USD: EUR:
... в Запорожье
Евакуація до Західної Європи: історія жительки Запоріжжя, яка разом з сином поїхала від війни до Бельгії

Евакуація до Західної Європи: історія жительки Запоріжжя, яка разом з сином поїхала від війни до Бельгії

Жителька Запоріжжя Ганна Мусатова евакуювалася за кордон у перші дні війни – одразу після захоплення атомної станції в Енергодарі. Вже п’ятий місяць фахівець зі збуту разом з сином Назаром живе у невеличкому містечку у Бельгії. Чому тамтешнє село не відрізниш від міста, чим допомагає місцевий уряд евакуйованим з України та як влаштоване життя у цій розвиненій європейській країні – читайте у матеріалі «Першого Запорізького».

Якщо Ви рятуєтесь від війни в Україні і приїжджаєте до Євросоюзу, на сайті Європейської комісії ви знайдете ключову інформацію про свої права щодо перетину кордону в країні ЄС, про те, хто має право на тимчасовий захист та на звернення за міжнародним захистом, а також про права на поїздки всередині Європейського Союзу.

Ганна Мусатова з сином Назаром у Бельгії

«Евакуювалися наступного дня після захоплення Запорізької АЕС»

Ми з сином вирішили евакуюватися 5 березня – на наступний день після того, як російські війська захопили Запорізьку АЕС. У ті дні окупанти дуже швидко насувалися зі сторони Мелітополя та Криму. У мене дитина три ночі провела у бомбосховищі.

Я вирішила їхати до Польщі: нас чекали друзі, які живуть у Гданську. Щоб перечекати величезні черги на кордоні, залишилися на чотири дні у Східниці на Львівщині. А вже 9 березня виїхали з сином за кордон і через Варшаву доїхали до місця призначення. Почала шукати житло та роботу, але стало зрозуміло, що через велику кількість евакуйованих українців це дуже важко зробити, а довго обтяжувати друзів я не хотіла.

Приблизно через тиждень знайомі запропонували разом поїхати до Бельгії. Я взагалі нічого не знала про цю країну. Але чоловік з цієї родини колись там працював, мав зв’язки з колегами та друзями. Тому він з дружиною і дітьми вирушив туди. За кільки днів за ними із Запоріжжя поїхали старенькі батьки. Разом з ними (були вільні місця у машині) мені з сином та ще одній українці з двома доньками і запропонували дістатися Бельгії.

У бомбосховищі в Запоріжжі наприкінці лютого

Ми приїхали туди 17 березня і наступного дня попрямували до столиці. У Бельгії  реєстрація українців відбувалася у тамтешніх спеціальних центрах. Ми приїхали о 5-й ранку і вже були двохсотими у черзі. Але все було непогано організовано. Велику чергу розділяли за категоріями (з дітьми, без дітей, є потреба житла тощо). За три години реєстраційні документи – картка тимчасового захисту – вже були на руках.

 «Соціальна служба зробила все, щоб ми були забезпечені усім необхідним»

Ми живемо у маленькому містечку на захід від Брюсселя – Зюльте. Ми поїхали саме туди, де 10 років жив наш знайомий. Він повернувся до України, жив тут з родиною (у нього – троє дітей і дружина) і не збирався повертатися. А коли почалася війна, евакуювався  туди, де знав людей, і де йому були готові допомогти колеги з минулої роботи. Крім того, у нього була відкрита робоча віза.

Вони прибули до Зюльте на декілька днів раніше і попередили про наш приїзд. Тому місцева соціальна служба чекала на нас, щоб допомогти нам облаштовуватися, і вже знайшла сім’ї, у яких ми будемо жити. Завдяки цьому ми не ночували, як це буває, у спеціальному центрі для тимчасового проживання, а у день приїзду одразу поселилися у місцевих родинах.

Родина, яка приймала Ганну з сином у Зюльте

Нас попередили, що такі умови – на півтора-два місяці, після чого нам знайдуть окреме помешкання. Так і сталося. Рівно через два місяці нам виділили соціальне житло у цьому ж місті. Я знаю, що нерідко самі бельгійці чи ті мігранти, хто приїхав раніше, могли чекати на таке житло по 5-7 років. Нам пощастило. Можливо, через те, що ми приїхали у маленький населений пункт.

Нам пощастило і з родиною, яка нас прийняла. Нас поселили в окремому літньому будиночку, добре піклувалися про нас. Ці гарні люди були обізнані про ситуацію в Україні. Вони знають, що у нас коїться, слідкують за нашими новинами.

Зараз ми вже живемо у соціальному житлі. Це невеликий будинок: спільна вітальна кімната на першому поверсі і три маленькі спальні кімнати на другому. В одній з них я живу з сином. В інших двох – інша українка зі своїми двома доньками. Соціальна служба зробила все, щоб ми змогли поселитися і були забезпечені усім необхідним: від меблів до мікрохвильової печі та чайника. Окрім того, нам допомагали родини, у яких ми жили. Ми їм за це дуже вдячні. Ви ж розумієте, ми брали з України мінімум одягу, тому вони допомогли знайти необхідні речі, додаткові меблі.

