Стайня в Дубовому гаю у Запоріжжі: справа життя, що почалася з врятованого верблюда
У Запоріжжі, на території парку «Дубовий гай», понад 25 років працює приватна стайня. Господарство, історія якого почалася з порятунку верблюда, згодом перетворилося на школу верхової їзди та місце, де проводили реабілітаційні заняття з дітьми.
Після карантину та початку повномасштабної війни відвідувачів стало значно менше, а утримувати тварин і стару будівлю конюшні – дедалі складніше. Попри фінансові труднощі та аварійний стан приміщення, власники продовжують щодня доглядати за підопічними й намагаються зберегти справу.
Як розвивалася стайня та з якими проблемами вона зіткнулася сьогодні – у матеріалі «Першого Запорізького».
Як за чверть століття родина створила власну стайню, почавши з однієї тварини
Інеса Юркевич понад 25 років опікує тварин у Запоріжжі. Її невелике господарство виникло випадково, проте з плином часу перетворилося на справу всього життя, яка пройшла крізь десятиліття змін та випробувань.
Усе почалося наприкінці 1990-х років. Чоловік Інеси працював адміністратором у цирку. Після гастролей у Луганську залишився верблюд, якого організатори не хотіли забирати й планували віддати на забій. Подружжя вирішило викупити тварину.
Тварину перевезли до Запоріжжя, домовившись про її утримання на території парку «Дубовий гай».
Він швидко став місцевою знаменитістю: з ним гуляли алеями, водили до цирку, долали пішки кілька кілометрів, щоб підзаробити між виставами. Влітку почали виїжджати до Кирилівки.
У 2005 році родина стала власницею тамтешньої стайні – це дозволило системно розширювати справу. До колективу мешканців конюшні долучилися нові тварини: спочатку з’явилися осел та лама, потім ще один верблюд, скунс, сова, коні та поні.
Робота зі щоденною відповідальністю: як доглядають за тваринами в стайні
Інеса ніколи не орієнтувалася на рідкісні чи дорогі породи. Головними критеріями відбору завжди залишалися витривалість, врівноважений характер і здатність до взаємодії з людьми.
Основу табуна складають коні української верхової породи. Вони відрізняються спокоєм, слухняністю та легкістю в навчанні, тому ідеально підходять для роботи з відвідувачами.
У господарстві є і помісі – схрещення двох порід, наприклад, коні з рисами гуцульської породи, які вирізняються міцною статурою. Таких тварин виводять аби отримати стійке до різних умов потомство.
«Раніше коней було більше. На початку був орловський рисак, який брав участь у скачках на іподромі. У нього була змагальна жилка: навіть у старшому віці, коли обганяли під час роботи в полі, ніби оживав – підтискав вуха й намагався наздогнати.
Загалом основою завжди була українська верхова порода. Вона не поступається дорогим породам, а часто навіть перевершує їх: більш розумна, слухняна, контактна», – розповідає Інеса.
«Колись у нас був конюх який, доглядав, годував, постійно був поруч із кіньми. Коли почалася повномасштабна війна, вже не могли залишити справу на сторонню людину, тому колишній чоловік залишився тут. А я вдруге вийшла заміж і живу в іншому місці. Далеченько, але все одно приїжджаю», – пояснює Інеса.
Догляд за підопічними тут – це щоденний і вибудуваний процес, без якого неможлива робота стайні. Зранку всіх годують і поять, після чого обов’язково виводять на пасовище, де вони рухаються і проводять більшу частину дня. Постійна активність є критично важливою, особливо для коней: тривале стояння шкодить здоров’ю, можуть з’являтися набряки та проблеми з ногами, тому рух для них – це необхідність.
Далі – базовий догляд: чистка та миття.
«Купаємо просто зі шланга, з насадкою та шампунем – вони це дуже люблять. А колись, у 2013-2015 роках, навіть ходили з ними купатися в Дніпрі, на Вознесенівський пляж. Із задоволенням заходили у воду, вміють плавати. Бігали, качалися в піску, гралися, просто раділи. Обирали місця, де менше людей, щоб нікому не заважати, – згадує власниця стайні. – А зараз у конюшні – тільки шланг, вода і шампунь».
Використовують звичайні засоби для миття, хоча раніше були окремі шампуні для різних частин тіла та гриви. Попри це, тварини завжди виглядають охайно: доглянуті, вгодовані, з блискучою шерстю. Додатково доглядають за гривами – Вікторія власноруч готує бальзами з оліями та ефірними компонентами, щоб шерсть була м’якою, легко розчісувалася та мала приємний запах.
