Рятує життя на війні: як Ігор Бєлкін пройшов шлях від цивільного лікаря до капітана медичної служби ЗСУ
До повномасштабної війни Ігор Бєлкін працював успішним хірургом в Оріхові. Після початку російського наступу на регіон він залишився в прифронтовому місті. Разом із колегами оперував поранених військових і цивільних, рятував людей під артилерійськими обстрілами, працюючи без централізованого водопостачання та електрики.
Після евакуації з Оріхова продовжив рятувати поранених у прифронтовому Таврійському, а у 2023 році мобілізувався до лав Збройних сил України.
Сьогодні Ігор Бєлкін – капітан медичної служби та начальник операційного відділення Запорізького військового госпіталю. Щодня він бореться за життя українських захисників із важкими бойовими пораненнями.
За відданість професії та порятунок людських життів лікар став лауреатом Ордена Святого Пантелеймона – однієї з найпрестижніших медичних відзнак України.
Про свій шлях Ігор Бєлкін розповів «Першому Запорізькому».
Мрія стати хірургом ще з восьмого класу
Любов до медицини в Ігоря Бєлкіна зародилася ще в дитинстві. У його родині були лікарі – дядько й тітка, а вдома зберігалися старі медичні підручники, які пробудили інтерес до професії.
«Ще з восьмого класу захотілося стати лікарем, саме якоїсь хірургічної спеціальності. Почав готуватися до вступу, активно вивчати потрібні предмети. Листав книжки з медицини, розглядав ілюстрації – і мене це захопило», – згадує він.
У 2007 році Ігор Бєлкін закінчив Запорізький державний медичний університет за спеціальністю «Лікувальна справа». Після інтернатури, у 2010 році, почав працювати лікарем-хірургом в Оріхівській центральній районній лікарні. Згодом став одним із провідних фахівців закладу, а у 2015 році очолив хірургічне відділення.
Упродовж багатьох років він оперував пацієнтів, знав багатьох жителів Оріхова особисто й став лікарем, якому довіряли найцінніше – власне здоров’я.
«У перший день повномасштабної війни зрозумів, що треба їхати в лікарню»
24 лютого 2022 року Ігор Бєлкін прокинувся вдома, як і в будь-який інший робочий день. Уже кілька років він жив у Запоріжжі, але щодня їздив на роботу до Оріхова.
«Зранку відкрив новини, а всюди вже була інформація, що почалося повномасштабне вторгнення. Близько шостої почули вибухи під Запоріжжям, почали прилітати ракети. Я зібрався і зрозумів, що треба їхати в лікарню. Медицина – це одна з тих сфер, яка мобілізується однією з перших», – згадує лікар.
Дорогою до Оріхова він побачив перші ознаки війни: величезні черги на заправках, людей біля банкоматів, клуби диму. Уже тоді стало зрозуміло, що життя змінилося.
Перші тижні повномасштабного вторгнення минали в атмосфері повної невизначеності. Інформації майже не було, новини часто передавалися через чутки, а російські війська стрімко просувалися Запорізькою областю. Уже на початку березня окупували районний центр Пологи, а бойові дії наблизилися безпосередньо до Оріхова.
Невдовзі районна лікарня перестала працювати як звичайний медичний заклад. Майже всі сили медиків були зосереджені на порятунку поранених військових і цивільних.
Перші бойові травми стали справжнім потрясінням навіть для досвідченого хірурга.
«Перші пацієнти були з відірваними кінцівками, розірваними грудними клітками, животами. Для мене, хірурга, який звик до крові, це теж було шокуюче. Але з часом адаптувалися, перелаштувалися, і це стало нашою буденністю», – говорить він.
Щодня до лікарні доправляли постраждалих після артилерійських обстрілів Оріхова та навколишніх сіл. Інколи це були троє чи четверо людей, а в найважчі дні – до п’ятнадцяти пацієнтів із тяжкими пораненнями. Медики виконували найнеобхідніші операції: зупиняли кровотечі, фіксували переломи, стабілізували стан, а потім евакуювали поранених до Запоріжжя.
Попри постійні обстріли лікарня продовжувала працювати. Під час відключень електроенергії використовували генератор, воду підвозили цистернами, а медикаментів вистачало завдяки резервним запасам.
Найбільше в пам’яті лікаря залишилася атмосфера тих місяців.
«Старі перев’язувальні матеріали зі складів, запах пилу, крові, паливно-мастильних матеріалів від техніки, якою привозили поранених… Це все змішувалося в один специфічний запах. Ми називали його запахом війни, – говорить Ігор. – Вікна були завішені через світломаскування, тільки починало темніти – все вимикали. А коли починався обстріл, ховалися за двома стінами у рентген-кабінеті або в підвалі».
У травні російські удари по Оріхову стали настільки інтенсивними, що снаряди почали влучати вже безпосередньо в територію лікарні. Під час одного з обстрілів 8 травня зі стелі сипалася штукатурка, вибуховою хвилею вибило шибки, а дерева навколо будівлі ламалися від ударів. Після ще одного масованого обстрілу наприкінці травня, який пошкодив корпуси медзакладу, медики були змушені евакуюватися.
Від цивільного хірурга до начальника операційного відділення військового госпіталю
Після евакуації з Оріхова Ігор Бєлкін разом із військовими медиками переїхав до села Таврійське, де розгорнули бойовий шпиталь. Він залишався цивільним лікарем, однак його робота вже майже нічим не відрізнялася від служби військового медика. Щодня він оперував пацієнтів із тяжкими бойовими пораненнями, а сам шпиталь також періодично потрапляв під російські обстріли.
