«Шлях вільних»: як у Запоріжжі колишні цивільні бранці створили центр реабілітації після російських катівень

У Запоріжжі наприкінці серпня відкрився новий простір для підтримки та реабілітації цивільних полонених – «Шлях вільних». Його заснували чоловіки, які самі пережили окупацію, незаконне ув’язнення та російські тортури. Повернувшись до мирного життя, вони об’єдналися, аби допомогти тим, хто лише розпочинає свій шлях відновлення.

Які історії стоять за створенням центру, як працює «Шлях вільних» і яку допомогу тут можуть отримати люди, що пройшли через полон – у матеріалі «Першого Запорізького».

Мрія про створення центру виникла у полоні

Кожен із засновників центру має власний досвід незаконного ув’язнення. Голова організації Азат Азатян ще з 2014 року як волонтер допомагав переселенцям зі сходу України. До повномасштабного вторгнення він жив у Бердянську, працював у будівництві та займався місіонерською діяльністю в баптистській церкві. Коли місто окупували, Азат свідомо залишився, щоб підтримувати місцевих жителів і допомагати їм виїхати в безпечніші регіони. Він організовував евакуації і здійснив 25 рейсів, завдяки яким вдалося вивезти з небезпеки близько 1200 людей. Саме через цю діяльність і релігійну активність 6 липня 2022 року його викрали російські силовики. «Ми з-під їхнього носа вивозили людей на вільну й безпечну територію. Це їм було не до вподоби», – згадує він.

Співробітники ФСБ закували Азата в кайданки, натягнули на голову мішок і привезли до катівні на вулиці Грецькій. Там його жорстоко били й катували. У полоні він провів 43 дні. «Щоразу, коли мене вели на тортури, я молився: «Боже, допоможи мені це пережити, вистояти», – каже Азат.

Одного дня ФСБшник несподівано повідомив, що його відпускають: «Мабуть, за тебе дуже добре моляться. У тебе є 24 години, щоб звідси забратися». Дорога з окупованого Бердянська до Запоріжжя тривала майже чотири доби.

Азат розповідає, що саме в полоні зародилася ідея створити реабілітаційний центр для незаконно ув’язнених. «Мрія про створення організації «Шлях вільних» виникла, коли я перебував у камері. Поруч зі мною був чоловік: після тортур ми разом приходили до тями, розмовляли, бо спати було неможливо – усе боліло, ребра були переламані. Ми тоді мріяли про такий центр, – згадує Азат Азатян. – Він досі в полоні, але я хотів би, щоб він знав: наші мрії стають реальністю».

Заступник голови центру Євген Шевченко родом із Василівського району. Майже все життя він працював у власному фермерському господарстві та двічі обирався депутатом місцевої ради. З 2016 року активно займався волонтерством, а з початком повномасштабного вторгнення організовував допомогу для селян і українських військових.

«У перші дні вторгнення я допомагав прокладати гуманітарний коридор і завозити в село допомогу – продукти, ліки. Ми займалися їхньою роздачею, – згадує Євген Шевченко. – У школі створили банк харчів: усі, хто мав щось зайве, приносили продукти, а ми передавали їх тим, хто найбільше потребував. Допомагали й нашим військовим, які відступали. Домовилися з рибним господарством: жінки чистили й смажили рибу, пекли хліб, приносили консервацію – усе це ми передавали військовим. Ну і, звісно, про це донесли».

Через цю діяльність російські силовики чотири рази приходили до Євгена з обшуками. Він двічі потрапляв у полон: уперше – 26 березня 2022 року, вдруге – 20 квітня. Загалом у неволі провів близько місяця. У катівнях його били струмом, погрожували родині, змушували до примусової праці. Полоненим натягували на голову металеве відро й били по ньому молотком; одному чоловікові так проломили череп.

Вдруге вийти з полону Євгену допомогла його мати – три дні поспіль вона благала окупантів відпустити сина. Наступного дня російські військові знову приїхали по нього, але чоловікові на той момент уже вдалося виїхати до Запоріжжя.

Сергій, ще один учасник організації, до повномасштабного вторгнення працював у сільському господарстві, був трактористом, займався озелененням та ландшафтним дизайном. Його затримали 7 травня 2022 року, звинувативши в тому, що він нібито фотографував російські позиції та передавав інформацію українським силам.

У полоні Сергія жорстоко катували. «Нас так били струмом, що це неможливо передати словами», – каже він. Полоненим майже не давали їсти. Охороняли їх переважно чеченці й дагестанці, а допити та тортури проводили російські ФСБшники.

