USD: EUR:
... в Запорожье
Стрілянина, підбиті танки та відхід по озеру: спецпризначенець розказав, як проходили бої за Запорізьку АЕС

Стрілянина, підбиті танки та відхід по озеру: спецпризначенець розказав, як проходили бої за Запорізьку АЕС

Спецпризначенець Ігор Сорока – уродженець нині окупованого Енергодару, який захищав Запорізьку атомну електростанцію вночі 3 березня 2022 року. Він дав інтерв’ю Youtube-каналу ISLND TV, де розповів про хід бою за ЗАЕС, відхід з Енергодару та ситуацію на Запорізькому напрямку. «Перший Запорізький» записав найцікавіші фрагменти розмови.

Хто захищав Запорізьку АЕС і як починалось захоплення станції 

Ви – уродженець міста Енергодар. Сьогодні ми будемо говорити про те, чого, на превеликий жаль, дуже мало є в інформаційному просторі. Доволі яскраво у нас відтворені події під Києвом, у Харкові та Харківській області. Я вже не говорю про Донецьку область. Але на початку повномасштабного вторгнення відбувалося також вторгнення в місто Енергодар, ваше місто, в якому ви народилися і в якому ви несли службу. Розкажіть спочатку кілька слів про себе. 

– Мені 27 років. Я прослужив сім років у спецпідрозділі «Скорпіон» в місті Енергодар, який охороняв атомну електростанцію.

Це підрозділ якої структури?

– Це підрозділ Національної гвардії України. Я у 2014 році туди влаштувався, був дуже серйозний відбір у спецпідрозділ. Я пройшов, тому що займаюсь спортом, боксом та ММА (бої без правил). Там я прослужив сім років, до 2021 року, потім звільнився і хотів жити цивільним життям. Думав працевлаштуватися на Запорізьку атомну електростанцію і від них виступати на спортивних змаганнях. Але не встиг. Почалася війна після п’яти місяців, як я ухвалив це рішення. В перший же день, як тільки почалася війна, я добровільно мобілізувався як резервіст. 

  Чи були у вас якісь дані про те, що відбудеться повномасштабне вторгнення? Можливо, вас попереджали, враховуючи, що в Енергодарі є такий важливий об’єкт.

Ні, я не вірив до останнього. Місто маленьке, всі мене знають, всі у мене питають як у спецпризначенця «ну що там, щось буде?», а я кажу «ні, я не вірю цьому». І почалося те, що почалося.

Почалося повномасштабне вторгнення. Скільки часу пройшло від того моменту, коли ви дізналися про нього, до того моменту, коли ви уже безпосередньо зіштовхнулися з ворогом? 

З ворогом зіштовхнулися 3 березня, а дізнався (про війну) зранку 24 лютого.

Що ви робили далі? Ви пішли як резервіст, вам видали зброю? 

Так. Мені подзвонив командир, сказав «Ігорю, повертайся, ти нам потрібен». Я десь по обіді туди поїхав і залишився. Там ми пробули десь 7 днів, поки чекали ворога на Запорізькій АЕС. І все одно ми не вірили, що до нас дійдуть, ми не вірили, тому що нам завжди казали, що біля атомної електростанції є 30- кілометрова зона, що ніхто не підійде ближче, нікого не пустять, все буде добре.

Але ми все одно несли службу, спостерігали, ходили в розвідку. Робили свою роботу, але до кінця не вірили, що таке може бути.

Потім, вочевидь, вам уже сказали, що ворог прямує безпосередньо до міста.

Так, спочатку ворог під’їхав до ближніх сіл. І ми розуміємо, що там уже ця 30-кілометрова зона не працює, бо села за 10 кілометрах від станції. Росіяни були вже біля нас. 

А ці 30 кілометрів… Звідки ця інформація? Чи це якось міжнародно визначено?

Просто поки я служив 7 років, нам завжди казали, що це найбільша атомна станція Європи, є ця 30-кілометрова зона, нічого не бійтеся (30-кілометрова зона навколо АЕС вважається найбільш уразливою до забруднень у випадку аварії на станції).

І потім розвідка доповіла, що вони вже фактично  в передмістя входять?

– Так, і вже стало зрозуміло, що їм потрібен Енергодар. Ми подивилися їхні новини, а вони вже у себе крутили по російським каналам, що нібито Енергодар був взятий вже 3 дні тому, хоча їх ще не було і близько біля нас. Це приблизно 1 березня було. 

