Підтримка переселенців і військових: як у Запоріжжі працює релокована Молочанська громада (ІНТЕРВ’Ю)
Після окупації Молочанська громада була змушена релокуватися до Запоріжжя. Попри втрату території, самоврядування не припинило роботу: команда налагодила зв’язок із мешканцями та визначити нові пріоритети.
Нині вона підтримує переселенців, допомагає Збройним силам України та військовослужбовцям. Паралельно розробляють плани майбутнього відновлення та шукають партнерів для реалізації проєктів.
Про роботу релокованої Молочанської громади в Запоріжжі та виклики, з якими вона стикається, «Першому Запорізькому» розповіла начальниця Молочанської міської військової адміністрації, міська голова Ірина Липка.
Після релокації громада визначила три пріоритети допомоги: ЗСУ, військові та переселенці
– Як громада підтримує зв’язок із мешканцями?
– У Запоріжжі нині проживає близько 1100 наших мешканців. Комунікацію ми вважаємо одним із ключових напрямів роботи і приділяємо їй багато уваги. Інформуємо людей через офіційний сайт громади, маємо групи у Viber – окремо для ВПО в інших регіонах і для Молочанської міської ради. Також усю важливу інформацію публікуємо в Telegram і Facebook.
Ми навіть брали участь у проєкті Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. У його межах підготували десять матеріалів, спрямованих на об’єднання наших мешканців – як тих, хто перебуває на підконтрольній Україні території, так і тих, хто залишився в окупації. Ми зверталися до спільних для нас речей: історії громади, наших коренів, до свят та до всього того, що було для нас цінним і об’єднувало в мирні часи.
Фото: Газета МИГ
В умовах окупації зв’язок дуже ускладнений. Окупаційна влада знімає супутникові антени, блокує український інтернет, намагається обмежити доступ до українських джерел інформації. Але, попри це, люди все одно шукають можливості дізнаватися новини через різні групи. Тому ми намагаємося публікувати інформацію, щоб у мешканців залишався доступ і можливість читати наші повідомлення.
У нас є комунальна установа – Центр надання культурних послуг. Формально вона зараз не працює, але ми поклали виконання цих обов’язків на одного з працівників. Він займається всією інформаційною діяльністю: підготовкою статей, публікацій, комунікацією з людьми. Ми розуміємо, що це надзвичайно важливо.
Чесно кажучи, до повномасштабної війни цій роботі не завжди приділяли належну увагу. Але в нинішніх її потрібно вести постійно. Є люди, які здатні аналізувати інформацію і робити власні висновки, а є ті, хто вірять у все побачене і прочитане. Тому важливо пояснювати, що існує інша сторона медалі, а не лише те, що їм показують в окупації.
– Як сьогодні громада підтримує переселенців? Яку допомогу їм надають?
– Зараз у Запоріжжі працює приблизно третина нашого колективу. За цей час ми вже втретє змінювали місце дислокації. Працюємо на базі військової адміністрації: п’ятеро людей – у військовій адміністрації, ще 16 – у виконавчому комітеті.
Основна частина нашої роботи пов’язана з діяльністю адміністрації та комунікацією. Ми визначили для себе три ключові пріоритети: допомога Збройним силам України, підтримка наших військовослужбовців і підтримка внутрішньо переміщених осіб.
У 2025 році ми спрямували на оборонний бюджет майже 23 мільйони гривень – у чотири транши. Загалом наш фінансовий ресурс на рік становив близько 48 мільйонів гривень: це 32 мільйони додаткової дотації, п’ять мільйонів власних коштів і 11 мільйонів вільних залишків із минулого року. Із цієї суми 23 мільйони гривень ми напряму перерахували до оборонного бюджету.
З коштів, що залишилися, 4,5 мільйона гривень спрямували на програму підтримки військовослужбовців. Зокрема, передбачена одноразова допомога – по 20 тисяч гривень до Дня захисника України. У цьому році таку виплату отримали всі наші військові, які на той момент служили.
Також ми надаємо по 10 тисяч гривень у разі поранення, а якщо поранення призвело до інвалідності – ще додаткові 10 тисяч. По 20 тисяч гривень виплачуємо військовослужбовцям, які повернулися з полону, а також тим, хто демобілізувався.
Цього року ми також надали по 10 тисяч гривень дітям загиблих військовослужбовців – це щорічна виплата. Таку ж суму отримали діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. На підконтрольній Україні території таких дітей у нас семеро.
Окремо діє програма підтримки внутрішньо переміщених осіб на довготривале та дороговартісне лікування. У 2025 році неї було передбачено 300 тисяч гривень на рік, і майже всі ці кошти були використані. Люди подають заяви, додають медичні довідки – це різні захворювання: онкологія, операції на очах, серці, хребті. У таких випадках ми намагаємося допомагати.
