Понад три роки під чужим прапором: як в окупації виживають мешканці Комиш-Зорянської громади на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)

До повномасштабного вторгнення Комиш-Зорянська громада на Запоріжжі була прикладом успішної децентралізації. Тут активно розвивали соціальну інфраструктуру, модернізували освітні та медичні заклади. До складу громади входило п’ять населених пунктів із населенням близько семи тисяч осіб, і люди відчували позитивні результати цих змін.

Однак у березні 2022 року громаду окупували російські війська. Уже в перші дні загарбники вдавалися до мародерства та вбивств цивільних. На зміну розвитку прийшли страх, насильство та невизначеність.

Нині Комиш-Зорянська громада перебуває під окупацією вже понад три роки. Ситуація залишається складною, а життя людей стає дедалі важчим.

Про те, як живе громада в умовах окупації, «Першому Запорізькому» розповів начальник селищної військової адміністрації, голова громади Ігор Гнатуша.

До початку широкомасштабної війни Комиш-Зорянська громада активно розвивалася й будувала плани на майбутнє

– Яким було життя вашої громади до повномасштабної війни? 

– Комиш-Зорянська громада утворилася 2015 року, коли в Україні стартувала реформа децентралізації. Тоді в країні створили 159 громад, і ми були однією із шести у Запорізькій області. Ми об’єднали п’ять рад – Комиш-Зорянську селищну раду та чотири сільські: Ланцівську, Білоцерківську, Благовіщенську й Шевченківську. Загальна площа громади – близько 37 тисяч гектарів, переважно сільськогосподарського призначення. Населення тоді становило близько семи тисяч людей.

Тодішнє законодавство ще було «сирим», ми були першопрохідцями. Але держава надала й ресурси, й відповідальність – і ми змогли цим скористатися. Не скажу, що було легко, але з перших днів у нас почало виходити.

Держава виконала свої зобов’язання, надавши інфраструктурну субвенцію. Уперше нам виділили близько восьми мільйонів гривень – таких коштів ми ніколи не бачили. Так почали розвивати інфраструктуру: дитячі садки, школи, будинки культури, закуповували комунальну техніку. Крок за кроком громада розвивалася, і мешканці відчували ці зміни.

До цього села не те щоб не хотіли розвиватися – просто не було ресурсів. Сільські голови старалися, але можливостей бракувало. Більше допомагали місцеві сільгосппідприємства, проте це не був постійний розвиток.

До початку повномасштабної війни ми добре розвинули комунальне підприємство. Нашою гордістю був новий грейдер (землерийна машина для вирівнювання поверхні під час будівництва та ремонту доріг – прим.). Я придбав його другим в області. У нас з’явилися власні навантажувач-екскаватор JCB, нові сміттєвози. Це дороговартісна сучасна техніка, яка обслуговувала населення.

Ми створили сучасний ЦНАП із віддаленими точками в кожному селі. Люди могли отримати до 156 видів послуг – для сільської місцевості це чимало. Усе працювало в електронному форматі. У межах проєктів нам надали комп’ютери, меблі, програмне забезпечення.

Також ми добре попрацювали над школами й дитсадками. З чотирьох шкіл І–ІІІ ступенів дві було капітально відремонтовано – утеплено, з новими покрівлями. Ми замінили всі котельні (а їх було близько десяти), перевели їх із вугілля на пелети, тож вони стали сучасними.

Будинки культури теж почали опалювати. Ще з радянських часів вони стояли без тепла, а ми це відновили. Зробили внутрішні санвузли, навіть там, де їх не передбачали проєкти. Це ніби прості, базові речі, але вже по-сучасному. У кожному будинку культури був спортивний зал, працювали гуртки. Це був справжній розвиток, який відчувався.

Освіта в нас була на гарному рівні. Дітей, можливо, не вистачало для повної наповнюваності класів, але паралельно йшла реформа освіти.

Щодо медицини – в кожному старостинському окрузі ми придбали легкові автомобілі для лікарів, бо раніше їх узагалі не було.

Також у нас 30 кладовищ – ми майже всі привели до ладу й стабільно їх доглядали.

Надалі мали плани щодо ремонту доріг, продовження освітлення. Сільські голови на той час були на своєму місці – навіть у безгрошові часи вони допомагали та розвивали села. А з появою ресурсів ми в рази підвищили рівень послуг. У такому напрямку й розвивалися.

