Життя під окупацією та новий початок у Запоріжжі: як тримається Василівська громада під час війни (ІНТЕРВ’Ю)

До повномасштабної війни Василівська громада Запорізької області, що об’єднувала 18 населених пунктів, активно розвивалася: зростала місцева економіка, оновлювалися соціальні заклади, втілювалися державні проєкти. Василівка була важливою транспортною артерією – через неї українці прямували на відпочинок до Азовського моря. Та після 24 лютого 2022 року її роль змінилася: тут пролягла «дорога життя», якою евакуювалися мешканці півдня та сходу. Місто стало рубежем спротиву, стримуючи просування російських військ у бік Запоріжжя.

Нині більша частина громади окупована. З довоєнних 22 тисяч мешканців під контролем ворога залишається понад чотири тисячі. Люди щодня стикаються з репресіями: викраденнями, катуваннями, примусовою паспортизацією та конфіскацією майна.

Близько шести тисяч переселенців із Василівської громади знайшли прихисток у Запоріжжі. Тут відновили роботу релоковані комунальні служби та школи, а мешканцям допомагають адаптуватися до нових умов. Громада послідовно підтримує Збройні сили України та розробляє план відновлення після деокупації.

Про життя під окупацією, виклики для переселенців та майбутнє громади «Перший Запорізький» поспілкувався з начальником Василівської міської військової адміністрації, Василівським міським головою Сергієм Каліманом.

Більшість сіл Василівської громади серйозно постраждали від бойових дій

–  Розкажіть, що зараз відбувається в тимчасово окупованій Василівці? Яка там ситуація?

– Зараз у місті перебої з електропостачанням і серйозні проблеми з водою. Є інформація, що з першого вересня діти не ходитимуть до школи офлайн – навчання буде дистанційним, а старшокласники двічі на тиждень їздитимуть до Мелітополя.

Люди, які залишилися, кажуть, що жити там нестерпно: постійний страх, обшуки, залякування. Немає впевненості у завтрашньому дні. Людині зі здоровою психікою практично неможливо нормально жити.

– Наскільки сильно постраждала інфраструктура міста?

– Я б не сказав, що дуже сильно. Але на початку повномасштабної війни була зруйнована водоочисна підстанція та каналізація, яка у нас спільна зі Степногірськом. Вважаю це екологічною катастрофою, тому що всі стоки раніше потрапляли у Каховське водосховище, а зараз – у річку поруч.

Також пошкоджені кілька підстанцій електропостачання. Є пошкоджені будівлі, зокрема п’ятиповерхівка, де колись був соціальний відділ – вона напівзруйнована.

Щодо старостатів: у селі Кам’янське на 100% зруйнована інфраструктура і приватні будинки. Село Верхня Криниця зруйноване наполовину. У селах Лісне й Лугове точилися активні бої, окупанти їх обстрілюють. Села, що ближче до лінії фронту, наприклад Долинка й Розове, зруйновані на 70-80%. Коли війна йде поруч, ви самі розумієте, що там відбувається.

– Нещодавно повідомляли, що у Василівці авіабомбою пошкодили міст на трасі у напрямку Запоріжжя – біля  званої «Василівської тарілки» ДАІ . Яка реальна ситуація? 

– Так, цей міст справді пошкоджений. Важкі машини там не проїжджають. Легкові ще можуть, але не прямо – доводиться маневрувати.

Щодо «Василівської тарілки» – вона ціла, стоїть на місці. Для нашої громади та для того мільйона людей, які евакуювалися з півдня та сходу України – з Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона, Енергодара – ця «тарілка» стала символом свободи. Адже це була остання знакова споруда для тих, хто виїжджав з окупованих територій: після неї залишалося десь два блокпости – і далі вже український контроль у Кам’янському.

Сьогодні ця «тарілка» для нас – символ повернення на підконтрольну Україні територію, символ волі, свободи, незламності. Коли найближчим часом поїдемо в Бердянськ, Кирилівку на море – обов’язково знову проїдемо повз цю споруду.

– А що відомо про історико-архітектурний заповідник «Садиба Попова»?

– Щоби «Садиба Попова» працювала, потрібні фахівці, які знають її історію. А її працівники виїхали на підконтрольну Україні територію. Тож сьогодні вона не працює. Відновить роботу після нашого повернення.

– Чи працює зараз залізничний вузол Василівки?

– Як повноцінна залізнична станція – ні. Можливо, його використовують для підвозу боєприпасів, але для перевезення людей він не працює.