Хто охороняв Запорізьку атомну електростанцію? 

Військова частина 3042 Національної гвардії України.

– Чи ми можемо говорити, якою чисельністю?

– До 400 осіб. 

Ще можливо якісь сили були?

– Була спочатку військова частина 3033, але з якихось причин вони поїхали до Запоріжжя. Мабуть, там треба було допомогти хлопцям [на Запорізькому напрямку].

Себто, залишилась лише ваша?

– Так.

Ви були укомплектовані? 

– Спецпідрозділ був дуже укомплектований, але не було нічого протитанкового, окрім РПГ. У нас була крута стрілецька зброя, але проти танку не було нічого. Був один БТР, один БРДМ і два «Козака». Це все. І то, дякувати ДСНС, що нам дали БТР. 

І так було завжди?

– Так було завжди.

Вочевидь, всі покладалися на ці самі 30 кілометрів… Як ви з’ясували, що ворог фактично планує захопити Енергодар? 

У нас було своє ТРО, також там стояли на блокпосту люди, їх було дуже багато. Я не очікував, що Енергодар такий патріотичний, зібралося дуже багато людей. Ворог під’їжджав десь 1 березня до Енергодару, люди його не пустили. Мер міста молодець, він сказав «Я не пущу нікого». Ставили машини, нікого не пускали. Росіяни під’їжджали до людей та казали «нам треба сфотографуватися зі станцією, і ми поїдемо». Було зрозуміло, що це все брехня. Потім вони ще раз під’їжджали, знову кажуть, що їм треба сфотографуватися. Це зрозуміло, адже у новинах вони вже крутили, що Енергодар захоплено.

– Це вони приїжджали до блокпоста, на якому стояла тероборона, а ви захищали безпосередньо станцію? 

– Так. Потім вони виїхали й згодом нам дзвонять з ТРО і кажуть, що вони прориваються десь близько 10 години вечора. Все, кажу, зрозуміло, що хлопці їх не утримають. Там одразу був цивільний «двохсотий», у машині його застрелили. І вони спокійно приїхали на танках, на БТР цей блокпост. Там спротиву майже не було. 

Тероборона була озброєна?

– Була, але хлопці, мабуть, не очікували. Можливо, розгубилися, трохи пострілялися і все…

Яким чином наступав ворог? Це була колона техніки?

– Найцікавіше, що ворог не пішов у місто Енергодар, станція від нас була кілометра три. Тобто, ми бачили зі станції місто, а місто бачило нас. Ворог не пішов на Енергодар, він пішов одразу на станцію. У нас є нова дорога на АЕС, кілометри чотири, і ворог одразу як знав, куди їхати. Ми чекали, що вони поїдуть через ліс, через поля, а вони їхали напряму по дорозі саме на станцію.

Забігаючи наперед, скажу, що вони думали, що спротиву не буде. Вони потім казали полоненим: «Ми не думали, що буде спротив, ми думали, що зайдемо, а у вас там звичайні охоронці та нічого у вас немає». І вони їхали на БТР з піднятими прапорами й думали, що все буде добре.

Скажіть, а яка кількість техніки була?

– Близько 100 одиниць ворожої бронетехніки. Були танки, БТР, БМП і безліч тентованих «Уралів» з особовим складом в кінці колони. 

Чи відомо вам, які частини російської армії на вас висувалися? 

– Нас захоплював ОМОН Інгушетії.  

Тобто теж спецпризначенці? 

Так, це теж спецпризначенці. Їх кількість була дуже велика.

За кількістю людей вони вас переважали? 

– Абсолютно.

Приблизно про який порядок може йти?

– Я думаю, десь 3 000 осіб. Наші люди молодці, вони нам дзвонили і казали, на яких машинах їдуть (окупанти), рахували їх. Ми розуміли, що буде, що їх кількість переважає, але ми стояли до кінця і прийняли бій завдяки нашому  командиру. Загалом, там одразу було зрозуміло, що сили дуже не рівні.

Як звати командира? 

Командир Жаріков Павло Олександрович.

Він живий?

Так, він виїхав, була операція [з його евакуації]. 

Бої за Запорізьку АЕС

Яким чином розпочалися боєзіткнення? Давайте будемо зараз пробувати їх відтворювати. Ви, вочевидь, зайняли позиції. 

