Війна змусила покинути дім у Херсоні: як родина Селезньових відновлює керамічну майстерню у Запоріжжі
Олена Селезньова народилася у Запоріжжі, але понад двадцять років її життя були пов’язані з Херсонщиною. Там разом із чоловіком Сергієм працювала у школі, розвивала гончарство та створила майстерню, де проводили заняття для дітей і дорослих. Після переїзду до Херсона справа почала активно розвиватися: з’явилися замовлення, майстер-класи, виставка та власний простір для роботи.
Напередодні початку повномасштабного вторгнення родина була змушена виїхати до Запоріжжя. Із собою забрали частину обладнання, піч, собак і котів.
Нині подружжя поступово відновлює майстерню, створює розписну кераміку та паралельно утримує домашній мініпритулок для тварин із прифронтових територій.
Детальніше про шлях родини – у матеріалі «Першого Запорізького».
Почала з розпису виробів чоловіка та поступово долучилася до роботи з глиною
Олена Селезньова за освітою – педагогиня та художниця. Закінчила Херсонський педагогічний інститут, викладала образотворче мистецтво та художню культуру. Її чоловік також був пов’язаний із творчістю: у школі керував гуртком гончарства.
Перші спроби працювати з глиною почалися ще в Запоріжжі. На Бабурці майбутні майстри брали матеріал із домішками мушель. Тоді Сергій захоплювався барабанами й пробував зробити для себе інструмент власноруч: «Все життя малюю. Спочатку просто розмальовувала те, що він робив, а ліпити ще не наважувалася».
У квартирі повноцінно займатися керамікою було складно, адже вироби потребували випалу. Усе змінилося після переїзду на Херсонщину. Близько двадцяти років тому родина оселилася в селі Щасливе біля затоки, недалеко від моря.
Під час облаштування двору Селезньови копали підвал і знайшли у ґрунті якісний матеріал для роботи. Відтоді заняття керамікою стало регулярним. Спершу збудували цегляну піч і пробували випалювати посуд дровами. Частина виробів вдавалася, однак результат не завжди був стабільним. Тому майстри продовжували вивчати технології та шукали надійніший спосіб обробки.
Важливим етапом стала поява нової печі. Після цього жінка почала самостійно ліпити. Першими були прикраси, свічники та невеликі прості речі. З часом асортимент розширився, а форми стали складнішими.
Для роботи також зробили механічне гончарне коло без електрики. Із цим допоміг знайомий, який умів майструвати технічні речі. Селезньови хотіли відтворити повний шлях давнього гончаря: добути сировину, підготувати її, сформувати посуд і обпалити.
На початку в майстерні майже не використовували поливи – спеціальне покриття, яке після випалу надає виробу кольору, блиску або додаткової міцності. Олену та Сергія цікавила традиційна кераміка: глечики, миски, кухлі, макітри та інші речі, якими користувалися в побуті.
Повернулася до кераміки після хвороби та згодом переїхала до Херсона
У 2018 році Олена залишила викладання в школі через серйозні проблеми зі здоров’ям. Після двох операцій на певний час випала зі звичного ритму. Саме тоді їй запропонували податися на грант для людей, які постраждали від війни або належали до вразливих категорій.
Під умови програми підходили обоє: Сергій мав бойовий досвід, адже півтора року служив в АТО на напрямку поблизу Маріуполя, а жінка після хвороби отримала інвалідність. За підтримки французького банку сім’я отримала 750 євро і купила більшу піч, яка підходила для високих ваз та масштабніших виробів.
Робота над грантом допомогла майстрині повернутися до кераміки. Тоді почала створювати великі вази та скульптурні форми: «Поки цим займалася, це мене відновило. Відволіклася від того, що зі мною відбувалося».
Після цього у роботах з’явилося більше кольору й декоративних деталей. Спершу майстри більше працювали з природними ефектами кераміки. Зокрема, використовували молочіння – занурювали вже випалений виріб у молоко, а потім знову обпалювали, щоб надати йому темнішого кольору та міцнішої поверхні. Пізніше почали активніше застосовувати поливи – покриття, яке робить кераміку гладкою, блискучою або кольоровою. Так традиційні форми поступово поєдналися з більш сучасними декоративними прийомами, ручним ліпленням і художнім розписом.
