Евакуювалась з Сіверськодонецька та відкрила дитячий центр у Запоріжжі: історія Ірини Ткаченко
Ірина Ткаченко – бухгалтерка та фахівчиня з транспортних технологій родом із Запоріжжя, яка до 24 лютого 2022 року керувала підприємством у Сіверськодонецьку (у минулому Сєвєродонецьк). Після вимушеної евакуації та повернення до рідного міста вона зіткнулася з глибокою внутрішньою кризою та неможливістю знайти себе у звичній професії.
Цей переломний момент підштовхнув Ірину до кардинальної зміни: вона вступила на факультет психології та вирішила створити власний дитячий центр. Завдяки наполегливості та грантовій підтримці її проєкт став реальністю.
У серпні 2024 року в Запоріжжі вона відкрила дитячий центр «Емінка» – простір, де головна увага приділяється розвитку емоційного інтелекту.
Детальніше про шлях Ірини Ткаченко – у матеріалі «Першого Запорізького».
Місяць була в окупації: як Ірина разом з котом та собакою евакуювались з Луганської області
До повномасштабного вторгнення Ірина – за освітою бухгалтерка та фахівчиня з транспортних технологій – півтора року працювала керівницею транспортного підприємства у Сіверськодонецьку. Це було стабільне, спокійне життя, яке обірвалося 24 лютого 2022 року.
Ще напередодні війни її колега, інженерка з охорони праці Наталія, жартома сказала: «Іра, якщо війна почнеться, приїдеш до мене в село». Тоді це сприймалося несерйозно. Але коли почали лунати вибухи, саме вона зателефонувала Ірині й приїхала за нею машиною.
Ірина зібрала тривожну валізку – взяла ноутбук, кота й собаку. Разом вони залишалися на роботі ще цілий день: у місті було відносно тихо. Та вже ввечері 24 лютого Ірина з колегою вирушили до села Боровеньки. За кілька днів туди увійшли окупанти. Почалися обстріли Сіверськодонецька, Рубіжного, Лисичанська. Зникли світло, вода, газ, зв’язок.
В окупації вони провели близько місяця. Колега залишилася із сестрою, а Ірина вирішила шукати спосіб виїзду. Зв’язку майже не було, тож вона ловила сигнал на лавці посеред городу – єдиному місці, де вдавалося відправити повідомлення батькам.
Через знайомих, які змогли виїхати до Дніпра, Ірина дізналася про перевізників, які евакуювали людей. Для неї замовили квиток: разом із тваринами вона вирушила в дорогу. Спочатку – до Старобільська, де навіть не виходила з дому, бо містом вільно пересувалися озброєні росіяни. Вранці сіла на автобус.
«Нас везуть якоюсь посадкою. Я дивлюся у вікно й думаю: боже, це ж не схоже на нормальну дорогу, куди нас везуть? І раптом у далині бачу – стоїть блокпост. Серце завмирає: здається, що це російський. Страшно. Але під’їжджаємо ближче, а там наш прапор! Боже, які це були емоції. У всіх мороз по шкірі, неймовірні відчуття, сльози на очах», – згадує Ірина.
У Дніпрі її зустріли батьки. Ірина виїхала буквально в останню мить – за кілька днів цей маршрут потрапив під обстріл, загинула людина і перевезення припинили. Наприкінці березня жінка повернулася до рідного Запоріжжя.
Внутрішня криза відкрила нові можливості і напрямки для розвитку
Вже у Запоріжжі Ірина спершу намагалася повернутися до звичної професії. Вона шукала роботу у транспортній сфері, але підходящих варіантів без необхідності переїзду не було. Тоді вирішила спробувати інше – влаштувалася бухгалтеркою у IT-компанію, де вела облік для кількох ФОПів. Ця робота допомогла їй відчути фінансову стабільність, але водночас не зняла внутрішньої напруги.
«У мене тоді було відчуття повної порожнечі. Думала: а що далі взагалі? Хто я зараз, що мені робити в цьому житті? Почалася справжня криза», – зізнається Ірина.
Її завжди цікавила психологія, тому, коли пошуки у транспортній галузі не дали результату, сприйняла це як знак змінити напрям. Восени 2022 року Ірина вступила на факультет психології – на заочне відділення, адже вже працювала на двох роботах одночасно.