Так, була команда займати позицію. Всі хлопці займали позиції на самій станції, а мій спецпідрозділ — за станцією. Це був учбово-тренувальний центр (УТЦ). Він знаходиться за станцією. Тобто ми перші зустрічали ворога. Всі були позаду на станції, а ми були на цьому УТЦ.

Скільки вас було? 

– 20 спецпризначенців.

Яка перед вами стояла задача? 

– До кінця не було задачі, була оборона і все. Ворог йшов на нас уже по цій новій дорозі. Ми бачимо, що вони їдуть і не бояться нічого. Світло фар по всій дорозі, на всю станцію, вони їдуть, як до себе  додому. Команда була від командира «підпускаємо ближче». Я хлопцям кажу: «Ну як це ближче? То ми тоді в оточенні будемо, ми вже не вийдемо». Ну ближче, так ближче, підпускаємо ще. І от вони під’їхали до такого рівня, що ми вже їх бачили метрів на 70. Колона почала спокійно в’їжджати. 

А ще забув сказати, що до цього у нас була група ДРГ суміжного підрозділу. Вони там по окупантам відпрацювали з РПГ, але це сильно їм не нашкодило, тому що там танки, дуже велика колона, вони не звернули на це увагу і поїхали далі. 

Це вони перед вами відпрацювали? 

– Так. На них чекала наша машина «Козак 2», щоб вони відпрацювали, відійшли та сіли в цей «Козак». Цю всю історію ми спостерігали з вікон. І добре, що хлопці не сіли в цей «Козак», вони сказали, що пішки дійдуть до станції. І тільки цей  «Козак» заїжджає у ворота станції, його «збивають». Він вибухнув, водій одразу.«двохсотий». Навідник, молодий хлопчина, втратив ногу, але його врятували. І всю цю картину ми спостерігаємо з цієї будівлі. Потім вони (росіяни) вже виходять на нас. Ми бачимо, що вони вже в’їхали, від нас близько. Лунає команда «вогонь», і ми почали стріляти з вікон, у нас на кожному вікні було по дві людини. 

Ми почали вести колосальний вогонь по ним, але самі розумієте, зі стрілецької зброї по танкам, по БТР… Але вели вогонь, сподівалися на щось. Реакція була дуже швидка. Ми одразу зрозуміли, що це росіяни якогось східного регіону Росії, тому що вони почали кричати на своїй мові, розбігатися, сипатись… Потім вони тікали в ліса, кричали. У нас був кураж. Я почав кричати «насипайте, хлопці, давайте!», підтримувати. Це було як комп’ютерна гра.

У нас був дуже крутий спецпідрозділ, але він у боях участі не брав, бойового досвіду не було. Ми круто «насипали», ворога клали, і вони відійшли, почали техніку свою назад забирати. Ми здивувалися, одразу зраділи, хтось з хлопців почав лягати відпочивати, тому що ночами не спали, патрулювали. Я кажу, хлопці, давайте заряджати, раптом що. Ми всі думали, що вони поїхали захоплювати місто, зрозуміло, що станцію не вийде.. 

Буквально п’ятдесят хвилин проходить, і дорога знову загоряється фарами, і вони знову їдуть на нас. І це все повторюється, ми «насипали», тільки вже мій побратим почав стріляти з РПГ: було чотири заряди і він одразу підбиває два танки, один танк згорів з усім екіпажем, один росіянин згорів прямо на танку. Ми все це бачили. До речі, це згорів командир танкової бригади Інгушетії, там десь писали про нього. 

Два танки підбиті, ми почали ще раз вести вогонь, я вже почав прострілювати дорогу далі. Я розумію, що там тентований вантаж, тентовані «ЗІЛи». Я розумію, що я покладу багато людей… Ми «насипали», потім на нас виїжджає БТР, світить на нас луною (фарою). Я розумію, що щось не так і все — постріл, ми, як в тумані, по нас відпрацював танк, а БТР підсвітив, навів на нас вогонь. 