У неволі Сергій провів місяць. Після звільнення його відпустили без документів, а коли він прийшов їх забрати, окупанти знову заарештували й утримували ще тиждень. Улітку, після повторного звільнення, Сергій був змушений терміново евакуюватися, адже на вулицю, де він жив, почали падати снаряди.

Пенсіонер Анатолій тричі пережив полон в окупованому Мелітополі – у 2022 та 2023 роках. Уперше його утримували 15 днів, а вдруге заарештували після обшуку, коли в телефоні виявили списки місцевих колаборантів, які погодилися співпрацювати з окупантами.

«Допитували мене, але, оскільки не мали жодних доказів, відпустили. Недовго я був удома – знову забрали, почали допитувати й катувати. А коли побачили, що я вже ледь дихаю, просто викинули, думаючи, що помру», – розповідає він.

Попри звільнення, Анатолій довго не міг виїхати з окупації: він доглядав за тяжкохворою дружиною, яка мала інвалідність. Лише після її смерті чоловік наважився евакуюватися. У 2024 році він пройшов 35-денну фільтрацію, а потім через Білорусь і Польщу дістався підконтрольної Україні території.

Колишні полонені створюють спільноту, щоб підтримати одне одного

Учасників центру об’єднала не лише спільна трагедія полону, а й однакова проблема, з якою вони зіткнулися після звільнення: більшість цивільних полонених в Україні не можуть офіційно довести факт перебування у полоні окупантів і фактично залишаються без підтримки держави. «Якщо військовослужбовець повертається за офіційним обміном, йому надають соціальний пакет. Від початку й до кінця його всюди супроводжують. А цивільний полонений, який повернувся самостійно, нічого від держави не отримує», – пояснює Євген Шевченко.

Процедура встановлення статусу особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, може тривати роками. Сам Євген домігся його лише з третьої спроби – це зайняло майже два роки.

На думку учасників центру, інколи державні структури створюють штучні перешкоди, адже надання статусу означає суттєві фінансові та соціальні зобов’язання.Після офіційного визнання такого статусу людина отримує право на разову компенсацію у 100 тисяч гривень, а також на додаткові 100 тисяч гривень за кожен рік, проведений у полоні. Окрім матеріальної підтримки, держава зобов’язана забезпечити звільненим доступ до медичної та психологічної реабілітації, юридичного супроводу, можливостей перекваліфікації, а також надати низку соціальних гарантій для членів їхніх родин. Саме тому, наголошують представники організації, підтвердження статусу має важливе значення для подальшого життя звільнених. За їхніми оцінками, вже зараз може бути щонайменше 16 тисяч цивільних полонених, і ця цифра зростатиме зі звільненням тимчасово окупованих територій. «Ця цифра збільшиться не в рази, а в десятки разів. Для держави це буде проблемою в майбутньому», – розмірковує Євген Шевченко.

Усвідомивши масштаб цих складнощів і переживши їх на власному досвіді, колишні полонені згуртувалися та створили простір підтримки «Шлях вільних» – місце, що стало опорою для тих, хто повернувся з неволі й залишився сам на сам із травмами та бюрократичними бар’єрами.

Центр надає юридичну, психологічну за принципом «рівний – рівному»

Центр «Шлях вільних» розпочав роботу 30 серпня 2025 року. Його засновники власними силами облаштовували приміщення – від ремонту стін і стелі до внутрішнього оздоблення та побутового облаштування. «Я вклав свої фінанси, щоб відкрити цей центр, а вже потім партнери долучилися до процесу», – розповідає Азат Азатян. Першими відгукнулися благодійні фонди з Нідерландів. За його словами, саме вони повірили в ідею й підтримали початок роботи: «Це дуже маленька країна, але з великим серцем. Вони не стоять осторонь: бачать, чують нашу біду і підтримують не лише «Шлях вільних», а й загалом людей з України».

Сьогодні центр працює за кількома напрямами: юридична підтримка, морально-психологічний супровід за принципом «рівний – рівному» та фізична реабілітація. Для відвідувачів створили простір, де можна не лише отримати консультації, а й відпочити: інтерактивну зону з PlayStation, кімнату для спілкування, спортивну залу з тренажерами, яку планують розширювати. «Ми створили цей простір, щоб люди, які пережили полон, мали власний прихисток – місце, де їх зрозуміють, де за потреби промовчать, а де треба – вислухають і підтримають», – пояснює Азат.

