Як у Запоріжжі з’явилася кав’ярня «Лізабон»: історія Єлизавети Лупинос, яка перетворила любов до кулінарії на сімейний бізнес
21-річна Єлизавета Лупинос із Комишувахи, що у Запорізькому районі, разом із чоловіком перетворила пристрасть до домашньої випічки на сімейний бізнес. У травні вона відкрила на проспекті Соборному власну кав’ярню «Лізабон» – унікальний для нашого міста заклад, де готують тільки сінабони – найвідоміші булочки в світі.
В інтерв’ю «Першому Запорізькому» Єлизавета розповіла, як залишила медичний університет заради мрії, відкрила перший заклад у рідному селищі, а потім попри війну створила кав’ярню-пекарню, куди щодня приходять за теплом, кавою і сінабонами.
Як дитяче захоплення випічкою змусило студентку медичного університету змінити професію
– Як ви прийшли до того, чим займаєтеся зараз?
– Після завершення школи я вступила до Запорізького державного медико-фармацевтичного університету, але з часом зрозуміла, що медицина – це не моє. Тоді вирішила спробувати себе на спеціальності «Готельно-ресторанна справа».
Я з дитинства люблю готувати: почала ще у шість років. Кулінарія для мене – це відпочинок. Випікала будь-які десерти. Замовлень робили небагато, але це було більше хобі – справою для душі.
Провчившись півроку, вирішили з чоловіком, що потрібно розпочинати свою справу, і відкрили власний заклад – розпочали з невеликого вагончика з фастфудом у Комишувасі: там готували і продавали бургери, картоплю фрі, нагетси. Десертів майже не було, але була дуже смачна кава.
У назву закладу ми заклали наше прізвище, але англійською мовою – Lupynos. З чоловіком вирішили, що це допоможе зблизитися з клієнтами. У підсумку люди зазвичай кажуть так: «Куди їдемо на каву? На вагончик». Бо ми – єдині, впевнено скажу, в Україні, хто зробив таке кафе з напівпричепів.
– Розкажіть детальніше про Lupynos. Що це за місце і як воно з’явилося?
– Саме з Комишувахи все почалось. Тому що я там виросла, проживала і захотіла спробувати себе у готельно-ресторанній справі. Мені дуже сподобалось. Я вирішила, що потрібно це продовжувати.
Спочатку у нас був лише жовтий вагончик з кухнею всередині. Всі страви – на виніс. Щоб посидіти, були лише вуличні столики. Після відкриття закладу півроку пропрацювала фактично без вихідних. Було складно, але я чітко бачила мету, до якої йшла.
Потім ми з чоловіком вирішили придбати другий напівпричеп і зробити вже повноцінне кафе. У нас був жовтий вагончик, з якого ми починали. Всередині зробили кухню: повністю облаштовану, з сучасним обладнанням. В іншому вагончику з’явилися зал зі столиками та барна стійка.
– Ви згадували, що з дитинства любили готувати. Коли саме зрозуміли, що хотіли би зв’язати своє життя з цією справою?
– Так вийшло, що з шести років я готую, десь з десяти вже почала випікати.
У мене є дуже цікава історія з мого дитинства. Коли ночувала в тітки, вона пообіцяла, що вранці будемо разом готувати пиріжки. У підсумку я їй всю ніч не давала спати, бо мені все було цікаво: як робити тісто, як ліпити. Тому вже о четвертій ранку ми місили тісто і готували пиріжки.
Після школи я вступила до медичного університету, провчилась три курси, і зрозуміла, що медична справа не для мене. Мабуть, тоді і впевнилася, що хочу пов’язати життя саме з кондитерською справою. Це і був переломний момент – у 19-20 років. Тому починала працювати в цьому напрямку. Хочеться розвиватись далі самостійно і бачити таких самих людей біля себе – колег, які горять цією справою. Цю справу треба любити: якщо не будеш любити – нічого не вийде.
Від ідеї – до відкриття: як з’явилася кав’ярня «Лізабон» у Запоріжжі
– Чому після ресторану швидкого харчування вирішили відкрити кав’ярню?
– Мені дуже подобається кава. І захотілось також спробувати себе в Запоріжжі. Ми сюди переїхали через те, що в Комишувасі вже було небезпечно знаходитись, особливо вночі. У нас була така ситуація, що російські авіабомба прилетіла у п’яти метрах від нашого будинку. Оселя зазнала значних ушкоджень.
У Комишувасі продовжує працювати кафе, але, проживши у Запоріжжі три місяці, я вирішила, що було б цікаво створити наш другий заклад тут. Відкриття кав’ярні – це перша ступінь в готельно-ресторанній справі, це не так важко у фінансовому плані.
Я дуже люблю сінабони (пухкі солодкі булочки з глазур’ю, – прим.). Це мій улюблений десерт, який завжди готую вдома Тому вирішила відкрити сінабонну зі смачною кавою.