«Окупанти одразу показали себе з найгіршого боку»: якими були перші тижні широкомасштабного вторгнення та російської окупації

– Пригадайте, як почалася повномасштабна війна та окупація Комиш-Зорянської громади. Що робили російські військові в селищі?

– Російські військові зайшли до нас приблизно на дев’ятий день повномасштабної війни. Ми не знали, звідки саме ворог насувається, але готувалися до оборони. У нас була територіальна оборона – можливо, не дуже потужна, але ми організовували все необхідне, допомагали їй. Ті дні ми чергували, виходили на нічні пости зі своїми рушницями – захищали громаду, виходячи з реальної ситуації.

За день до окупації стало зрозуміло, звідки йдуть війська: громади на півдні захоплювали послідовно. У нас був зв’язок із колегами, тому ми комунікували та знали, куди рухається ворог. Ніхто не давав вказівок евакуювати комп’ютерну техніку, архіви чи комунальну техніку, тому ми цим не займалися – зосередилися на обороні. Ми вірили, що підходять наші Збройні Сили: 128-ма окрема гірсько-штурмова бригада зайняла бойові позиції в Комиш-Зорі, і ми були впевнені, що ворог тут зупиниться.

На превеликий жаль, так не сталося. На нас ішла колона понад сто одиниць техніки. Та, що нас окупувала, налічувала близько 140 одиниць. У нас був один танк, бойова розвідувально-дозорна машина та близько двадцяти наших бійців, тому утримати ворога ми не могли. Але вони трималися 24 години – це справжні герої. Ці двадцять чоловіків, яким ми допомагали рити окопи й готувати позиції, фактично тієї доби дали змогу нашим Збройним Силам закріпитися хоча б на рубежі Гуляйполя. І досі вони там стоять. Тоді кожна година була важливою, щоб затримати ворога.

Коли почалася окупація, до неї, звісно, ніхто не був готовий – до такого неможливо підготуватися. Ти просто живеш за фактом. У селищі залишилося лише місцеве самоврядування.

Уже в першу добу окупанти показали себе з найгіршого боку. У селі Білоцерківка першого дня застрелили хлопця – просто за те, що він ішов із телефоном. Комусь здалося, ніби він щось передавав. Його розстріляли на очах у сім’ї. А по селу такі новини розлітаються миттєво. Люди стали ще більше боятися.

Уже першої ночі вони все розграбували. Усі магазини було пограбовано, банкомати – вичищено. У приватних господарствах – знищена техніка, викрадена солярка. Вони заходили в будинки, ночували, а після себе залишали такий безлад, ніби там місяць жили дикі звірі.

З’явилися місцеві колаборанти, але їх було дуже мало. Вони розповідали окупантам, хто керівник, де є учасники АТО й хто має проукраїнську позицію.

Коли Збройні сили Росії пішли далі виконувати бойові завдання, то на місці працювати з місцевим населенням увійшли представники «ДНР». Вони розросталися, і згодом прийшли до місцевої ради, включно й до мене. Були непрості розмови.

До окупації ми, голови громад, для себе вирішили не виїжджати. У нас три громади в районі – домовилися: залишаємося з людьми, а далі дивимося за ситуацією.

Коли нас окуповували, звісно, тривали бойові дії. Обстрілювали з «Градів», «Ураганів», були авіаудари. Пошкоджені будинки, загиблі люди. Електрики не було взагалі – лінії електромереж були порвані. Не працював інтернет. Ми не знали, де проходить лінія фронту – перебували в інформаційному вакуумі.

У перші дні не вистачало базових речей, найнагальніших ліків, таких як інсулін. Але тоді ми більше згуртувалися, люди стали набагато дружнішими.

Хліб видавали по черзі за гроші. У магазинах тоді залишалися тільки хліб і сіль. У мене було близько десяти тонн солі – її мали використовувати взимку на дороги, але оскільки ожеледиці майже не було, запаси залишилися. Ми роздали цю сіль людям безкоштовно разом із хлібом – по одному-два кілограми.

Згодом магазини почали потроху працювати, але гроші закінчувалися. Потрібно було також терміново відновити електропостачання. Я особисто їздив у РЕМ (районний підрозділ обленерго, – прим.), і там мені видали дроти та необхідне обладнання. За десять днів ми відновили лінії електромереж.

Коли з’явилося світло, люди трохи ожили. Знову запрацював інтернет, з’явилося українське телебачення – і всі зрозуміли, що не все так, як нам говорили. Бо окупанти казали, ніби Запоріжжя вже немає, і це дуже давило морально. А потім люди побачили, що Гуляйполе ще обороняється.