Коням регулярно, приблизно раз на півтора місяця, розчищають копита. Раніше для цього залучали спеціалістів, однак з часом таких фахівців стало дуже мало, тому довелося опановувати навички самостійно. Крім того, щовесни проводять повне обстеження: аналізи, щеплення та інші необхідні процедури, які забезпечують стабільний стан здоров’я всіх мешканців.
Важливою частиною життя цього місця стали люди. Частина з них прийшла випадково – як відвідувачі або учні, а згодом залишилася допомагати.
Школа верхової їзди та іпотерапія: як коні допомагають дітям
Навчання верховій їзді почалося після 2005 року, коли родина стала власником стайні. Тоді ж почали системно розвивати послуги: тренування та роботу з відвідувачами.
Окремим напрямом стала іпотерапія, яку почали практикувати з 2009 року – це метод реабілітації, де заняття з конем використовують для покращення фізичного та емоційного стану людини.
«З дитинства дуже любила дітей та тварин. Так і склалося життя – це не робота в звичайному сенсі, бо вона – це те, що роблять без радості. А це – улюблена справа. І з кіньми вже стільки років, що навіть не помічаю часу. Звикла до них – вони всі для мене як діти», – зазначає Інеса.
До занять часто долучали дітей із неврологічними порушеннями, приїздили навіть з-за кордону – наприклад, сім’я з Німеччини проходила курс занять протягом півтора місяця.
«Хлопчик був у важкому стані: не ходив і не розмовляв. Але вже під час занять з’явився інтерес до руху – почав ходити, тримаючись за опору, проявляв зацікавленість, слухав, реагував. Поступово з’являлися перші ознаки мовлення. Такі випадки були не поодинокі – багато дітей приводили у важкому стані, навіть тих, хто не тримав голову. Лікарі також радили цей метод, передаючи пацієнтів далі один одному. Потік був великий, особливо у теплу пору року, коли заняття проходили щодня з ранку до вечора», – розповідає власниця стайні.
Інеса згадує історію дівчинки, яку на заняття приносили на руках. Родина регулярно відвідувала тренування, підтримуючи дитину під час посадки на коня. Згодом дівчинка навчилася самостійно ходити та адаптувалася до життя.
Власниця наголошує: такі результати можливі лише за умови тривалої, системної роботи: «Ефект пояснюється тим, що під час руху залучаються навіть ті м’язи, які зазвичай не активні, а також запускається природний механізм саморегуляції організму. У поєднанні з лікувальною фізкультурою та масажем це давало найкращі результати, однак ключову роль усе ж відігравала іпотерапія».
Попри напрацювання, діяльність господарства завжди залежала від зовнішніх умов: сезону, загальної ситуації в країні та кількості відвідувачів. Найскладнішим періодом став карантин через COVID-19, а після початку повномасштабної війни ситуація ще більше ускладнилася.
Кількість клієнтів суттєво зменшилася, адже багато постійних відвідувачів виїхали з міста. Поруч неодноразово лунали вибухи.
Зараз іпотерапію проводять рідко, більшість родин із дітьми з тяжкими порушеннями евакуювалися.
Змінилися і фінансові умови: раніше для дітей із інвалідністю заняття проводили за символічну плату, тепер встановлено єдину вартість для всіх, аби покривати витрати.
Незважаючи на занедбаний стан конюшні продовжують працювати далі
У планах власників – відновити конюшню. Дерев’яна будівля, зведена ще у 1963 році, перебуває в аварійному стані: конструкція зношена, приміщення холодне й ненадійне. Також бракує приміщення для зберігання кормів. Сіно закуповують раз на рік, але через брак місця для складування його не вдається заготовити достатньо, тому частину доводиться докуповувати взимку за вдвічі вищими цінами.
Отримати допомогу від різних організацій виявилося непросто. Як зазначає Інеса, підтримку зазвичай спрямовують на неприбуткові структури або на відновлення об’єктів, які вже зазнали руйнувань. У її випадку ситуація виглядає суперечливо: поки приміщення залишається неушкодженим, фінансування на його капітальне оновлення не передбачене.
«Це не той бізнес, який можна поставити на паузу. Це живі істоти, які потребують щоденної турботи. Тому ми просто працюємо далі», – підсумовує Інеса.
Текст – Анастасія Заводюк, фото авторки та з архіву Інеси Юркевич
Читайте також:
- Відкрила музичну школу – після 10 років роботи у ЗМІ: історія Юлії Савчук із Запоріжжя
- Викладачка за освітою, майстриня за покликанням: як Марина Ткачук перетворила своє хобі з рукоділля на власну справу
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0