Тиск, викрадення і залякування: будні окупованої громади

– Скільки людей зараз залишається під окупацією? Як змінилася чисельність населення порівняно з довоєнним часом?

– У Василівській громаді під окупацією залишилося трохи більше ніж 4 000 людей. До вторгнення тут проживало близько 22 000.

– Чи виїжджають зараз люди?

– Так, люди продовжують виїжджати, але це вже не та хвиля, яка була на початку повномасштабної війни. Тоді зі 196 учителів, що працювали в освіті, 169 виїхали на підконтрольну Україні територію – це дуже високий показник. Так само і з міською радою: із 82 працівників лише двоє погодилися на співпрацю з окупантами. Це свідчить про свідомість і відданість людей.

Ті, хто виїхав на початку, одразу показали свою проукраїнську позицію. Більшість людей у Василівці залишилися вірними Україні та українському народу.

Зараз в окупації здебільшого залишаються люди літнього віку, а також певний контингент, який за української влади ніяк себе не проявив, а за Росії побачив таку можливість. Є навіть ті, хто пішов на співпрацю і розуміє, що проти них буде відкрито кримінальні провадження та що їм загрожує 10-12 років ув’язнення, але все одно виїжджає на підконтрольну територію. І це показує, чого вартий «русскій мір».

– Які форми тиску зараз застосовують окупанти до місцевого населення? Чи відомі факти затримань, викрадень, засуджень людей?

– Так, такі випадки відомі. Людей викрадають, застосовують до них тортури. Є чимало історій, коли людина зникла – і досі про неї нічого не відомо. Таких фактів дуже багато, особливо щодо тих, хто відкрито висловлює проукраїнську позицію. Люди навіть у селах бояться спілкуватися між собою, бо поруч завжди може бути зрада.

– Що відомо про так звану «націоналізацію» підприємств? Які з підприємств зараз працюють?

– Є підтверджені факти «націоналізації» підприємств. Я особисто зустрічався з людьми, яких це торкнулося. На жаль, доля цих господарств дуже плачевна. Те, що було до «націоналізації», і те, що стало після – як небо і земля.

Раніше створювалися робочі місця, був розвиток, люди були зацікавлені працювати. А сьогодні – усе навпаки. Багато аграрних підприємств простоюють, поливи не працюють, тому сади, які були посаджені, засихають.

– До початку повномасштабної війни ви також мали бізнес – фермерське господарство «Таврія-Скіф». Що з ним сталося після російської окупації?

– Коли мене обрали мером міста, я свою частку переписав на сина. Знаю, що господарство 27 квітня 2022 року «націоналізували». У нас була імпортна техніка, яку можна відстежувати за пересуванням – частину, зокрема комбайни й трактори John Deere, вивезли в Російську Федерацію. Сади занепадають, овочі не вирощуються, холодильник на дев’ять тисяч тонн зберігання знищено. Загалом, усе там у дуже тяжкому стані.

– Чи відбирають будинки у людей?

– Таких випадків дуже багато. Регулярно обходять багатоквартирні та приватні будинки, і якщо житло пустує – вішають табличку, що воно «безхазяйне» і його можуть забрати.

Буває, що людина пішла, наприклад, на базар, а повертається – двері вже зламані, у будинку окупанти. Починають казати: «Ми стукали – нікого не було, думали, що тут ніхто не живе, от і заселилися». Є випадки, коли при власниках починають виносити речі. І що може зробити людина, коли перед нею стоїть п’ять-сім військових з автоматами?

– Яка наразі ситуація з примусовою російською паспортизацією?

– Знаю людей, які трималися три роки без паспорта, але їм пригрозили відключенням електро- та газопостачання. Бувало й таке: літні люди казали, що не можуть поїхати сфотографуватися – тоді до них приїздили та робили документи просто вдома.

Думаю, зараз дуже мало людей залишилося без паспорта. Але важливо розуміти: ті, хто з першого дня окупації побіг отримувати паспорти – це люди, які свідомо зрадили Україну. А ті, хто робив це через рік, два чи три – були змушені. За відмову їх могли навіть кинути до «підвалу».

Нове життя у Запоріжжі: підтримка та адаптація переселенців

– Скільки переселенців із громади зараз мешкає у Запоріжжі?

– У Запоріжжі проживає близько шести тисяч мешканців нашої громади.

– Як сьогодні громада підтримує переселенців? Яку допомогу їм надають?