Наприкінці листопада 2023 року ситуація різко загострилася. Поряд із місцем, де працювали медики, влучила російська ракета «Іскандер». Унаслідок удару загинули люди, після чого цивільних лікарів вирішили вивести із прифронтової зони.
Саме тоді Ігор Бєлкін ухвалив рішення, над яким замислювався ще від початку повномасштабної війни.
«Мені пропонували мобілізуватися ще з самого початку. Але тоді була потреба, щоб я залишався цивільним лікарем і допомагав місцевим жителям. Коли ж постало питання евакуації, мені запропонували працювати в релокованій лікарні й вести амбулаторний прийом у Запоріжжі. Але я розумів, що мої хірургічні навички потрібні там, де рятують найтяжчих поранених. Тоді я й мобілізувався», – говорить він.
Після мобілізації Ігоря Бєлкіна призначили начальником операційного відділення Запорізького військового госпіталю. Згодом він також почав займатися реконструктивною хірургією – допомагати відновлювати великі дефекти тканин після важких бойових травм.
Надалі лікар служив у різних медичних підрозділах Запорізької та сусідніх областей, виїжджав до польових шпиталів, розгорнутих поблизу лінії бойового зіткнення.
За словами Ігоря Бєлкіна, після мобілізації характер його роботи суттєво не змінився. Із бойовими пораненнями він працював із перших днів повномасштабного вторгнення, тож різниця полягала насамперед у масштабах роботи та рівні медичної допомоги.
Працювати в такому темпі психологічно непросто. Лікар зізнається, що війна стала постійним фоном життя, від якого неможливо повністю відгородитися.
Отримав орден Святого Пантелеймона за порятунок життів під час війни
За понад чотири роки повномасштабної війни через операційну Ігоря Бєлкіна пройшли сотні військових і цивільних.
Серед історій, які запам’яталися найбільше, – випадок ще з часів роботи в Оріхові, коли після удару по фермерському господарству госпіталізували чоловіка, який поїхав погодувати курей.
«Його привезли в покривалі. Ампутація ноги, пошкоджене око, поранення живота… Пам’ятаю обличчя людей, які його привезли – вони були в повному розпачі. Ми стабілізували його і евакуювали до Запоріжжя», – розповідає лікар.
Ще одна історія – про молодого чоловіка, який повернувся до Оріхова лише для того, щоб перевірити пошкоджений будинок.
«Йому відірвало ногу майже до стегна. Він був радий, що вижив, але водночас уже розумів, що втратив ногу через бажання подивитися на власний дах. Таких історій можна написати цілу книгу», – каже він.
У 2023 році Ігор Бєлкін став лауреатом ордена Святого Пантелеймона – однієї з найвищих професійних відзнак для медиків. Зізнається, що звістка про перемогу стала для нього несподіванкою.
«Було приємно, що твою роботу оцінили. Але тоді всі жили одним – хотіли, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Тому нагороди були десь на другому плані», – говорить військовий хірург.
Своє ставлення до професії Ігор Бєлкін пояснює просто: «Є чітке розуміння, що професія лікаря, особливо хірурга, – це професія, від якої залежить людське життя. А життя і здоров’я – це базова цінність для будь-якої людини», – переконаний він. – Неважливо, наскільки людина багата чи діяльна – поки вона жива й активна, вона може залишити після себе слід».
Війна, каже лікар, лише загострила розуміння того, наскільки крихкою є ця цінність: «Війну недарма називають епідемією травматизму. Якщо багато захворювань можна лікувати медикаментами, то бойові поранення потребують хірургії. Тут треба діяти швидко й працювати руками».
«Хочеться залишити свій досвід наступним поколінням»: про плани після перемоги
Найбільшою мотивацією для Ігоря Бєлкіна залишається родина. У 2022 році його дружина разом із дворічною донькою була змушена виїхати за кордон. Відтоді більшість важливих моментів дорослішання дитини він спостерігає лише через екран телефона.
«Коли вони поїхали, доньці було два роки. Увесь період, коли вона росте, навчається чомусь новому, проходить фактично по відеозв’язку. Дружина розповідає, що вона вже вивчила нові букви, чогось навчилася, а ти це бачиш тільки через телефон», – говорить лікар.
Розлука з близькими, зізнається він, – найболючіша ціна війни. Водночас саме думка про родину допомагає йому витримувати щоденні випробування.
«Найбільше мотивує думка, що треба дочекатися моменту, коли знову побачиш своїх рідних. Треба берегти себе, щоб із тобою нічого не сталося і щоб можна було знову бути разом», – каже Ігор Бєлкін.
Після перемоги він мріє планує зберегти досвід, здобутий за роки війни.
«Хотілося б увесь цей досвід акумулювати. Можливо, у форматі мемуарів, можливо, створити якийсь сучасний інтерактивний проєкт. Я вже потроху збираю матеріали – фотографії, відео, складні клінічні випадки. Хочеться залишити це наступним поколінням», – розповідає військовий хірург.
За понад чотири роки повномасштабної війни Ігор Бєлкін пройшов шлях від цивільного хірурга районної лікарні до капітана медичної служби та начальника операційного відділення військового госпіталю. Змінилися місце роботи, умови, пацієнти й масштаби відповідальності. Незмінним залишилося головне – прагнення рятувати людські життя. І поки триває війна, він щодня продовжує виконувати свою місію.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Ігора Бєлкіна
Читайте також:
- З найманої лікарки – у власну справу: як Лілія Коледа під час декрету відкрила амбулаторію у Запоріжжі
- Почала життя з нуля після втрати дому: переселенка з міста Пологи відродила сімейну пекарню у Запоріжжі
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0