«Ми не маємо права просто повернутися і нічого не робити»: як у Запоріжжі працює ветеранська організація «Разом.UA»
Повернувшись із фронту, Ігор Ілюшкін побачив: для військових та їхніх близьких війна не закінчується пораненням, списанням чи демобілізацією. Поруч залишаються сім’ї загиблих, які шукають опори після втрати, рідні полонених і безвісти зниклих, поранені побратими, які потребують реабілітації. А також бюрократичні питання, від яких часто залежать статус ветерана, виплати й подальше життя людини.
Саме з цього досвіду в Запоріжжі почала працювати громадська організація «Разом.UA». Вона об’єднала ветеранів, юристів, реабілітологів і близьких захисників, щоб підтримувати тих, хто після служби або втрати не має залишатися сам на сам із проблемами.
Про те, як працює «Разом.UA», чому ветерани після повернення з фронту мають залишатися активними в тилу, з якими запитами звертаються родини військових і як у Запоріжжі вибудовують культуру пам’яті про загиблих, «Першому Запорізькому» розповів офіцер 30-го корпусу морської піхоти, голова громадської організації Ігор Ілюшкін.
Як зустрічі з родинами загиблих привели до створення об’єднання
– Що стало для вас поштовхом до створення громадської організації «Разом.UA»?
– Після другого поранення, під час тривалого лікування, з’явився час відвідати родини загиблих побратимів. На жаль, це 25 людей. Під час розмов із їхніми рідними було видно велику зневіру – в Україні, у війську і в тому, за що загинули їхні сини, батьки та чоловіки. Тоді прийшло розуміння: ще не програвши війну, можна програти тил.
Думки про створення громадської організації були й раніше. Було очевидно, що суспільство розділене на тих, хто воює, родини військових і тих, хто просто підтримує з тилу. Але такий поділ і внутрішній конфлікт ні до чого доброго не приведуть.
Велика війна сформувала інше суспільство. Тепер його потрібно будувати по-іншому – об’єднувати людей, які готові платити високу ціну за Україну. Важливо, щоб після повернення з фронту вони не розійшлися по домівках, а мали можливість долучатися до змін у країні, за яку воювали.
Є також величезна відповідальність перед родинами тих, хто назавжди залишився на полі бою. Вони ніколи не повинні запитувати: «А для чого це було?». Найстрашніше – почути від когось із родин загиблих фразу: «А для чого ви тоді повернулися? Щоб просто дивитися збоку, як усе відбувається?».
Тому після повернення до цивільного життя не можна просто відійти вбік і нічого не робити.
Як «Разом.UA» об’єднує військових, юристів і родини захисників
– Як з’явилася громадська організація і хто стояв біля її витоків?
– «Разом.UA» з’явилася саме на етапі проходження мною ВЛК. На той момент організація вже була юридично створена. Її співзасновниками стали пан Харішко Микола Миколайович, він же Харитон, Микитенко Микита Олександрович і я.
Харитон тоді ще продовжував служити. Він звільнився у 2025 році з посади начальника розвідки 38-ї бригади морської піхоти.
Микита Микитенко – військовослужбовець, фаховий адвокат, також із Запоріжжя. У 2022 році він долучився до 55-ї артилерійської бригади, де прослужив два з половиною роки. Згодом його перевели за фахом в інший підрозділ, а нині служить у 30-му корпусі морської піхоти.
Також до організації долучилася пані Мака Шонія – грузинка за національністю, але за своєю позицією – дуже проукраїнська людина. Мака є фаховою адвокаткою. Із 2022 року допомагає військовим і присвячує свій час безкоштовній юридичній підтримці.
Мака організувала команду юристів, які безоплатно допомагали людям. Це були студенти, яких вона координувала. Команда працює досі й уже опрацювала велику кількість звернень.
Цю роботу майже ніхто не бачить. І, на жаль, побачити її складно, бо йдеться про щоденне вирішення бюрократичних питань, пов’язаних з армією. Але саме це – одна з найбільших частин того, що було зроблено.
– Яку ідею ви хотіли закласти в роботу організації?
– Хотілося побудувати інше суспільство. По-перше, таке, у якому не буде потреби в такій кількості громадських організацій. Адже вони зазвичай закривають ті ділянки, які не може забезпечити держава. А потрібно створити систему, де держава сама виконуватиме свої функції, і нічого не доведеться закривати замість неї.
По-друге, важливо було зібрати спільноту людей, готових віддати все заради України, і не дати їм розгубити одне одного після повернення з війни.
На фронті побратимів часто витягують, прикривають вогнем і ризикують життям заради тих, кого можуть навіть не знати особисто. А після повернення додому люди просто розходяться. Цього не має бути.