Ситуація в селі ставала дедалі тривожнішою. Населений пункт розташований недалеко від тимчасово окупованого Криму. У 2018 році неподалік сталися вибухи. Поруч з’являлася військова техніка, важкий транспорт руйнував дороги, військові облаштовували оборонні рубежі. Тоді сім’я почала думати про переїзд.
«Страшно було спати. Чоловік уже побував на війні й чітко розумів, що це агресія Росії і що буде продовження», – говорить Олена.
У 2020 році Селезньови перебралися до Херсона. Із собою забрали піч, обладнання, тварин і речі, потрібні для роботи. У місті орендували великий будинок та облаштували нову майстерню. На той момент Олена та Сергій сподівалися, що там буде безпечніше, ніж у прикордонному селі.
Згодом у виставковому залі культурного центру пройшла персональна виставка їхньої майстерні: «Після цього заходу у нас було дуже багато людей та замовлень. Дуже шкодуємо, що довелося поїхати з Херсона».
Заняття проходили майже щодня. Відвідувачі приходили ліпити, розписувати, працювати з глиною та спілкуватися. Іноді це тривало до пізнього вечора.
Перед повномасштабним вторгненням виїхали до Запоріжжя та згодом відновили роботу
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення до Олени та Сергія приїхав син. Він попередив, що російські війська вже рухаються, тому часу на збори майже не залишалося. Селезньови швидко зібрали найнеобхідніше, забрали частину обладнання, піч і тварин.
Для переїзду найняли велику машину, адже потрібно було вивезти багато речей. На той момент у сім’ї було близько десяти собак і приблизно п’ятнадцять котів. Усе забрати не вдалося, але найважливіше для майстерні взяли із собою.
Так родина виїхала з Херсона до Запоріжжя. Спершу жили у батьків Олени. Умови були складними: маленький будинок, багато тварин, невизначеність і відсутність простору для кераміки. Навесні переїхали в сусідній будинок. Він був у занедбаному стані, тож ремонт триває досі.
Після вимушеного переїзду довго не поверталися до глини. Сергій сумнівався, чи потрібні під час війни вироби ручної роботи, коли люди думають передусім про безпеку, їжу та базові потреби. Жінка довго переконувала чоловіка відновити справу.
«Без цього ми жили як без серця. А коли розпочали, процес почав нас відновлювати й підтримувати», – зазначає майстриня.
Спершу довелося згадувати частину технологій, траплялися помилки з матеріалами та випалом. Але поступово робота набула звичного ритму.
У грудні 2025 року Олена дізналася про програму від Mercy Corps – міжнародної гуманітарної організації, яка допомагає людям, постраждалим від війн, катастроф, бідності та наслідків зміни клімату. Подала заявку й не була впевнена, що отримає відповідь, але вже через день із нею зв’язалися представниці.
Того ж місяця родина отримала 97 тисяч гривень. У січні на грантову підтримку купили основне обладнання. Найдорожчою покупкою стала глином’ялка вартістю 78 тисяч гривень. Для керамістів це важливий інструмент, адже підготовка глини вручну забирає багато сил.
Також замовили електричне гончарне коло. Нова техніка дозволяє працювати безпечніше й точніше. Крім цього, у майстерні з’явилися розкаточний стіл для пластів глини, компресор і фарбопульт для нанесення полив, плити до печі, інструменти, витратні матеріали, нові глазурі та генератор.
У Запоріжжі почала поєднувати кераміку з живописом
Після переїзду до Запоріжжя Олена певний час більше займалася живописом, ніж глиною. У Херсоні кераміка забирала багато сил, тому на малювання залишалося менше часу. Коли після евакуації майстерня призупинила роботу, художниця повернулася до фарб.
Жінка познайомилася з місцевими митцями, які виставляють і продають картини на вулиці. Разом із ними виходила до магазину «Афіна». Приблизно рік писала пейзажі, натюрморти та акварельні роботи.
Цей досвід вплинув на новий етап у кераміці. Коли родина повернулася до глини, майстриня почала робити розписні піали.
Час виготовлення залежить від складності роботи. Наприклад, невелику миску на гончарному колі можна сформувати приблизно за півгодини. Після цього вона має добре висохнути.
Далі майстри обирають наступний етап. Іноді на поверхню одразу наносять спеціальне покриття, яке після нагрівання дає колір і блиск. В інших випадках спершу заготовку ставлять у піч приблизно на п’ять годин. Температура сягає близько 800 градусів, завдяки чому глина стає міцнішою.