Читайте також: Із Запоріжжя – на захід Словаччини: як викладачка Оксана Темна евакуювалася від війни і знайшла прихисток у Східній Європі

«У Бельгії ми відчуваємо себе дуже соціально захищеними»

У містечку, де ми живемо, соціальна служба не залишає тебе наодинці з проблемами. У цій частині країни розмовляють нідерландською мовою (офіційно, в Бельгії три державні мови: нідерландська, французька та німецька, – прим. ред.). Звісно, не знаючи мови, ти сам не можеш дати собі ради в чужій країні. Тому соціальні працівники дуже допомагали та підтримували.

Після реєстрації у Брюсселі потрібно було піти до місцевого виконкому: вказати нову адресу, отримати дозвільні документи для проживання (до березня 2023-го року) та можливості навчання у школі для дитини, банківську картку для отримання соціальної допомоги, медичну страховку. Соціальна служба допомагала поступово отримувати всі ці папери.

На березі Балтійського моря у польському місті Гданськ

Одразу скажу, що, на щастя, ми з дитиною не хворіли. Тому не мали можливості «випробувати» медичну страховку. Я знаю, що соціальна служба, зокрема, повертає частину витрачених у лікаря або аптеці коштів. Але ми поки з цим особисто не стикалися, тому не знаємо точно, як це працює.

За оренду соціального житла ми з родиною-сусідами платимо 460 євро на місяць (у цю суму вже входять комунальні послуги). Якщо орендувати житло самостійно, його вартість – щонайменше 650 євро.

У Бельгії ми відчуваємо себе дуже захищеними. Нам, як біженцям, виплачують на одну родину 1400 євро. Наскільки мені відомо, це одна з найбільших допомог біженцям у Європі. Крім того, ми отримуємо 170 євро матеріальної допомоги на дитину. Такі гроші згідно закону отримують батьки кожної дитини, яка проживає у Бельгії. Хочу зазначити, коли ми їхали до цієї країни, то, навіть, і не думали, що нам будуть так допомагати.

Біля будівлі Європарламенту у Брюсселі

Ми декілька тижнів тому знову були у Брюсселі. Як раз тоді проходив мітинг біля будівлі Європарламенту щодо отримання Україною статусу кандидата на членства у Європейському Союзі. Ми там були, все бачили. Також акції на підтримку України проходять і в маленьких містах. Нас запрошували на подібні заходи. Крім того, місцеві збирають українців на невеличкі екскурсії Зюльте.

Читайте також: Що дасть Україні статус кандидата і коли реально вступити до ЄС: інтерв’ю про історичне рішення Європейської ради

«У Бельгії непомітно різницю між містом та маленьким селом»

Спочатку ми приїхали у такому запамороченні. Але за чотири місяці після переїзду роздивилися красу навколо, познайомилися з життям бельгійців та їхнім порядком.

Бельгійці – дуже правопорядні. Буква закону для них – це перше і головне. Тому тут більше бюрократії, порівняно з Україною. Деякі такі питання тут вирішуються довше. Приміром, у нас, щоб отримати банківську карту, потрібно 15 хвилин, а тут на це потрібно витратити два тижні. Але з іншої сторони, тут ідеальні дороги, навіть, у найбільш маленькому селі.

Ганна разом з сином у Генті – третьому за розміром місті Бельгії

В Україні дуже велика різниця між містом та селом. Ти одразу бачиш відмінності. У Бельгії – зовсім по-іншому. Наше невеличке містечко на провінцію не схоже. Будинки, інфраструктура, громадський транспорт – все зручно і чудово облаштовано. За усім навколо гарно слідкують, як місцеві жителі, так і міські служби. Маленькі населені пункти виглядають такими ж доглянутими, як і великі міста. Ти їздиш у такі самі магазини. Єдине, тут немає звичних для нас кафе у великій кількості. До них треба ще доїхати. Але оскільки більшість місцевих їздять на авто, це не є проблемою.

З точки зору зручності у Бельгії – все для людей. Коли ми приїхали до нашого містечка, перше, що нам видали – це велосипеди. Велосипеди тут у всіх і всюди, без них нікуди. Мені не страшно відпускати дитину їхати на велосипеді до школи – по одній дорозі поряд з вантажівками та тракторами (ми живемо в аграрному районі). Я не хвилююся, бо знаю, що з сином нічого поганого не станеться. Водії дуже ввічливі, обережні та уважні. Тут можна бути спокійним за дитину.

