Сталкер із Запоріжжя, який пережив окупацію на атомній станції, розповів про захоплення ЧАЄС, життя в окупації та повернення додому
Житель Запоріжжя Сергій Хижняк разом із колегами-сталкерами 24 лютого 2022 року опинився у Чорнобильській зоні. Екстремали приєдналися до персоналу Чорнобильської атомної станції АЕС і разом із персоналом станції опинилися в полоні російських військових. Звільнитися вдалося їм лише 20 березня, коли провели часткову ротацію персоналу та евакуацію людей зі станції до Славутича.
Про пережите Сергій Хижняк розповів «Радіо Свобода».
Сніданок під звуки вибухів у Прип’яті – так почався ранок 24 лютого 2022 року для запорізького екстремала Сергія Хижняка.
«24 числа ми з друзями були у Прип’яті. І ранок у нас почався прямо з прильотів. Десь поряд прилетіло. Перший вибух ми почули – і спочатку не зрозуміли, що відбувається. Вийшли на балкон у будівлі, де перебували. Почули другий вибух і побачили розриви «Градів», там десь удалечині вони були. І почули, як летять літаки, гелікоптери. Побачили, як летять дрони. І зрозуміли, що дійсно почалась війна. Ми до останнього не вірили. 21-ше сторіччя. Як війна?» – пригадує спортсмен.
Сергій Хижняк і його колеги-екстремали з Дніпра планували встановити неформальний рекорд з хайлайну – пройтися по стропі між 16-поверхівками у Прип’яті. Раніше спортсмени вже бували в зоні та ходили по хайлайну на радіолокаційній станції «Дуга».
У лютому минулого року сталкери зайшли до Чорнобильської зони за кілька діб до початку повномасштабного вторгнення. В ті дні ще офіційно проводились екскурсії до Прип’яті:
«19-20 лютого закрили вхід у Прип’ять. Ми якраз у цей час і заходили у зону. Майже дві доби йшли через поля, потім переправлялись через річку. Весь цей час у нас не було зв’язку, ми не знали, що відбувається і наскільки ситуація стає небезпечною. Коли дійшли до місця, де є зв’язок, то були вже дуже втомлені. Добрались до зв’язку і зрозуміли, що щось насувається, але варіантів не було: треба було трохи поспати, бо з ніг падали. Ухвалили рішення, що о 4-й ранку прокидаємося, снідаємо, збираємо речі й повертаємось назад. І так трапилось, що о 4:50, поки ми снідали, був перший приліт».
Екстремал додає, що дорога до місця, де вони планували тягнути хайлайн, займала півтора-два дні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, спортсмени розуміли, навіть якщо частину речей, які у них була з собою, вони кинуть, то йти швидко не вийде.
«Ми були втомлені, прямо бігти не вдалось би. До того ж треба долати річку, треба робити переправу. А танки й піхота досить швидко рухаються, тому шансів, що нас можуть побачити, коли будемо переправлятися через річку, і застрелити, було реально багато. Відповідно, єдиним правильним рішенням було все-таки йти на станцію», — згаду спортсмен.
На Чорнобильській атомній електростанції
На ЧАЕС спортсменів зустріли українські нацгвардійці, вони оглянули речі чотирьох спортсменів та розпитавши про те, що бачили. Потім відвели до начальника зміни на станції:
«На станції є бомбосховище, але це режимний об’єкт. Нас в жодному випадку не могли туди пустити. Відповідно, оскільки були постійно повітряні тривоги, було чути, як летять чи-то ракети, чи-то літаки, інженер станції запропонував нам спуститися до підвалу. Поки ми були у цій кімнаті, всю інформацію ми могли збирати лише за вібрацією стін, звуках, які чули. Довгий час було тихо, потім чути було, як якась важка техніка їздить. За звуком важко зрозуміти, що за техніка, чия вона, тому ми домислювали різне. Інженер станції довго не повертався. Нам він сказав: «Я прийду до вас близько шостої». На початку десятої він спустився до нас і каже: «Ситуація дуже важка – станція захоплена», — згадує Сергій Хижняк.
Виходили із підвалу спортсмени вже під дулами автоматів російських військових. Їх вели двоє бурятів під дулами автоматів у приміщення, де окупанти вже розмістилися. Там також були якісь ящики, купа зброї, гранатомети. Сталкер згадує, що як такого страху не було, але було розуміння, що все серйозно.
«Самі буряти у нас питали, чи знаємо ми, де розташовані американські бази чи бази НАТО. Ми посміялись з цього, авжеж. Сказали, що то для вас байку придумали», — додає сталкер.
Наступного дня після захоплення Чорнобильської АЕС Сергія опитував російський генерал. Йому було цікаво, хто він такий, чим займається і чи не військовий.