Потім Олена переходить до розпису. Простий малюнок може зайняти 15-20 хвилин, а складніший – кілька годин. Після цього кераміку знову відправляють на фінальне нагрівання. Воно триває приблизно вісім годин, а потім обладнання ще близько 12 годин остигає.
У Херсоні майстерня мала постійний потік відвідувачів. Там були замовлення, щоденні заняття, виставки та багато спілкування. У Запоріжжі це доводиться відновлювати з нуля. До того ж під час війни попит на авторські вироби зменшився.
«Люди через війну збідніли, а ручна кераміка – це не річ першої необхідності. У ціну входить робота майстра, матеріали, електроенергія, розпис і кілька етапів випалу. Тому розписна піала може коштувати 700-800 гривень, чайник – близько двох тисяч. Простіші миски чи вироби з молочінням – 300-400 гривень», – пояснює Олена.
Доступніші позиції зараз замовляють частіше, але загалом заявок небагато. За зиму запорізька майстерня отримала лише кілька замовлень. Частина клієнтів знаходить роботи через Instagram, однак краще спрацьовують особисті контакти: знайомі, херсонські клієнти або рекомендації.
Разом із майстернею родина утримує домашній мініпритулок
Паралельно з керамікою Селезньови допомагають тваринам. Зараз на території їхнього будинку живуть 30 постійних підопічних – 17 собак і 13 котів.
Любов до чотирилапих супроводжувала Олену все життя. Вдома завжди були пси, а з роками ця турбота переросла у волонтерську діяльність. Після початку повномасштабної війни проблема покинутих домашніх улюбленців стала ще гострішою. Люди виїжджають із прифронтових населених пунктів, але не всі забирають їх із собою. Частина залишається на подвір’ях, губиться під час евакуації або опиняється без їжі та води.
До подружжя регулярно привозять підопічних із прифронтових територій. Найчастіше це тварини із Запорізької, Донецької або Херсонської областей, яких евакуюють волонтери та військові. Деякі залишаються у родини на кілька тижнів, інші – на місяці. За цей час їх лікують, соціалізують, оформлюють документи та готують до подальшого переїзду.
Один із напрямів роботи – міжнародне прилаштування. Спочатку врятованих чотирилапих відправляють до Румунії, де вони проходять карантин і необхідні процедури. Після цього нові господарі приймають їх у Німеччині, Нідерландах, Швейцарії та інших країнах Європи. У цьому родині допомагають волонтери й куратори за кордоном.
Через домашній мініпритулок уже пройшли близько 70 підопічних. Частина з них нині живе в європейських родинах: «Ми отримуємо фотографії від нових господарів і дуже радіємо, коли бачимо, що вони щасливі».
Втім, прилаштувати вдається не всіх. Найважче знайти дім для великих собак, адже багато жителів Запоріжжя самі готуються до можливого виїзду.
«Люди в Україні зараз живуть у невизначеності. Багато хто буквально сидить на валізах. Тому маленьку тварину ще можуть взяти, а от великі часто залишаються з нами надовго», – говорить Олена.
Прагне розвивати майстерню та створювати більш упізнавані роботи
Сьогодні кераміка для Олени – не лише робота. Після кількох переїздів, втрати дому, евакуації та складної адаптації вона допомагає повернути ритм життя: «Краще робити щось позитивне, що займає твій розум, щоб він не згадував жахіття».
Жінка розуміє, що під час війни попит на авторські вироби обмежений, а запорізька майстерня поки не має тих можливостей, які були в Херсоні. Проте відмовлятися від керамічної справи сім’я не хоче. У планах – продовжувати працювати з глиною, розвивати розпис, пробувати нові матеріали й техніки: «Хотілося б робити не просто більше виробів, а робити цікавіші та унікальніші речі – такі, які відображували б саме нас».
Майстриня каже, що вимушений переїзд не можна сприймати як кінець життя. На її думку, головне – не втратити себе й поступово відновлювати те, що має значення: «Люди в усьому світі переїжджають туди, де цікавіше, де є можливості, де комфортніше. Ми просто через війну були змушені зробити це не за власним бажанням».
Текст – Анастасія Заводюк, фото з архіву родини Селезньових
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також:
- 3D-торти, що дарують радість: як Катерина Манакова з Комишувахи знайшла силу у кондитерській справі
- Створила виробництво постільної білизни після втрати дому в окупації: історія Вікторії Собкалової, яка почала все з нуля в Запоріжжі
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0