«Мій син йде на навчання до бельгійської школи з задоволенням»

Мій син та дівчинка, з родиною якої ми сюди приїхали, разом навчаються у місцевій школі – у п’ятому класі. Навчання, звісно, безкоштовне. Нам пощастило, що у його класі є україномовний хлопець. Його мама – українка, яка вже 15 років живе у Бельгії. І хоча він народився за межами України, у його родині розмовляють українською мовою. Тож цей хлопець їм допомагає. Додатково з нашими дітьми на волонтерських засадах займається мама учня, викладає їм нідерландську мову.

Звісно, на 100% вони не розуміють місцеву мову. Але попри це вони спілкуються з однокласниками, грають разом. Приміром, математику легко зрозуміти без знання мови, з цим предметом все добре. Коли вивчали анатомію, завдяки планшетам з ілюстраціями вони розуміли, про що йде мова.

Мій син йде на навчання до бельгійської школи з задоволенням. Не дивлячись на те, що заняття тривають з 8:20 до 16:00. Під час навчання є великі перерви, дуже багато рухливих ігор.

Приймаюча родина возила Назара на футбол у місто Брюгге

Днями син прийшов зі школи і каже: «У нас був такий чудовий урок з музики». А я знаю свого сина, йому 11 років, він дуже активний і навряд чи таке сказав би після заняття у запорізькій школі. Стало цікаво, що ж там було на тому уроці. Виявляється, діти писали власну музику та слова, а на наступних заняттях будуть вже співати. Для цього їм дають усі сучасні засоби: планшети, синтезатори. Тому і уроки музики їм цікаві та подобаються.

Паралельно мій син навчався в українські школі. Цього року закінчив 4-й клас.

У Запоріжжі він займався баскетболом. Коли голова родини, в якій ми жили, помітив, що син набиває м’яч, то буквально за тиждень долучив його до місцевого гуртка з баскетболу. У нашому містечку є спортивний комплекс, де місцеві у дуже добре оснащених залах займаються баскетболом, футболом, волейболом.

Цікаво, що у Бельгії, вочевидь, немає такої культури разом грати на вулиці на майданчику. Між будинками є гарно обладнаний спортивний майданчик, але там зазвичай нікого немає. Можливо, це пов’язано з тим, що у кожного у дворі є власний майданчик. Кажу синові, що будемо прищеплювати місцевим культуру гри.

Дуже шкода, що наш чудовий тренер та педагог Юрій Немченко, який викладав фізкультуру у Запоріжжі у школі №50, наприкінці березня загинув на фронті. У нього залишилися троє дітей.

«Мені дуже подобається Бельгія, але хочеться повернутися додому»

Ми зараз відвідуємо мовні курси. Сподіваюся, що у липні вже зможу працювати. Робота тут є. Можливо, буде можливість працювати на складі або збирати овочі чи фрукти – зараз якраз починається збір врожаю. Добре, що можна працювати погодинно. Середня зарплатня – 10-12 євро за годину «чистими». Те, що я зароблю, не буде додатком до моєї матеріальної допомоги. 1400 євро – це прожитковий мінімум. Якщо, приміром, я буду заробляти 600 євро, то держава буде доплачувати ще 800 євро соціальної виплати до прожиткового мінімум.

Атоміум – символ Брюсселя і наукового та технічного прогресу, що дозволяє здійснювати мирне використання енергії атома

Дуже хочеться повернутися додому, але будемо дивитися, як буде складатися ситуація у Запоріжжі. Були думки приїхати в Україну до 1 вересня, щоб дитина пішла до школи. Тим паче, у Запоріжжі залишилися батьки та чоловік. Але не знаю, якою буде воєнна ситуація. Я обов’язково приїду додому, але поки що мені туди страшно повертатися. Російські війська дуже близько. Хотілося б повернути дітей у безпечне середовище.

Мені подобається у Бельгії. Нам дуже пощастило. За весь час проживання тут не було жодного непорозуміння з місцевими. Усі люди спрямовані на взаємодопомогу і підтримку українців. Вони розуміють ситуацію, вони знають, що відбувається, хвилюються, питають.

Але не знаю, чи могла би я довго жити у цій країні. Звісно, я збираюся повернутися і дуже хочу поїхати додому.

Як повідомляє Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, до Бельгії від початку війни евакуювалися майже 50 тисяч людей.

Станом на початок липня у Європі всього зареєстровано 3,5 мільйона біженців з України. Найбільше українців наразі перебувають у Польщі – 1,2 мільйона людей (2,1 мільйона вже встигнули повернутися додому). Слідом – Німеччина та Чехія (641,3 тисяч і 373,8 тисяч біженців з відповідно).

***

Більше корисної інформація для українців, щоприбувають у Бельгію, можна дізнатися на сторінці інформаційного порталу Федерального уряду.

Також відповіді на поширені запитання та допомогу можна отримати за посиланням.

Ключові організації, що допомагають на місці:

Текст – Андрій Вавілов, фото – з архіву героїні публікації

0