У Запорізькій області із 67 громад окуповані 42. Приблизно два чи три голови стали колаборантами. А всі інші, я вважаю – герої. Деяких місяцями тримали в підвалах, проводили допити. Мене також допитували, хто рив окопи, хто що робив. Мені пощастило, що не забрали з дому. Увечері прийшли, забрали телефон і сказали, що перевірять. Якщо все буде добре – цитую: «Будем строить Россию». А якщо ні – «будем иначе разговаривать».

Моїм завданням тоді було зберегти своє життя, щоб далі допомагати людям. Були пропозиції та примушення до співпраці, але я лавірував і відповідав: «Ні, не можу». Допитували близько двох годин, пообіцяли повернути телефон до ранку, але я його вже не чекав.

Тоді я вже організовував шкільні автобуси для виїзду людей до Запоріжжя. На третьому тижні люди масово почали виїжджати. Дорогою було близько п’ятнадцяти блокпостів. Хто мав власні машини – їхав ними, а для тих, хто не мав транспорту, ми виділяли два–три шкільні автобуси.

Я зранку таємно приєднався до однієї з колон і четвертого квітня виїхав до Запоріжжя. На той момент я вже не міг там нічим керувати – «ДНРівці» почали встановлювати свій контроль. Вони вимагали, щоб усі співпрацювали з ними. Тому моя робота там завершилася.

Разом зі мною до Запоріжжя евакуювалася частина працівників – 14 із 35.

Ще два місяці ми підпільно вивозили з громади жорсткі диски, печатки та інші документи, бо роботу ніхто не скасовував. Упродовж першого місяця ми навіть збиралися таємно в одному з будинків, де був інтернет. Коли окупанти нас не бачили, ми виплатили людям аванс. Тоді вже ніхто не отримував пенсій, усе зупинилося. Тому дуже важливо було забезпечити виплати бюджетникам – працівникам освіти, медицини, культури. І нам підпільно це вдалося.

Окупанти вже поставили блокпости, і ми через них їздили, ховаючи ноутбуки та іншу комп’ютерну техніку. Люди ризикували, але тоді ти не думав про небезпеку – просто виконував свою роботу. Страху вже майже не було: тіло гуділо, але ти робив свою справу.

Ми ще до вересня 2022 року передавали пенсії на окуповану територію. Це було дуже важливо для пенсіонерів, які отримували виплати поштою. Ми клали близько 15 мільйонів готівкою в шкільний автобус, ховали гроші під різними речами. Про схему знали тільки я та людина на тій стороні. Упродовж семи місяців ми виплатили заборгованість із січня й давали людям змогу вижити.

«Моральна атмосфера стає гіршою»: яким є життя в Комиш-Зорянській громаді на четвертий рік окупації

– Яка зараз ситуація в тимчасово окупованому селищі та громаді?

– Стан селища від моменту окупації майже не змінився: бойових дій уже не було, тому руйнувань немає. Але моральна атмосфера з кожним днем, місяцем і роком стає все гіршою.

Росіяни створили свою «піонерію» й намагаються впливати на дітей. Вони примусово відкрили лише одну школу з чотирьох. Із 120 наших вчителів погодилися співпрацювати з окупантами лише 12. Вони не змогли набрати вчителів за фахом – наприклад, математику викладав учитель праці, а директором школи став учитель фізкультури. Якість освіти їх не цікавить. Але за два роки вони змусили майже всіх дітей – близько 90% – ходити саме до цієї школи, звозячи їх з усієї громади шкільними автобусами.

Щодо людей, які залишилися: є випадки колаборації, є ті, кому все одно, під яким прапором жити. Але близько 70% людей чекають на Україну.

Окупанти створили такі умови, що люди перестали спілкуватися між собою – ти не знаєш, хто може донести. Людей можуть забрати до підвалу, де їх катують. І там уже скажеш не те, що знаєш, а те, що вони хочуть почути.

Усе українське – під забороною. Навіть говорити українською не можна. Хоча десь 80% окупантів самі російською говорять через слово. Але кажуть: «Говори по-русски!».

Бібліотеки повністю «вичистили» – всі українські книжки знищили, символіку теж. Якщо в телефоні знайдуть щось українське – це одразу підвал або й тюрма.

У людей уже з’являється зневіра, бо три роки – це немалий термін. Люди починають сумніватися, чи повернеться Україна. Вони отримали російську пенсію, а окупанти створили такі умови, що без російських документів ти не зможеш лікуватися, нічого не можеш зробити.