Родини тих, хто віддав своїх синів, батьків і чоловіків, повинні мати на кого спертися. Для цього ветеранська спільнота має залишатися об’єднаною.
Як організація змінює уявлення про роль ветерана в тилу
– Як у «Разом.UA» бачать роль ветерана після повернення з війни?
– На початку не було чіткого досвіду, як усе це має працювати. Тому робили те, що розуміли самі й вважали найбільш потрібним. Але досить швидко з’явилося багато питань.
Наприклад, об’єднати ветеранів виявилося майже неможливо. У суспільстві їх часто сприймають як людей, яким усі щось винні. У «Разом.UA» зовсім інший погляд.
Зараз в організації є багато активних ветеранів і чітке розуміння, ким є людина після повернення з війни. Це не той, кому всі мають допомагати за замовчуванням. Це той, хто вже взяв на себе більшу соціальну відповідальність: пішов захищати країну, бачив справжню ціну України й розуміє її.
Якщо війна дала шанс повернутися додому – через сімейні обставини, поранення чи інші причини, значить, цей шанс збережений для чогось важливого.
Після повернення додому військовий має бути опорою для родин загиблих, полонених і безвісти зниклих. Також залишається обов’язок перед побратимами, які досі в окопах і продовжують воювати.
Тому не можна просто повернутися, скаржитися на труднощі й відійти від усього. Потрібно далі працювати на перемогу – вже в тилу: будувати інше суспільство і допомагати тим, хто залишається на фронті.
Це не стосується хлопців у дуже важкому стані. Вони потребують окремої уваги й підтримки. Але ті, хто може діяти, мають бачити поруч людей, яким потрібна допомога, і не закривати очі на проблеми важкопоранених.
Головне, чого сьогодні потребує ветеранська спільнота – об’єднатися, підняти очі й рухатися далі. Кожен має зрозуміти: ти повоював, а тепер треба далі будувати країну – вже в тилу, на своєму місці.
Саме таку спільноту й хочеться побудувати.
Як організація допомагає з реабілітацією, документами і підтримкою родин
– Якими напрямками сьогодні займається «Разом.UA» і яку головну мету ви бачите для організації?
– Серед основних напрямів роботи – реабілітація та юридична допомога.
Реабілітаційний напрям почався із залучення студентки-реабілітологині Світлани, яка захотіла долучитися до роботи. Згодом приєдналася пані Олена – фахова спеціалістка, яка допомагає військовим ще з 2014 року. Саме вони заклали основу цього напряму.
Пізніше до команди долучився молодий реабілітолог Ігор. Коли йому виповнилося 25 років, він пішов воювати. Також із нами працює Ярослав: після медичного інституту він пішов на війну, отримав поранення, повернувся, був списаний і зараз займається реабілітацією.
Юридична допомога та реабілітація – це напрями, які безпосередньо підтримують людей. Але громадська організація, на мою думку, має бути не лише про конкретну допомогу. Це не про умовний мішок картоплі, який комусь видали. Важлива також ідеологічна складова – розуміння мети, до якої рухається спільнота.
Зараз у «Разом.UA» багато активних ветеранів. Частина команди працює у Запорізькому обласному центрі національного спротиву та ветеранської політики Запорізької обласної ради, що розташований на вулиці Патріотичній. Його очолює Олександр Трофименко – мій боєць із розвідки 38-ї бригади, який був пілотом БПЛА. До роботи в центрі долучилися хлопці, які пройшли службу й зараз допомагають побратимам.
Загальна мета організації – дати нашим дітям час не воювати: 50, 70, 100 років – скільки вийде. Для цього потрібно створити іншу країну, інший досвід, іншу систему. Україна має бути сильною – такою, з якою не захочуть воювати.
Кожен на своєму місці робить те, що може: працює в організації, долучається до курсів, проводить тренування або розвиває інші напрями. Головне – розуміти свою частину відповідальності й робити внесок у спільну мету.
– Яку допомогу у вас можуть отримати родини військових, родини загиблих, полонених, безвісти зниклих і ветерани?
– Родини військових і ветерани можуть отримати плече та своє середовище.
Є проблеми, які найчастіше пов’язані з військовою частиною, документами та бюрократією. У таких питаннях допомагають юристи. На жаль, швидко змінити цю систему зараз неможливо.
Водночас держава сьогодні максимально налаштована на розвиток ветеранської політики. Навіть здивувало, скільки вже вдалося побудувати в цій сфері.
Найбільше «Разом.UA» працює з родинами загиблих. Їхній запит уже добре зрозумілий, і вони точно можуть розраховувати на підтримку організації. Навколо нас є багато таких сімей.
Також допомагаємо родинам полонених. Найважча категорія – сім’ї безвісти зниклих. Не завжди є можливість допомогти їм практично, але можна дати підтримку. І цю підтримку ми готові надавати з ранку до ночі.