– Насамперед мешканці громади отримують гуманітарну допомогу завдяки співпраці з міжнародною організацією Global Empowerment Mission (GEM). Наші люди регулярно отримують продуктові набори. Також ми співпрацюємо з іншими фондами – іноді вони надають допомогу, яку ми розподіляємо між мешканцями. Допомогу надає й обласна державна адміністрація: нещодавно видавали гуманітарні набори від них. Продуктові набори переселенці отримують щомісяця вже четвертий рік поспіль.

Ми постійно подаємо заявки на підтримку в різні організації та фонди. Часом надаємо й фінансову допомогу – раніше, наприклад, видавали по 10 тисяч гривень багатодітним родинам, людям з інвалідністю, пенсіонерам. Крім того, залучали фонди, які передавали нашим людям матраци, обігрівачі, ліхтарики, зарядні пристрої тощо.

Громада також допомагає з тимчасовим житлом: у нас підписані меморандуми з шелтерами, які розміщують наших жителів.

– Чи вдалося за цей час вимушеним переселенцям адаптуватися до нового життя? Скільки з них досі потребують соціальної або гуманітарної допомоги?

– Соціальної та гуманітарної допомоги потребують усі люди, які виїхали з тимчасово окупованих територій. Це ті, хто втратив усе: домівки, майно… Виїжджали з однією валізою. Наприклад, навіть із Кам’янського, яке не повністю окуповане, люди тікали під обстрілами. Знаю випадок: у дім влучив снаряд, і дев’ять людей завантажилися в одну машину й виїхали. Як ви думаєте, що вони могли з собою взяти?

Тому всі люди з тимчасово окупованих територій потребують допомоги – незалежно від категорії, адже всі вони опинилися у складних життєвих обставинах. Вважаю, що допомога їм потрібна без винятку.

– Які релоковані заклади зараз працюють у Запоріжжі?

– У нас релокувалися медична первинна служба, школи, комунальне підприємство «Благоустрій». Частина бізнесу також перемістилася: не лише в Запоріжжя, а й у Київську область та інші регіони України.

На сьогодні в Запоріжжі перебуває близько 540 наших дітей. Навчальні заклади надають освітні послуги. З першого вересня дві школи працюватимуть у змішаному форматі навчання. Хочу подякувати Запорізькій міській раді за надані бомбосховища: в приміщенні однієї з місцевих гімназій  зробили ремонт і передали приміщення для наших шкіл. Там навчатимуться дві школи – Василівський ліцей «Сузір’я» та Кам’янська школа.

Втрачена територія, але не віра: громада зберігає єдність

– Як Василівська громада допомагає Збройним силам України?

– Допомагати Збройним силам України – наш святий обов’язок. З гордістю можу сказати, що ще у день початку повномасштабного вторгнення відбулася сесія, на якій ми одноголосно вирішили виділити вільні залишки бюджету на підтримку територіальної оборони.

З того часу ми щороку з бюджету громади надаємо допомогу ЗСУ. У перший рік повномасштабної війни бюджет був невеликий – багато служб покинули громаду: і поліція, і ДСНС. Я провів роботу, щоб повернути їх у громаду, і вони знову почали сплачувати ПДФО. Також ми залучили територіальний центр комплектування, який теж став платником податків. На сесії вирішили, що 60% від військового ПДФО спрямовуватимемо на допомогу армії.

У 2023, 2024 і 2025 роках ми перерахували близько 30% від усього бюджету громади – це понад 40 мільйонів гривень. Один рік ця допомога сягнула навіть 48 мільйонів. Вважаю, що третина бюджету – це суттєва підтримка Збройних сил України.

Також ми допомагаємо військовослужбовцям із нашої громади. Депутатський корпус ухвалив рішення про одноразові виплати по 30 тисяч гривень усім, хто був призваний або добровільно пішов на фронт після 24 лютого 2022 року. У разі поранення передбачена допомога близько 10 тисяч гривень. Якщо військовий потрапив у полон, підтримуємо його сім’ю.

Діти військовослужбовців у першу чергу отримували гаджети – планшети, ноутбуки. Допомога армії та родинам захисників для нас у пріоритеті.

– Які найбільші виклики для громади сьогодні?

– Найбільший виклик зараз у тому, що наші люди залишилися без своєї території. Вони роз’їхалися по всьому світу, але ми спілкуємося і вони мають величезне бажання повернутися додому.

Проблема в тому, що у нас немає своєї території, де ми можемо щось планувати, розвиватися й жити повноцінним життям. Частина життя залишилася там: рідні домівки, школи, садочки, могили наших предків. Тому один із найбільших викликів – це відсутність своєї землі.

Ми віримо, що Василівку звільнять. Саме ця віра тримає громаду разом. Ми вже маємо план повернення із покроковими діями. Одним із найбільших здобутків я вважаю те, що нам вдалося зберегти колективи шкіл і міської ради.