Наприкінці року ми також надали одноразову допомогу людям віком 60+. Виходячи з наявного фінансового ресурсу та кількості заяв, кожен отримав по 3 500 гривень. Загалом звернулися 186 наших пенсіонерів, які перебувають на підконтрольній Україні території.
Крім того, ми продовжуємо надавати гуманітарну продуктову допомогу нашим мешканцям у різних регіонах України. Працюємо через реєстраційні форми: люди залишають заявки, а ми формуємо й надсилаємо набори. Останнім часом це переважно набори Global Empowerment Mission, які ми додатково дофасовуємо, щоб вони були повноцінними.
До новорічних свят за підтримки менонітської спільноти ми закупили солодощі, сформували подарункові набори й передали їх дітям. Частину роздали в Запоріжжі, частину – надіслали поштою родинам у різних регіонах України. Загалом подарунки отримали близько 250 дітей. Продуктову допомогу ми надсилаємо регулярно – приблизно раз на два місяці. Кожного разу це близько 200 наборів.
Робота самоврядування поєднує щоденну підтримку людей і планування відновлення
– Які релоковані заклади громади зараз працюють у Запоріжжі?
– Наразі в нас дистанційно працюють три школи. У них навчається 650 дітей.
Також у Запоріжжі працює інклюзивно-ресурсний центр. Він обслуговує не лише наших мешканців, а й мешканців інших громад і самого міста Запоріжжя. Керує центром кандидатка педагогічних наук – людина, яка справді живе цією справою і цими дітьми, що потребують допомоги. Тут працює психолог, проводять різні заходи та майстер-класи.
Працює і центр надання соціальних послуг. До війни в нас було три стаціонарні відділення, де проживали люди старшого віку. Вони ще тривалий час залишалися в окупації, бо ми не могли їх вивезти, а окупанти не давали цього зробити. Більшість із них були лежачі – загалом 14 людей. Ми не могли просто залишити їх напризволяще.
Приблизно у 2023 році росіяни вивезли їх до Бердянська. При цьому довгий час адміністрація не поділяла нашої позиції щодо виплати заробітної плати працівникам цього закладу, які залишалися на окупованій території. Але ці соціальні працівники доглядали людей. Згодом роботу соціальних працівників, які обслуговували людей на дому, також довелося призупинити – вже через пряму загрозу їхньому життю. Окупанти розуміли, що вони працюють і отримують українську зарплату, тому відкрито працювати стало небезпечно.
Водночас із 1 жовтня 2025 року ми ввели до цієї комунальної установи посаду фахівця з супроводу ветеранів та членів їхніх сімей. Ця штатна одиниця фінансується за рахунок державного бюджету.
У виконавчому комітеті в нас також діє відділ ветеранської політики та цивільного захисту населення. А фахівець із супроводу ветеранів безпосередньо працює з військовослужбовцями за їхніми заявами: супроводжує до лікарень, на комісії, допомагає з оформленням документів, паспортів, організовує реабілітацію, юридичну допомогу. Це ті питання, з якими до нас найчастіше звертаються.
Крім того, у нас працює офіс, де одночасно розміщений гуманітарний штаб. Це дуже зручний простір для людей, зокрема для видачі гуманітарної допомоги. У 2023 році ми реалізували проєкт ООН із протидії торгівлі людьми. У його межах нам закупили обладнання на суму 840 тисяч гривень. Завдяки цьому простір облаштований меблями, технікою, є все необхідне для проведення заходів.
Ми регулярно проводили тут різні активності для наших мешканців і висвітлювали це в соціальних мережах. Саме так нашу роботу побачив Червоний Хрест. І з лютого 2025 року на базі цього простору вони відкрили клуб активного довголіття.
Зараз тут постійно відбуваються заходи для людей віком 50+. Вони навчаються цифрової грамотності – працювати зі смартфонами, месенджерами, подавати заяви. Також займаються творчістю, їздили у ботанічний сад, відвідували театр, беруть участь у різних активностях. Такі зустрічі проходять раз на тиждень.
– Які зараз найбільші виклики для громади?
– Найбільший виклик – це невизначеність із поверненням додому. Ми всі розуміємо ситуацію, молимося, щоб якнайшвидше настав мир. Але водночас чуємо, що у перемовинах може йтися про зупинку бойових дій по лінії зіткнення в Херсонській і Запорізькій областях.
Сьогодні ми всі, по суті, на «пташиних правах», без даху над головою. Кожен виїжджав як міг і коли міг. Я, наприклад, виїхала, навіть не забравши документів – боялася, що за ними мене можуть викрити. Всі документи на землю, паї, будинок залишилися там і зникли. Тут я вже більшість із них відновила. Так само ми допомагаємо відновлювати документи й нашим мешканцям. Тому головна проблема і водночас страх – це саме питання неповернення.
