На початку Великої війни Оксана Порох зателефонувала мамі з незвичним проханням: “Давай помиємо вовну, як колись робили бабуся з дідусем”. Так почалася історія, яка врятувала від відчаю і повернула забуте ремесло – гуцульське ліжникарство. На Буковині жінка створила музей-майстерню, де відроджує старовинну традицію і передає її донькам.
Про це розповідає чернівецьке видання BUK media.
“Мені хотілося не просто відволіктися від війни – я хотіла творити щось живе, корисне, рідне”, – каже Оксана. Любов до традицій у неї з дитинства. Рукоділлю навчили бабусі, а ткацтво й ліжникарство прикрасили будні з початку повномасштабного вторгнення.
Ідея зайнятися переробкою вовни виникла несподівано. Батьки утримують овець, від бабусі залишилися кужівки, гребінь, веретена. Оксана розмістила оголошення про купівлю давніх знарядь – їй зателефонувала пані Марія з села Рипень і наполегливо запропонувала купити ткацький верстат. Так з’явився перший верстат, потім облаштували окреме приміщення.
Освоїти всю технологію виготовлення ліжника від початку до кінця зайняло рік. Оксана проходила майстер-класи, знайомилася з майстрами. На другий рік розширила майстерню, додала нові верстати, провела пошукові експедиції.
Назвала справу “Джєрга” – саме так гуцули Буковини називають ліжник. У її колекції є справжня джерга – родинна реліквія, котрій сотня років.
Зараз у музеї-майстерні три верстати. Кожен має своє ім’я, призначення та історію. Два вже працюють після реконструкції, третій – у процесі запуску.
Щоб отримати ліжник, потрібен рік роботи. Вівцю стрижуть раз на рік – зазвичай на початку осені. Вовну миють, а коли завершуються польові роботи – до справи беруться майстрині. Оксана купує підготовлену вовну – чисту, вичесану, а за потреби пофарбовану. Переробляє вовну власних овець, але її замало, тож закуповує ще на Косівщині.
Кожен етап трудомісткий. Один із найважливіших – заправка верстата. А без валяння ліжника взагалі не буде. Оксана валяє ліжники у пані Світлани в Яворові.
“Люди кажуть, що вівця з гуцулом від початку світу – вона і одягне, і нагодує”, – розповідає майстриня.
У своїх роботах використовує сучасні та давні узори, відновлює старовинні буковинські візерунки, створює власні ескізи за давніми орнаментами. Старовинні традиції кольорів обов’язково зберігає.
Минулого літа до музею-майстерні завітали захисники, які проходили реабілітацію в буковинських госпіталях. Зустріч відбулася в рамках проєкту “Мандротерапія”. Оксана завжди рада відвідувачам і дає спробувати чесати вовну, прясти та ткати.
Окрім традиційних ліжників, створює різноманітні вироби – килими, гуні, жилети, торбинки, подушки, шапки, панно. Усі зі 100% шерсті, ручна робота.
“Ліжник – це чи не єдина річ, яку неможливо запровадити у масове виробництво. Лише руки майстра. Ремесло, що живе з народом”, – каже Оксана.
Найбільше надихають до ліжникарства доньки. Вони постійно цікавляться проєктами і стають співавторками. Так майстриня передає ремесло дітям, сподіваючись, що воно не загубиться.
На Путильщині не залишилося майстрів, які виготовляли б ліжник від початку до кінця. Карпатське ліжникарство є нематеріальною культурною спадщиною України. Для Оксани це справа честі – берегти і продовжувати цю традицію.
Щоб популяризувати ремесло, вона не лише створила дієвий осередок ліжникарства, а й веде сторінки в соцмережах. Через світлини та відео демонструє, як ліжник виглядає в оселі, як повертається в життя людей.
“Це наше. І воно має звучати”, – переконана Оксана Порох.
У музеї-майстерні “Джєрга” знову чути стукіт верстата, гудіння веретена і давню пісню ремесла, що живе з народом.