Василівка завжди була потужною громадою. У період повномасштабної війни вона стала одним із перших міст на півдні України, яке дало відсіч ворогові. Через наші старостинські округи пролягала «дорога життя», якою евакуювали близько мільйона людей з півдня та сходу.

Село Кам’янське стало справжнім форпостом перед обласним центром. Завдяки мужності Збройних сил України ворог не зміг прорватися далі, і це дало обласному центру можливість працювати, розвиватися та допомагати фронту. Кам’янське також стало місцем обміну військовополонених і ротації місії МАГАТЕ. Я впевнений: про нашу громаду після війни ще зніматимуть фільми й багато говоритимуть.

Попри втрату домівок і майна, наші люди залишилися патріотами, виїхали на підконтрольну територію, працюють і вірять у повернення додому.

– Яким ви бачите шлях відновлення громади після війни?

– Насамперед хочу подякувати державі, яка не стоїть осторонь цих процесів. Торік Міністерство розвитку громад та територій України започаткувало проєкт «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Його мета – налагодити взаєморозуміння між громадами-форпостами та громадами-партнерами.

Ми підписуємо меморандуми, зустрічаємося з головами громад, з людьми на місцях. Розповідаємо про наші проблеми: що наші люди втратили майже все, що зруйновані школи, дитячі садочки. Це зближує південь із північчю, захід зі сходом. Люди готові, щойно закінчиться війна, приїхати та допомогти нам відбудовувати території.

Цей проєкт дає змогу обмінюватися досвідом, створювати  спільні ініціативи, залучати міжнародні інвестиції. Це справді важливий крок з боку держави.

Ми своєю чергою готуємо план дій: що робитимемо в перші дні й місяці після перемоги, хто за що відповідатиме в міській раді.

Зараз ведеться масштабна робота зі збору інформації про зруйноване та пошкоджене майно на територіях, які не перебувають в окупації – зокрема у селах Кам’янське й Плавні. Держава йде назустріч і прагне допомогти людям отримати компенсації, щоб вони могли придбати хоча б якесь житло й не залишалися без даху над головою. Це гарна ініціатива, і ми докладаємо максимум зусиль – збираємо документи, пояснюємо людям, що робити покроково.

Коли закінчиться війна, ми маємо чітко знати: скільки у нас зруйнованих шкіл, що залишилося, а чого вже немає і що потрібно буде відбудовувати насамперед.

Також хочу подякувати державі за цьогорічну підтримку прифронтових територій: нам виділили субвенцію у 38,6 млн грн на закупівлю техніки для розчищення завалів і подальшої відбудови. Ми вже закуповуємо цю техніку – вона дуже потрібна, адже громада була на лінії активних бойових дій. Багато зруйнованих будинків, усе це потрібно вивозити, розчищати, планувати й проєктувати.

Населені пункти громади обов’язково будуть відбудовані. Наприклад, Кам’янське, що розташоване на трасі Харків–Сімферополь, обов’язково відновлять, і нова техніка тут стане у нагоді.

– Що б ви хотіли сказати жителям Василівки, які знаходяться в тимчасовій окупації?

– Людям, які перебувають в тимчасовій окупації, хочу побажати терпіння та не втрачати віри. Війна обов’язково закінчиться, і я впевнений, що рано чи пізно ми повернемося на наші території. Ті, хто не хоче жити й працювати на окупанта, обов’язково дочекаються цього. Ми повернемося й розбудовуватимемо нашу громаду.

За останні роки до широкомасштабного вторгнення Україна зробила величезні кроки вперед: з’явилося багато нових спортивних об’єктів, футбольних і дитячих майданчиків, будувалися школи, лікарні. Наша громада також брала участь у кількох державних програмах, зокрема у проєкті будівництва нового центру «Дія», на який держава виділила нам 20 млн грн. Нас обрали серед 196 громад – лише сім, включно з нашою, отримали підтримку. Якби не повномасштабна війна, за ці понад три роки ми значно просунулися б у розвитку.

Але я впевнений: наш мужній народ і наші воїни вистоять, переможемо, і всі плани, які ми будували, ми реалізуємо – навіть краще, ніж планували до початку повномасштабного вторгнення. Тому віри, надії, терпіння – і все буде добре.

Текст – Олександр Носок

---

Читайте також:

• Від туристичної перлини до спорожнілих пляжів: як живе в окупації Кирилівська громада
• Війна не зупинила розвиток: як живе прифронтова Широківська громада на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!