло на паузі, хоч і в безпеці. Тут ти просто живеш кожен день. Є атаки, є тривоги, але потім проходить час – і місто продовжує жити».
Марія повернулася до активнішого ведення Instagram. Тепер, крім сімейного контенту, розповідає про досвід життя за кордоном, причини приїзду додому, адаптацію дітей та повсякдення у прифронтовому місті. Водночас вона наголошує, що їхня історія не є універсальним сценарієм для інших українців.
«Я розповідаю все так, як було саме у нас. Комусь Німеччина може дуже сподобатися, людина чудово адаптується і захоче лишитися. У нас досвід був інший. Але все одно йому вдячна. Якщо людина хоче спробувати пожити за кордоном – треба пробувати, а не орієнтуватися лише на чужі історії», – говорить Марія.
Так само вона не закликає тих, хто зараз перебуває за кордоном, їхати до Запоріжжя лише тому, що так зробила її сім’я. На її думку, перед таким кроком варто спокійно оцінити безпекові ризики, ситуацію з житлом і роботою, потреби дітей та власний психологічний стан.
Тим, хто, навпаки, лише думає про виїзд з України, Марія Федоренко також радить не робити висновків лише на основі чужого невдалого досвіду: «Переїзд в іншу країну – це дуже важко, ти багато чого починаєш із нуля. Але якщо є таке бажання, треба пробувати. Не треба думати: Маші було погано в Німеччині, значить, і мені буде погано. Вам може бути добре. Всі ми різні».
Після приїзду додому минуло вже кілька місяців. За цей час Федоренки не змінили свого рішення й не шкодували про нього. Жінка каже, що зараз для них особливо важливі можливість бачитися з близькими, звичне середовище для дітей, робота, гуртки та відчуття, що вони знову живуть у своєму ритмі.
Текст – Анастасія Гавриш, фото з архіву Марії Федоренко
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
- Незламна: історія депортованої росіянами вчительки Ніни Мошенської з Мелітопольщини
- З найманої лікарки – у власну справу: як Лілія Коледа під час декрету відкрила амбулаторію у Запоріжжі
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0