Як у Запоріжжі працюють над гідним вшануванням загиблих військових
– Чому для вас важлива меморіалізація?
– Меморіалізація – один із ключових напрямів, бо йдеться про гідне вшанування загиблих військових. Працювали над тим, як мають проходити поховання, як правильно організовувати церемонії прощання і в якому стані мають бути кладовища.
Бралися за речі, які здавалися принциповими, і намагалися доводити їх до належного рівня. Важливо, що влада реагувала й чула ці запити.
Один із прикладів – Парк Честі на території дендропарку Національного заповідника «Хортиця», де висаджують дерева за кожного загиблого захисника. Такі місця обов’язково мають бути в Запоріжжі. Для міста це особливо символічно, бо саме тут формувався дух України та козацтва.
Тому завдання – не просто створювати окремі меморіальні простори, а вибудовувати систему гідного вшанування пам’яті загиблих.
– Які проєкти або ініціативи організації ви вважаєте найбільш успішними та важливими?
– Однією з найважливіших ініціатив є програма «На щиті» – про гідне прощання із загиблими військовими.
Зараз у межах цієї роботи діє окремий відділ, у якому працюють чотири жінки – дружини загиблих захисників. Вони добре розуміють цю тему з власного досвіду. Команду вдалося сформувати не одразу, особливо складним був етап домовленостей. Але влада від початку зрозуміла значення цієї роботи й допомогла її запустити.
Після сповіщення про загибель фахівчині беруть родину за руку і супроводжують її до моменту поховання. Вони допомагають із організаційними та бюрократичними питаннями, які виникають у цей період. Завдяки цьому військових проводжають гідно: з колоною, правильними словами, відспівуванням і належною увагою до родини. Це вже зовсім інший рівень роботи.
Ще один важливий напрям – впорядкування кладовищ. Уже привели до ладу Кушугумське кладовище. На жаль, зараз там складна безпекова ситуація. Далі планують працювати над Капустяним кладовищем, а також є ідея створення великого меморіального кладовища.
«Людина могла залишитися без усього»: як пораненому військовому допомогли змінити статус поранення
– Чи можете розповісти історію ветерана або родини військового, яка вам найбільше запам’яталася?
– Можу згадати дві такі історії.
Перша – про Сергія Борисова. У 2025 році до нас звернулася його дружина. Він був бійцем 93-тої бригади й отримав уламкове поранення в шию. Під час операції, коли діставали уламки, стався інсульт. Це молодий чоловік, якому ще не було 40 років. Після інсульту його паралізувало.
Згодом військового списали, але сталася помилка: частина не надала один документ – довідку про обставини травми або поранення. Через це ВЛК зазначила, що звільнення відбулося зі статусом «під час проходження служби». Фактично людина втрачала пільги, військову пенсію і право на одноразову грошову допомогу.
У такому стані чоловік повернувся додому до молодої дружини. У родині – маленька дитина. Жінка працювала, заробляла небагато, а він лежав із пенсією близько двох тисяч гривень. Це була дуже важка ситуація.
Через одну бюрократичну помилку людина могла залишитися без усього. Мака, представниця команди «Разом.UA», майже рік супроводжувала цю справу, щоб домогтися зміни статусу. До процесу долучали Олену Сороченко, начальницю Управління з питань ветеранської політики Запорізької обласної державної адміністрації. Борисова одразу забрали на реабілітацію, бо він фактично просто лежав. Якби дружина не звернулася, так могло тривати й далі.
Потім почалася реабілітація, згодом його відправили за кордон. За рік чоловік трохи відновився, став більш активним. Так, досі важко, але вже може сам себе обслуговувати. З’явилося бажання жити.
У результаті статус вдалося змінити на «поранення під час захисту Батьківщини». Після цього військовий отримав одноразову грошову допомогу і військову пенсію.
Таких випадків, на жаль, дуже багато. Невідомо, скільки ще хлопців у важкому стані залишаються вдома без належної допомоги. Часто важкопоранені військові опиняються самі. Буває, що родини не витримують і відходять від них. Це дуже болюча тема.
Саме в таких ситуаціях ветеранська спільнота має брати на себе відповідальність: шукати таких людей, допомагати, не закривати очі на проблеми. Це не завжди системна робота, часто йдеться про точкову підтримку. Але цю відповідальність потрібно усвідомлювати.
Текст – Анастасія Заводюк, фото з архіву організації
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
- Серед своїх: як ветеран із Запоріжжя Марк Закопайченко допомагає побратимам знаходити підтримку та відновлюватися
- З поверненням додому: як у Запоріжжі та Одесі будують ефективні містки для адаптації ветеранів
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0