«Я кажу: «Не військовий». Він на мене дивиться: «Ну, ти ж служив». Кажу: «Ні, не служив». «Ти ж брешеш». «Не, не брешу». А один з бурятів говорить: «Так ось в нього ж чоботи військові». А на мені якраз талани були. Дуже вдала модель, і вдала не лише для військових. Вона підходить для рибалок, сталкерів. Я йому кажу: «В таких чоботах у нас на кожному будівництві ходять. У нас є сайти, де можна купити таке взуття ношене, нове. Це не проблема». Він на мене дивиться: «Ти ж брешеш». «Ні. Не брешу», — згадує Сергій.
Запорожець ділиться, що не боятися і не панікувати в тій ситуації на Чорнобильській АЕС їм допомагав досвід занять екстремальними видами спорту. Найскладнішим психологічно, каже, для них були перші дні вторгнення.
«І було пару днів, коли станція перейшла на дизель-генератори. Вона заживлена, наскільки пам’ятаю, зі сторони Києва по трьох лініях. Першу лінію підірвали одразу. Згодом другу, а потім і третю лінію електропередач. Станція лишилася без електрики, а вона має працювати постійно. Станція перейшла на дизель-генератори. І це було хвилююче, коли дивишся, що весь персонал бігає, і ти розумієш, що у них, мабуть, для цього є причини», — ділиться спортсмен.
Життя на окупованій станції
Новини про те, що відбувається в країні, спортсмени-екстремали спочатку отримували від інженера-начальника зміни станції. У перші дні захоплення станції ніхто не мав зв’язку з рідними, адже коли зайшли на ЧАЕС, віддали свої телефони інженеру станції:
«А потім попросили телефони, щоб хоча б відправити повідомлення близьким, що живі й здорові. Мережа ледве ловила, тому особливо не телефонували їм, писали листи, повідомлення. А потім, наскільки я зрозумів, вежу підірвали й мережа лягла, зник інтернет. Але ще був по кабелю якийсь інтернет на станції: можна було десь покласти телефон, він полежить – і упродовж години повідомлення відправиться. Згодом у якийсь момент перебили кабель, і зв’язок зник взагалі. На станції є якийсь спецзв’язок зі Славутичем, є спеціальний зв’язківець, і ми давали йому номери наших рідних і просили відправити повідомлення, що живі-здорові. Він зв’язувався з кимось у Славутичі, а звідти вже надсилали наші повідомлення».
Весь час перебування на станції сталкери жили у підвальному приміщенні побутового корпусу станції. Там була маленька кімната, де їх тримали. Потім їм віддали весь підвал і зачинили у ньому. Там було радіо, яке спортсмени включали та слухали українські новини, державний гімн та отримували інформацію про те, що відбувалося в Україні.
«Але все одно ми лишались там: ти сидиш і нічого не можеш зробити, і тебе емоції розривають. З однієї сторони, це злість, а з іншої сторони, трохи безпорадність, бо ти нічого не можеш вдіяти. Просто сидиш, дивишся у стіну, слухаєш радіо – і це всі твої заняття. І ти розумієш, що хочеться щось робити. Тому ми випросили, щоб нам дозволили допомагати на кухні. В цій їдальні їли наші – наша охорона, весь персонал, нацгвардійці. Тому це була присутність серед наших, спілкування з нашими, якийсь обмін інформацією і взаємопідтримка один одного», — згадує сталкер.
Загалом водночас зі сталкерами в той момент на ЧАЕС в російському полоні перебували близько 300 людей, каже Сергій Хижняк. Кількість російських же військових, які тоді були на одній з ними території, за підрахунками спортсмена, могла досягати 170 осіб. Це були, каже він, як російські армійці, так і представники російського ОМОНу, що слідкували за роботою персоналу ЧАЕС.
«У нас була велика посудомийна машина. І вони приносили свій посуд, щоб в неї завантажувати, щоб вони самі його не мили руками. Тому ми почали рахувати склянки, тарілки, і розуміли, яка кількість їх перебувала безпосередньо на цій території. Це було близько 140-170 людей. На початку на станції було кілька танкових підрозділів. А потім вони потроху-потроху виїжджали, їхали і ніхто не приїжджав. І було помітно по їхнім обличчям, що радість кудись зникає, настрій у них падає. І в цей час бачили росіян, що пиячили, що хтось з них між собою десь там штовхався», – ділиться запорізький екстремал.
Евакуація і перебування у Славутичі
20 березня відбулася часткова евакуація до Славутича працівників ЧАЕС та інших служб, що перебували на станції. Серед тих, кому дозволили поїхати туди, були й спортсмени-екстремали. Частину шляху до Славутича вони подолали на автобусах, а ще частину по воді:
«Доїхали до Дніпра, а там був підірваний міст. З іншої сторони приплив дерев’яний човен з мотором. Ця переправа зайняла близько трьох годин загалом, аби всіх доправити на інший берег. Ми в одній з останніх груп були. І це було таке неймовірне відчуття, коли ми переправились, і нас зустрічають, а навколо – прапори України, нас зустрічають наші радісні, пропонують чай-каву. Це було таке відчуття «Ось вони, свої!», — говорить Сергій Хижняк.