Після відкриття були деякі складнощі на початку, але всі технологічні карти створені правильно, а собівартість продукції розрахована вірно. Маючи досвід першого закладу, я вже знала, як працювати. Тому це не було дуже важко, як на початку з кафе Lupynos.
Сінабон – це булочки, які вважають найвідомішою випічкою у світі. Назву булочки Cinnabon отримали на честь особливого сорту кориці, який додають в цю випічку. Це великі, м’які булочки з дріжджового тіста, щедро змащені корицею та цукром, які після випікання поливають кремовою глазур’ю. Зовні вони схожі на рулет, мають виразний аромат кориці та солодкий смак.
– Чому ви назвали кав’ярню «Лізабон»?
– Один із десертів, які я готувала вдома, зазвичай, були сінабони. Я одружилася і моя, не можу сказати свекруха, мама, називає їх не сінабони, а лізабони. Це вона придумала. Коли з чоловіком вирішили відкривати кав’ярню, ідея склалася: улюблена страва – сінабони, а назва «Лізабон». Мене звати Ліза, тобто це ще й пов’язано з цим. Я вважаю, що назва затишна і зближує з клієнтами.
– Що б ви хотіли, щоб люди відчували, коли заходять до вас у кав’ярню?
– Найголовніше для мене, щоб люди заходили до нас і відчували сімейний затишок. Хочеться, щоб гості прагнули повернутися до нас за цими емоціями. Щоб завжди був аромат випічки і смачної кави, і люди могли просто відпочити.
Для мене найбільша насолода, коли до нас приходять з дітьми. Коли батьки довіряють тобі дитину, це зовсім інший рівень. Вони – мої найулюбленіші клієнти.
– Чому ви обрали саме цю локацію, щоб відкрити заклад?
– Знаєте, мені завжди було цікаво, чому в центрі міста дуже багато закладів, а в старій частині мало цікавих місць, де можна посидіти і відпочити. Мені здалося, що було б гарно відкрити свій заклад саме в Олександрівському районі.
У нас було на вибір два комерційних приміщення, але чомусь в мене душа лягла саме до цього. Тут досить затишно, це проспект Соборний, є місце для паркування. Якось одразу сподобалося це приміщення.
Єлизавета розповідає: «Я уявляла це приміщення саме таким, яким воно зараз і виглядає. Все повністю так, як я хотіла. Повністю все, що ви бачите в цій кав’ярні, зроблено нашими з чоловіком руками. Кожен предмет меблів, кожен стільчик був знайдений і привезений особисто мною».
– Яка головна особливість вашого закладу?
– Найголовніше – це сінабони. Це найпопулярніша позиція меню, за якою зазвичай і приходять люди. Сінабони повністю готуються за рецептурою і технологічною карткою, яку я розробляла. Це повністю моя ідея.
Але також у нас є дуже смачні напої. Я дуже люблю, коли кава з легкою гірчинкою, тому смачна кава – це також наша візитівка. Меню напоїв створювалося, враховуючи особисті вподобання та бажання клієнтів. Коли відкрилися, уважно слідкували, яким є попит на напої. Якщо гостям подобалося, залишали у меню. Також наша кав’ярня особлива тим, що, коли приходять до нас клієнти і кажуть: «Ми хочемо мохіто на ананасовому соці», для нас не проблема зробити це.
Одна з незвичних позицій у меню, яка стала популярному і в «Лазабоні», і закладі у Комишувасі – це оранж-кава на сицилійських апельсинах.
Відкривати свій бізнес під час війни: які труднощі виникали на шляху до успіху
– Чи страшно вам було відкривати новий бізнес в Запоріжжі?
– Звичайно, страшно. Відкривали кав’ярню власно накопиченими коштами. В мене була машина – продала її, бо вирішила – краще бізнес, ніж автомобіль. Чоловік – моя опора, він завжди мене підтримує і направляє. Коли є така підтримка, взагалі немає, чого боятися. Мій чоловік має свою окрему справу, але, звичайно, з усіма побутовими проблемами він залучений і до роботи кав’ярні.
Це лише початок, сподіваюсь, надалі ми розвиватимемося та розширятимемося. Потрібно лише йти вперед. Дуже люблю Запоріжжя, це рідне для мене місто. Тут прекрасні і душевні клієнти, яких ми обожнюємо і завжди раді бачити. Війна певним чином вплинула на людей, всі вони стали трішечки добрішими.
– Які труднощі виникли під час відкриття закладу, і що б ви змінили, озираючись назад?
– Найбільша перешкода – знайти кваліфікованих працівників. Це найбільша проблема, з якою я стикалася, і з нею стикаються багато підприємців у нашому місті.
Великою помилкою було недооцінити кількість відвідувачів у день відкриття: людей прийшло в три-чотири рази більше, ніж я собі планувала. Ми просто не впоралися з напливом, хоча зробили в той день усе можливе й неможливе.
Оглядаючись назад, розумію, що потрібно було одразу шукати персонал – у мене були баристи, але не було кондитерів. Після відкриття перший тиждень я все готувала сама, і це було помилкою. Варто було з самого початку набирати команду і навчати її.