«Я не пам’ятаю момент, коли для себе вирішила: все, хочу дитячий центр. Воно якось відбулося невідомою мені миттю. І тоді я зрозуміла, що, якщо хочу працювати з дітьми, для батьків буде більш довірливо та авторитетно, якщо я матиму документальне підтвердження, що знаюся в цій темі», – згадує Ірина.
Грантове фінансування допомогло започаткувати та розвинути власну справу
Ідея дитячого центру поступово ставала реальністю. У грудні 2022 року Ірина вирішила податися на державний грант «Власна справа». Першу заявку відхилили з несподіваної причини: систему перевірки тоді налаштували не за ідентифікаційним кодом, а за повним ім’ям. Через збіг з тезкою, у якої було арештоване майно, грант Ірині не схвалили.
Вона не опустила рук – писала запити, зверталася до відповідальних установ, намагалася довести, що відмова помилкова. Згодом, після оновлення постанови, з’явилася можливість подавати документи, що спростовують подібні випадки, Ірина подалася повторно. Цього разу – успішно.
У травні 2024 року вона отримала грант у розмірі 250 тисяч гривень. Кошти спрямувала на облаштування простору: закупила дитячі столики й стільці, телевізор, пилосос, ноутбук, принтер і ламінатор, а також іграшки й книжки. Згодом у грантовий план внесла зміни, щоб придбати інвертор і дві акумуляторні батареї для живлення на випадок відключення світла.
За умовами програми Ірина мала створити два робочі місця – для виховательки та логопедки.
У березні 2024 року Ірина отримала ще один грант від міжнародної гуманітарної організації Mercy Corps у межах програми підтримки економічної стійкості України. Мета підтримки – допомогти постраждалому населенню та малому і середньому бізнесу відновити бізнес-активності та подолати наслідки війни. Фінансування надійшло у розмірі 183 тисячі гривень.
Отримані кошти пішли на придбання сенсорного обладнання – речі, які розвивають у дитини відчуття дотику, слуху та зору: басейн із кульками, сенсорну печеру та інтерактивні іграшки для раннього розвитку.
На цьому Ірина не зупинилася. Через Telegram-канали про грантові програми вона дізналася про проєкт «Фінансова та організаційна розбудова спроможності активних жінок» («ФОРСАЖ») від громадської організації «УкрПростір», що надає інформаційну, консультаційну та грантову підтримку жінкам, які опинилися у складній ситуації та потребують розвитку.
Після підготовки детальної заявки на 13 сторінок і співбесіди вона отримала грант у вигляді обладнання на суму 62 500 гривень. Ці кошти спрямувала на розвиток сенсорного напрямку в центрі. Серед закупленого – кольорові планшети з рідиною, дерев’яні гірки, арки, тренажери, дитячі балансири, скляний мольберт і спеціальні килимки з рідиною всередині, по яким можна ходити, стрибати, відчуваючи різні текстури. Це створило умови для занять, що розвивають дрібну моторику, координацію та уяву дітей.
«Мені дуже сподобались нетворкінги проєкту, бо там багато жінок і всі такі молодці, щось роблять у цьому світі. Це більше ніж навчання, це – підтримка. Бо коли бачиш інших, які теж стараються і не завжди все виходить через різні обставини, розумієш: ти не одна. Коли сидиш сама у своїй мушлі, думаєш, що тільки з тобою все не так, що ти невдаха. А тут бачиш людей, які проходять ті ж етапи розвитку та бізнесу, діляться порадами і це дає сили. Це дуже корисно», – ділиться Ірина.
Філософія дитячого центру «Емінка»: допомогти дітям розуміти себе, свої емоції та навчитися взаємодіяти з іншими
Центр відкрився у серпні 2024 року. Площа приміщення – близько 130 квадратних метрів. Великою перевагою для Ірини було те, що ремонт не довелося робити з нуля – приміщення вже було охайним. Вона лише докупила килимове покриття, щоб усі кімнати стали теплими та комфортними для дітей.
У центрі облаштували три окремі кімнати та одну велику залу. Є також кімната без вікон – вона слугує методичним кабінетом, а під час повітряних тривог перетворюється на безпечне укриття.
Назва центру – «Емінка» – не випадкова. Вона розшифровується як «емоційний інтелект», тобто здатність розпізнавати, розуміти та керувати власними емоціями, а також усвідомлювати почуття інших. Але водночас назва звучить лагідно, як звернення до дитини. У цьому закладена філософія центру: допомогти дітям навчитися розуміти себе, свої емоції та взаємодіяти з іншими.