Я вам це розповідаю і таке враження, що я туди зараз телепортувався. Ми встаємо, з мене каска одразу злітає, я вже потім був без неї. Ми почали заново вести вогонь, Юра знову стріляє з РПГ по танку, і ще один постріл танка по нас. У будівлі почалася пожежа. Мій найкращий друг Михайло Фроліков загинув, він сидячи перезаряджався та уламок потрапив в шию. І тоді ми вже побачили, що це вже не гра, а реальність, це вже люди помирають. Тобто коли ми клали ворога, для нас це було, наче гра, а коли вже побачили, що наш побратим лежить, то вже все… 

Була команда відходити. Виводив групу я, тому що я заздалегідь вивчив будівлю. Хтось казав «давайте на ліфті спустимося», я кажу «ні, ми через пожежні сходи». У цій будівлі п’ять поверхів. Вибігли на перший поверх, а ми вже в полуоточенні, у нас єдиний шлях — це атомна електростанція. Я дивлюсь на дорогу, а там все сяє, куля у кулю врізається. Щільність вогню була висока. Ми думали по станції вони не будуть стріляти, а вони стріляли й по станції, і з сіл запускали міномети, їх це не лякало…

Тобто, був вогонь і стрілковий, і міни, і артилерія? 

– Так. Я не знаю, який був заряд міни, але вони стріляли. Ми всі не розуміли, як вони по станції стріляють, не дай Бог що… Я приймаю рішення вибігати та бігти на станцію. 

              Відхід і виїзд з окупованого Енергодару 

Ви даєте команду? 

Так, хлопці всі чекали за мною, ми вибігаємо. Хоча я розумію, зараз ми вибіжимо, а тут з лісу нас накриють, але залишатися там не можна було, тому що будівля вже горіла, там все прострілювалося. Ми добігали до воріт, вони були закриті, тому що там охоронець з воєнізованої охорони (з іншого підрозділу) втік. Мені довелося сідати й відкривати ворота під час бою та обстрілу, адже хлопці всі чекають. Ми відкрили ворота і побігли, перелізли на станцію, щоб там далі обороняти.

Перелізли через що? 

– Перелізли через паркан. 

Він залізний? 

– Ні, він з цегли. Я і мій побратим почали підсаджувати хлопців, і тут по нас відкрився вогонь з кулемета. Буквально поруч кулі свистіти почали. Нас побачили. 

А вони підсвітлювали? Це ж все вночі відбувалося?

– Так, звичайно вночі. Вони стріляли з ракетниць. Я приймаю рішення і кажу, що на станцію ми не можемо йти, тому що всі ляжемо на цій огорожі. І ми побігли до лісу. У полон здаватися ми не могли, тому що ми спецпідрозділ. Ми це заздалегідь обговорювали: якщо, не дай Бог що, полону не буде.

Побігли до лісу, там так само, по-моєму, по нам ще снайпер працював, слава Богу, все добре. Ми знали вже заздалегідь всю конструкцію станції, все місце, всю територію. За сім років служби я там вивчив уже все. Але в такій ситуації ми зайшли в глухий кут, тому що навкруги нас опинилося озеро, там дуже багато каналів. Я прийняв рішення, що треба його перепливати, щоб біти до сусіднього села.

Це 3 березня? 

Це 3 березня. Це майже зима. Я прийняв рішення, що будемо перепливати, тому що на станцію ми не заліземо, нести оборону ми вже не зможемо.

А обійти його неможливо було? 

Ніяк, ми у глухому куті. Там жах, що було. І я прийняв рішення перепливати. Стрибає перший хлопець, його там велика течія й понесла, ми його втратили… Але я кажу, все одно треба стрибати, якщо залишимося тут, нас всіх постріляють. Я стрибаю, за мною хлопці, ми перепливаємо через течію, знімаємо з себе одяг, вижимаємо, одягаємо на себе… і тут виходить той хлопець, якого течією віднесло. Він каже «я живий, хлопці, все добре, просто мене на берег туди закинуло». 

Далі ми вибиралися до села Мічуріна. Уже нам командир сказав по рації на станцію не йти. Була команда все знищити. Рація вже була у воді, у нас залишилися тільки пістолети. Все, ми виплили. Телефони вже у нас не працювали після води. Ми пішли до села Мічуріна. Я не очікував такої зустрічі з людьми, тому що ми просили нас до себе впустити, а нас всі виганяли.У мене навіть не було часу з ними сперечатися.

А ви казали, що ви українські військові? 