– Як вам вдалося знайти людей для команди, і що для вас найважливіше у спільній роботі?
– Молоде покоління зараз не дуже хоче працювати, але все ж я знайшла своїх людей. Я їх дуже люблю, хоча ми знайомі недовго, але сподіваюсь, що будемо працювати разом і надалі.
Я така людина, що якщо вже знайшла своїх, то з ними до кінця – так само було і в Комишувасі.
Єлизавета найбільше цінує у команді відповідальність і орієнтацію на результат. «Для мене це найважливіше. І, звичайно, головне – залишатися людиною. У наш час це рідкість, а бути людиною – це рівень. Усі найкращі, всі класні, всі супер. Всіх люблю».
– Як вам вдається поєднувати управління обома закладами?
– Дуже складно. Звичайно, я можу зробити собі вихідний у будь-який день. Проте потрібно правильно делегувати, але, щоб це робити успішно, потрібно знайти правильних людей. У Комишувасі, наприклад, цей процес уже налагоджений.
Зазвичай в мене такий графік: до першої години дня я в Запоріжжі, а після я їду в Комишуваху. Коли пару годин залишається, я їду додому, займаюся домашніми справами.
Не просто кав’ярня, а місце, куди гості хочуть повертатися
– У вас уже з’явилися постійні клієнти?
– Так, у мене вже з’явились постійні клієнти. Це дуже приємно, коли люди повертаються до тебе знову. Особливо, коли вже починаєш з ними спілкуватися. Вони тобі стають не клієнтами, а рідними людьми. Так само було у нас і в Комишувасі.
Коли дуже сильно любиш свою справу, звичайно, ти будеш спілкуватися з клієнтами, з деякими клієнтами з Комишувахи, спілкуємося досі. Тому сподіваюсь, що і в Запоріжжі знайдуться такі люди.
– Скільки відвідувачів зазвичай приходить у вас там за день?
– Поки що у нас не дуже багато відвідувачів, близько 50. Але ми ще не залучали рекламу. Сподіваюсь через два-три місяці кількість клієнтів збільшиться.
Сінабонів на день випікаємо приблизно 50-70. В основному, до нас люди ідуть одразу за сінабонами, тому що це фішка закладу.
«Я навчилася бути спокійною до перешкод. Якщо, наприклад, щось не виходило, раніше мене це дуже сильно дратувало. А зараз я навчилась бути спокійною до цього всього і розуміти, що це лише бізнес, а нервові клітини не відновлюються. Як колишня студентка медичного університету, можу це підтвердити», – ділиться Єлизавета.
– Що ви можете вважатимете успіхом в цій справі?
– Багато задоволених клієнтів. Коли клієнт йдуть після нас і розповідають знайомим: «От я була в такому закладі класному, таке обслуговування неймовірне». Для мене це найбільша насолода – задоволені клієнти.
Навіть, якщо щось клієнтам не подобається, ми навпаки раді, що нам повідомили про це, завдяки цьому ми зростаємо. Ми попрацюємо з командою, щоб в майбутньому такого більше не було.
– Що може допомогти власнику кав’ярні зробити її популярною та цікавою для гостей своїх?
– Найголовніше – це реклама та бажання займатися цим. Соціальні мережі – це основне, що допоможе рухатися у цьому напрямку. Якщо ви, наприклад, розумієте, що ви вмієте робити гарну рекламу, чому б не робити це самостійно. Ви можете створювати якісь колаборації і бути помітними. Якщо не вмієте цього робити, краще звернутися за допомогою до спеціалістів. Але, звичайно, на це потрібні фінанси.
– Можливо, у вас вже є плани у майбутньому відкрити ще один заклад?
– Так, звичайно. Потрібно розвиватись, потрібно йти далі, не зупинятись, бо щойно ти зупиняєшся, ти втрачаєш мотивацію. Тому плануємо, а там, як вийде. Я думаю, скоріше за все це буде Запоріжжя, але хто його знає. Зараз війна, говорити про якусь стабільність важко. Ми не знаємо, де ми будемо завтра.
– Які поради ви дасте для людей, які так само хочуть відкрити власну справу у Запоріжжі?
– Якнайперше, потрібно аналізувати себе: чи впораєтеся ви, чи ні, чи бізнес – це ваше? Якщо все ж таки ви вирішили розпочинати власну справу, повинні бути впевненим у собі. Робити і не боятися! Одразу скажу – буде складно. Нічого простого немає, нікому на голову нічого просто так не падає, потрібно працювати і йти далі, бути впевненим і розвиватись.
Текст – Юлія Сергієва, фото з архіву Єлизавети Лупинос
- Перетворити ідею на бізнес у Запоріжжі: історії трьох жінок, які отримали державні гранти і з нуля відкрили власну справу
- Жіноче підприємництво під час війни: як проєкт U&WE Hub допомагає жителькам Запоріжжя повірити в себе і розпочати власну справу
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0