«Моя місія – зробити так, щоб дітям було легше в цьому світі», – пояснює Ірина. Саме тому в «Емінці» велика увага приділяється не лише класичним навичкам – цифрам і літерам, а й розвитку соціальної чутливості, комунікації, співчуття та емоційної грамотності.
Центр працює повний день – з восьмої ранку до пів на сьому вечора. У першій половині дня тут діє дитячий садок, де малеча займається у просторій залі або в окремих класах залежно від віку. Після обіду проходять різноманітні гуртки та заняття: логопедичні сесії, підготовка до школи, ранній розвиток, танці.
Окремий напрям – сенсорна інтеграція, яка стала особливістю «Емінки». Це підхід, що допомагає дітям краще сприймати та обробляти інформацію, отриману через органи чуття – зір, слух, дотик, рівновагу.
Ірина зазначає, що серед вихованців центру чимало дітей із особливостями розвитку: мають затримку мовлення або психоемоційного розвитку. Дедалі частіше звертаються батьки дітей розладами аутистичного спектра чи синдромом дефіциту уваги.
«Діти, які відвідували сенсорну інтеграцію, показують прогрес, а батьки одразу відзначають зміни. Є також дітки, які ще не розмовляють, для них перші звуки й слова даються великою працею. Важливо вводити дитину у соціум, навчати її взаємодії з іншими. Тоді результати будуть справді помітні. Багато хто каже: «Та почекаємо, вона ще виговориться». Але приходять чотирирічні діти, які зовсім несоціалізовані, і процес адаптації дуже складний. Ранній старт – ключ до успіху», – пояснює керівниця центру.
Діяти, а не чекати ідеального моменту
Попри успішне відкриття, Ірина зізнається, що складнощі не минули. Найбільшим викликом для неї стало те, що вона раніше ніколи не працювала у сфері дитячого розвитку й не мала досвіду побудови бізнес-моделі. Тож сьогодні Ірина вчиться на власних помилках, розуміючи: без них не було б і зростання.
Однією з головних проблем нині залишаються відключення електроенергії. Ірина підготувалася – придбала інвертор і дві акумуляторні батареї, однак цього вистачає лише на дві-три години, тоді як іноді світла немає по сім годин. Щоб забезпечити комфорт дітям, жінка встає о п’ятій ранку, приїжджає до центру о шостій – аби встигнути натопити приміщення кондиціонером та розігріти бойлер. Нещодавно їй надали генератор у тимчасове користування, що частково полегшило ситуацію.
Ірина переконана, що грантові програми є надзвичайно корисними і необхідними: «Інакшого способу часто немає: по-перше, через фінансову складову, а по-друге, тому що я перфекціоніст. Мені потрібно, щоб усе було або ідеально, або ніяк. А коли береш чужі гроші, це найбільша мотивація для відповідальних людей. Ти знаєш, що повинен по «Власній справі» найняти двох людей, забезпечити їм зарплату, виконати зобов’язання. Якби не гранти, моєї справи б просто не було. Для мене це фундаментально».
У майбутньому Ірина мріє відкрити ще один центр у Запоріжжі, а згодом і в Дніпрі. Вона радить підприємцям-початківцям просто починати.
«По-перше, це треба робити, тому що якщо не робиш, нічого не буде. Просто сидіти на дивані й мріяти – отак до старості і будете мріяти. Якщо є якась ідея, краще спробувати. Щось може не вийти, десь навчишся, ніж просто носити це в мріях. Інакше кінець життя буде сумний, бо ти так нічого не спробував і не здобув досвіду. Друга порада – не зачаровуватися. Ми всі мріємо, що зараз щось зробимо, і все вийде легко: рекламу дам і тисячі людей прийдуть. Я, чесно, не мала таких амбіцій, щоб відразу всі прийшли, але думала, що буде легше. Клієнтів здобути дуже важко і треба підключати всі можливі інструменти. Це таргетована реклама, публікації в пабліках, оголошення на під’їздах, роздача листівок, чати, телеграм – про вас повинні дізнатися всі. Людям має набриднути про вас чути!», – підсумовує Ірина Ткаченко.
Текст – Анастасія Заводюк, Андрій Вавілов, фото з архіву Ірини Ткаченко та фотографині Ольги Калінчук
Читайте також:
- 3D-торти, що дарують радість: як Катерина Манакова з Комишувахи знайшла силу у кондитерській справі
- Створила виробництво постільної білизни після втрати дому в окупації: історія Вікторії Собкалової, яка почала все з нуля в Запоріжжі
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0