Водою люди забезпечують себе самі зі свердловин. Світло є, але з перебоями. Зараз електроенергія подорожчала до 90 рублів. Життя нині там стає у рази важчим.

– Чи продовжують виїжджати зараз мешканці з громади?

– Зараз це поодинокі випадки. Сьогодні, наприклад, одна жінка виїхала зі сльозами. Ті, хто хотів виїхати, зробили це давно. Вони бояться залишати своє майно, адже це небагаті люди, мешканці сіл і селищ. Їхати у невідомість, не маючи за душею ні копійки, страшно.

Хоча є питання до тих, хто залишився з дітьми. Я вважаю, це злочин – не вивезти дітей шкільного віку. Якщо вони вже четвертий рік під окупацією, то навчаються за російською програмою. А дитина, як губка, усе вбирає. Потім буде дуже важко щось змінити.

– Чи відомі випадки викрадень або засуджень цивільних у вашій громаді?

– У нас були випадки, коли людей забирали на підвали. Когось тримали місяць, когось – два тижні. Але, на щастя, не було такого, щоб людина просто зникла безвісти.

Захоплення без господарювання: російські окупанти знищують сільське господарство громади

– Яка нині ситуація з так званою «націоналізацією» майна та його переоформленням за російськими законами? Чи відбирають у людей їхні домівки й бізнес?

– Великі сільськогосподарські підприємства захопили ще в перші місяці окупації. У моїй громаді жоден керівник не погодився співпрацювати з окупантами – ніхто не перереєструвався, усі виїхали, залишивши майно. А ті, хто залишився – переважно люди пенсійного віку, вони просто сидять вдома.

Окупанти оформили на себе дві організації, а паї залишили тим, хто їх мав. Формально ці підприємства тепер керуються росіянами, але врожайності немає, поля не удобрюються. Наша техніка, яка була сучасною та імпортною, зношується, бо не обслуговується належним чином. Сільськогосподарські підприємства стали збитковими, а розрахунки з працівниками майже припинилися.

Усе розвалюється. Більшість полів не обробляють – там стоїть військова техніка, вириті окопи. Для сільського господарства ці землі вже непридатні.

Щодо іншого бізнесу – були випадки, коли місцеві колаборанти просто заходили в магазин і починали торгувати. Хто залишився – той працює. А там уже хто його знає – зрадник чи ні. Головне, щоб у політику не йшов, не був у партійних списках і не вивішував російську символіку. Зараз це для нас найголовніше.

– Чи можна отримати медичну допомогу в окупації?

– Первинна медична ланка залишилася повністю. Завдяки нашим лікарям і медсестрам хворі люди не залишилися без допомоги. Вони продовжували працювати й підтримувати людей у повному обсязі. Ми навіть певний час виплачували їм заробітну плату, але згодом перестали.

Зараз вони перереєстровані за російськими правилами, але надають допомогу так само, як і раніше. Проблема в іншому – російські ліки не лікують так, як треба.

Що стосується вторинної ланки – коли потрібні оперативні втручання – це взагалі біда. Доводиться їхати далеко, і, фактично, якщо людина серйозно захворіла, шансів на порятунок майже немає.

– Чи ведеться в громаді офіційний облік людей, які пішли на співпрацю з ворогом?

– Звичайно, щодо кожного колаборанта – того, хто зрадив і пішов працювати в окупаційні структури – ведуться кримінальні справи. Вони отримують підозри та вироки. На жаль, цей процес не такий швидкий через перевантаження правоохоронної системи. Але в нас є свідки, і все це працює. Кожен понесе покарання. Нехай навіть не думають, що хтось залишиться безкарним. Ми нікого не забудемо.

У другій частині інтерв’ю начальник Комиш-Зорянської селищної військової адміністрації Ігор Гнатуша розповів, як нині живе громада в умовах релокації, яку підтримку отримують її мешканці, з якими викликами доводиться стикатися та які плани на відновлення після деокупації.

Текст – Олександр Носок

---

Читайте також:

• Життя під окупацією та новий початок у Запоріжжі: як тримається Василівська громада під час війни (ІНТЕРВ’Ю)
• Життя в тіні окупації: як виживають жителі Пологівської громади під обстрілами й тиском російських загарбників
• За шість кілометрів від фронту: як живе прифронтова Гуляйпільська громада під щоденними обстрілами (ІНТЕРВ’Ю)

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!