Паралельно зараз обласна адміністрація працює над тим, щоб ми передали наявне обладнання громадам на підконтрольній Україні території. І тут теж складна ситуація. Ми вже четвертий рік перебуваємо в релокації, але водночас готувалися до повернення. У нас є новий шкільний автобус, який ми придбали наприкінці 2022 року за залишки освітньої субвенції, ми зберігали його на випадок евакуації. Один великий автобус у нас забрали. Ми придбали новий навантажувач JCB, підготували програму першочергових заходів після повернення.
Ми розуміємо, що на території громади зараз російські газ і електроенергія, українські лінії електропередач зруйновані або обрізані. Коли настане мир, певний час громада буде без світла, а вода подається зі свердловин. Саме тому ми підготували понад 30 генераторів, щоб забезпечити подачу води.
Також ми придбали автопідйомник – він на безкоштовному зберіганні в Полтаві. Два нові трактори зберігаються у Дніпрі. Цього року волонтер зі Швеції передав нам уживаний автомобіль Mitsubishi – ми розглядали його для потреб первинної медицини, сімейних лікарів, адже з громади ми нічого не змогли вивезти. Зараз цей автомобіль перебуває у Рокитнянській громаді Білоцерківського району, з якою у нас дуже хороша співпраця. Частину генераторів ми також перевезли туди з міркувань безпеки, щоб у разі обстрілу все обладнання не було знищене в одному місці.
Зараз постає питання можливої передачі цього майна іншим громадам. Розуміємо, що якщо фронт зупиниться по лінії зіткнення на тривалий час, нам, імовірно, доведеться це зробити. Розумом ти усвідомлюєш, що це логічно і що обладнання має працювати. Але з іншого боку – це дуже боляче, бо ми купували все це для своєї громади, для її відновлення.
Ще один великий виклик – безпекова складова. Ми працюємо в тих умовах, у яких живе вся область. Є постійний страх за колектив. У нас багато працівників, у яких діти молодшого та шкільного віку. Люди приходять на роботу після обстрілів – і це, звісно, не минає безслідно. Тому ми намагаємося періодично проводити психологічні розвантаження для колективу, бо загальна ситуація дуже впливає на ментальне здоров’я.
– Чи вдається зараз налагоджувати нові зв’язки з партнерами або фондами щодо розвитку громади?
– Це складно. Я двічі була в Німеччині, раніше – у Польщі. У Німеччині ми зустрічалися з мерами кількох міст, зокрема Кельна та інших. Але партнери побоюються співпрацювати з громадами з південно-східних регіонів України. Вони не розуміють, як так може бути: територія окупована, а громада працює окремо. Для них це незрозуміла модель. Тому ми змушені детально усе пояснювати.
У Запоріжжі я створила окремий відділ, який займається напрацюванням портфеля проєктів. Зараз є можливість навчати кадри, готувати фахівців, щоб у разі перемоги ми могли швидко залучати інвестиції у свою громаду. Але донорів, які готові працювати з окупованими територіями, дуже мало.
Цього року нам, наприклад, вдалося співпрацювати з Червоним Хрестом. У межах одного з їхніх проєктів вони частково закупили спортивний інвентар для нашого клубу активного довголіття. Не все ще закуплено, але це вже певний крок.
Ми також багато говоримо з нашими громадами-партнерами про можливість спільних проєктів. Ідея в тому, щоб розробити ініціативи, які були б актуальні і для їхніх територій, і для наших мешканців. Це можуть бути спільні соціальні або житлові проєкти.
Зараз ми вже знайшли фахівця і донора для реалізації ідеї з ремонту будівель у громаді-партнері. Там є приміщення школи й ще одна споруда, які можна відновити та використовувати, зокрема, для дітей-сиріт або інших уразливих категорій. Квартирний облік було втрачено, однак щодо дітей-сиріт нам вдалося його відновити на підставі обласних даних. Інформація збереглася, і це важливо, щоб у майбутньому ці діти не втратили право на житло, коли держава виділятиме відповідні кошти.
Йдеться про таку модель співпраці: ми допомагаємо з підготовкою проєктних заявок, адже в партнерських громадах часто бракує фахівців, які цим займаються, а вони, своєю чергою, реалізують ці ініціативи для наших мешканців. Наразі це лише початковий етап взаємодії. Партнерство було налагоджене кілька місяців тому. Поки що з міркувань збереження майна перевезли туди частину нашої техніки. Водночас робота над спільними проєктами триває.
У першій частині інтерв’ю начальниця Молочанської міської військової адміністрації Ірина Липка розповіла, як Молочанська громада вже чотири роки живе в умовах російської окупації.
Текст – Олександр Носок
Читайте також:
- Життя під окупацією та новий початок у Запоріжжі: як тримається Василівська громада під час війни (ІНТЕРВ’Ю)
- Понад три роки під чужим прапором: як в окупації виживають мешканці Комиш-Зорянської громади на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram
0