На той момент довкола міста Славутича точилися активні бої. На кордоні з містом були чутні бої. Артилерія працювала постійно. Було видно, як авіація літає, яка Чернігів бомбила. Спортсмен-екстремал згадує, що доводилось добувати їжу й дізнаватися у місцевих, чи можна якось дістатися до Києва.
Сергій Хижняк згадує, що у Славутичі тоді працював пункт видачі гуманітарної допомоги. Також у місто доставляли продукти із найближчих ферм. Привозили машинами картопля, гриби та молоко. Все місто стояло в черзі за цими продуктами.
«Цілий день стоїш, аби купити мішок картоплі або грибів, тому в нас були гриби з картоплею, картопля з грибами, суп з картоплею і грибами. Ось так ми урізноманітнювали наші страви», — говорить сталкер.
На четвертий день після евакуації екстремалів до Славутича, розповідає Сергій Хижняк, російські військові розбили блокпост на в’їзді до міста і наступного дня з військовою технікою увійшли до населеного пункту. Тоді все місто піднялось й всі йшли на мітинг.
«Цікава така ситуація була. Ми йдемо і чуємо постріли автоматів. Ти розумієш, що чуєш постріли, але починаєш йти швидше у той напрямок, звідки вони лунають. Ми йдемо, і я кажу хлопцям: «Ось там стріляють – по ходу треба туди швидше йти». І поряд йде місцевий хлопчина, дивиться на мене: «О, точно. Там стріляють – треба туди поспішати». І ми розуміємо, що все місто так робить, ніхто не боявся пострілів, навпаки, поспішали туди, де все відбувалось. Вони намагались відганяти натовп газом, стріляли у повітря з автоматів, кидали світло-шумові гранати у натовп. Власне, одну людину вони вбили, кількох поранили», — згадує Сергій Хижняк.
Учасники акції змогли домогтися, аби військові РФ відпустили захопленого ними мера міста і наступного дня покинули місто.
Повернення до рідного міста і волонтерство
Усього Сергій Хижняк разом з колегами-спортсменами перебував у Славутичі тиждень. Доправитися їм до столиці допоміг один із працівників охорони ЧАЕС, з яким екстремали познайомились під час перебування на станції. Із Києва ж спортсмени вже повернулись до рідних Дніпра та Запоріжжя.
Повернувшись до Запоріжжя, Сергій Хижняк приєднався до партнера по бізнесу, що займався волонтерством і допомогою військовим. Під час відвідування тренінгу з надання першої домедичної допомоги у Запоріжжі познайомився з представниками місцевої організації Червоного Хреста. А згодом приєднався як волонтер до їхнього загону швидкого реагування, який виїжджає допомагати рятувальникам та медикам після обстрілів міста з боку військ РФ, доправляє гуманітарну допомогу в прифронтові зони.
Екстремал зазначає, що пережите рік тому в Чорнобильській зоні спонукає його займатися волонтерством у вільний від роботи час. З цих же причин він взявся вдосконалювати свої знання з надання першої невідкладної допомоги й не виходить з дому без індивідуальної аптечки. Поки війна в Україні може прилетіти куди завгодно. Як показує практика, російські «високоточні» ракети можуть впасти як десь в полі, так можуть і в житловий будинок, і навіть у зупинку транспорту
«За досвідом Чорнобиля, є розуміння: все, що з собою є – ось те і ти будеш максимально використовувати. Шансів, що в тебе буде можливість щось із собою взяти додатково, перед якоюсь ситуацією, нема. Наприклад, якщо їдеш машиною, о все, що маєш у машині – те і можеш використати. Кудись заїхати, щось придбати ані часу, ані шансів не буде. Якщо вийшов з дому без нічого, то будеш виживати без нічого», — каже спортсмен-ектримал.
А ще час проведений у російському полоні змусив переглянути його погляд на деякі повсякденні речі:
«Я ціную навіть ось такі дрібниці, як пішов на вулицю і замовив каву. Так, це кава замовлена під час війни. Повітряна тривога, а дівчина робить каву, вона продовжує її робити й продовжує робити її смачною. І я п’ю, і я насолоджуюсь цією кавою. Я б ніколи так не насолоджувався у мирний час, а під час війни ця ситуація, яку пережив, дала мені можливість цінити ті речі, які раніше ніколи б не цінував», – каже Сергій Хижняк.
«Взяв ліхтар та відкрив вогонь»: на Запорізькому напрямку військовий з автомата збив «Shahed».
Читайте також:
Влітку на Запоріжжя знову чекатиме зниження рівня води у Дніпрі, але ще більшого масштабу.
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!
0