Для багатьох найціннішим стає саме спілкування з тими, хто пройшов через подібне. «Коли ти знаєш, що людина, яка говорить із тобою, пережила те саме – набагато легше. Розумієш, що ти не один із цією проблемою», – каже Євген. Анатолій додає: «Тебе розуміє лише той, хто переніс таке саме. Тоді легше відкритися – і він тобі відкривається. Це взаємна підтримка».

У центрі допомагають не тільки словом. «Коли до нас приходять нові люди, вони ніколи не йдуть із порожніми руками. Спершу надаємо гуманітарну допомогу, а потім разом визначаємо, у чому саме вони потребують підтримки, і допомагаємо», – каже Азат Азатян. Він наголошує: центр є гендерно рівним – підтримку отримують як чоловіки, так і жінки.

Одним із тих, кому допомога центру стала необхідною, є колишній незаконно ув’язнений Артем. Євген Шевченко згадує: «Коли я з ним познайомився, він боявся людині в очі подивитися. Під час спілкування він ніби ожив – почав говорити, навіть жартувати». Сергій розповідає про стан, у якому Артем повернувся з полону: «Його випустили зі словами: «Все одно він уже не жилець», бо в нього було зараження крові, травма печінки, переломи. Завдяки нашій організації він вчасно звернувся до лікарів. Пройшов лікування в Києві, тепер продовжує лікування тут. А це ж чималі кошти».

Організація налічує близько 40 активних учасників. До центру дедалі частіше звертаються ті, хто роками мовчав про свій полон. «Після відкриття центру майже щодня приходять нові люди. І часто вони потребують не фінансової, а саме емоційної чи психологічної підтримки – щоб знати, що вони не покинуті й не самі. Це дуже важливо», – наголошує Азат.

«Шлях вільних» співпрацює з військовими адміністраціями, які передають списки людей, що потребують допомоги, а також із реабілітаційними центрами. Окремим напрямом стала підтримка родин полонених – людей, які пережили власну травму й так само потребують уваги та супроводу.

Раз на місяць команда організовує спільні виїзди на природу. Це не просто відпочинок, а важлива частина реабілітаційного процесу: такі зустрічі дозволяють колишнім полоненим відчути безпеку, зменшити напругу та повернути бодай частину звичного життя.

«Шлях вільних» планує будувати по всій країні мережу підтримки для постраждалих 

Громадська організація «Шлях вільних» готується розширювати свою діяльність і запускати нові напрями підтримки. Одним із найближчих кроків стане співпраця з організацією «Неємія», яка дозволить направляти цивільних полонених на двотижневу глибинну реабілітацію. Перші учасники вже готуються вирушити до Ужгорода на відновлення.

Паралельно команда посилює професійну підготовку. Азат Азатян і Євген Шевченко проходять навчання з фасилітації та психологічної підтримки, усвідомлюючи, що кількість людей, які потребуватимуть фахової допомоги після тортур і незаконного ув’язнення, невпинно зростатиме. Вся команда підвищує кваліфікацію, відвідуючи курси зі стресостійкості, адвокації та кризового супроводу. Ці знання стануть основою для запуску нових програм і створення додаткових просторів підтримки.

«Будемо навчатися й далі, щоб відкривати нові простори та центри реабілітації для наших людей, – зазначає Азат. – Плануємо відкривати центри по всій Україні. Зараз формуємо офіційну коаліцію: до нас долучаються інші організації, і разом ми представлятимемо об’єднання постраждалих від російської навали. Це і Харківщина, і Сумщина, і Чернігівщина, Київщина, Херсон, Миколаїв. Є багато людей по всій Україні, які пережили полон, але нам поки бракує людського ресурсу, щоб охопити всіх. І одна з головних проблем – це фінансування. Його недостатньо, щоб одразу реалізувати все задумане, але всьому свій час, і я вірю, що в нас усе вийде».

Центр «Шлях вільних» відкритий для всіх цивільних полонених та їхніх родин, які потребують підтримки. Звернутися за допомогою можна за адресою: вул. Богдана Хмельницького, 23. Телефон для довідок: 050 645 42 12.

Текст – Олександр Носок, Андрій Вавілов

---

Читайте також:

• Повний супровід від отримання протеза до реабілітації: як працює центр «Сміливий крок»
• Простір, де кожен міг отримати соціальну та психологічну підтримку: як у Запоріжжі працював проєкт «Хаб стійкості» 

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!