 — Так, але вони, мабуть, боялися. Вже все було в оточенні. Росіяни вже десь там каталися, може вони зараз будуть за 100 метрів… Люди боялися, всі нас виганяли, лише одна хата нас прийняла. До речі, в цій хаті було дуже багато людей, дітей, а вони не побоялися. Прийняли, дали їжу, напоїли, увімкнули піч. У нас почалася дуже сильна колотнеча. Нам дали цивільний одяг. Далі ми почали вже виходити до самого міста. Я не знаю, що то була за сім’я, хотів би їх згодом знайти, вони єдині нас прийняли. 

 — І ви довго у них були? 

— До ранку. Це ми прибігли десь о третій годині ночі, були десь до восьмої.

Як далеко це село від Енергодару? 

— Від міста безпосередньо це 8 кілометрів. 

Як розвивалися події далі? Зброя, документи, куди ви все це поділи та скільки вас залишалося? 

— Нас приблизно було десь 18. Хтось побіг в інше село, та ми зранку всі зустрілися. Я кажу «хлопці, треба виходити через ліс в Енергодар», тому що вони (окупанти) вже зранку почали ставити блокпости. Ми з хлопцями через ліс виходили до Енергодару. Вийшли, прийшли до себе додому і почали вже приймати якісь рішення.

Тобто, повернулися додому? 

— Так, повернулися додому.

І вас не доглядали, у вас же зброя? 

— Ми пройшли повз блокпости, все добре обійшли. Мені подзвонив мій побратим, сказав, що атомна станція вже захоплена, хлопці всі в полоні, всі військові з 3042. До речі, вони (окупанти), коли зайшли на станцію, почали шукали «Азов». Вони кричали: «Де азовці?». Їм кажуть: «Які азовці?», а вони відповідають: «Ви так не могли з нами воювати, там були азовці на УТЦ». Їм говорять, що у нас їх немає, є спецпризначенці. Вони не вірили та шукали азовців. 

Тобто, військові, які залишилися на атомній станції з вашим командиром, потрапили в полон? 

— В полон, але під розпис їх випустили десь на другий день.

Серйозно? 

Так, під розпис, що вони не мають права нікуди виїжджати й все. Залишився тільки один командир, а особовий склад весь був по домівках відпущений. 

А чому так? 

Не розумію. 

 — Вони ж теж спецпризначенці? 

— Ні, це лінійний підрозділ, вони охоронці.

Вони просто виконували функції патрулювання, а спецпризначенці це ви, яких близько 20 людей? 

— Так, ті хлопці просто несли службу на прохідній, пропускали людей на роботу.

А командира вони залишили в полоні? Його поміняли? 

— Там була операція Служби безпеки України, його витягнули через воду з полону.

Це не публічна інформація?

— Так, це публічно.

Добре, я думаю, дізнаємось тоді пізніше. Ви опинилися в захопленому росіянами місті. Що відбулося в цей момент? 

— Відбувалося щось незрозуміле. Я на вулицю не виходив десь тиждень, не міг прийти до тями, а коли виходив, ходів тільки у капюшоні. Там одразу почали Радянський Союз — ставити молоковози, вводити рублі. Вони за тиждень хотіли зробити Росію з Енергодару. Їздили, захоплювали людей в полон, били… Потім до мене дійшла інформація, що вони зайшли на базу мого спецпідрозділу. У нас, спецпризначенців, база була не на атомній станції, а в іншому місці. Там є всі наші фотографії, де ми на змаганнях, на стрільбах тощо. Була інформація, що вони зайшли і побачили всіх, хто там був, а тепер всіх спецпризначенців встановили. Ми не гаяли час, почали виїжджати. Чесно кажучи, майже весь підрозділ виїхав. 

Чому майже? Хтось залишився?

— Залишився лише один хлопець, але я не знаю чому, і я не підтримував з ним зв’язок, там може бути щось погане, не знаю…

Ви розглядаєте можливість, що він може бути зрадником?

— Так, я розглядаю цю можливість. 

Ви ухвалили рішення виїжджати, а з ким ви залишалися вдома? 

— Батьки, сім’я. Я прийняв рішення виїжджати, але знав, що там блокпости, там перевіряють, а я весь у татуюваннях, де можна прочитати, хто я. 

Я бачу у вас там «спецназ» написано, є мілітарні символи.

Так, тату, де служив, яка частина, навіть, хто я по службі… Тому я одразу готувався, це було 50 на 50: або так, або ні. Одне татуювання я двостороннім скотчем заклеїв, одягнув куртку і ще раз заклеїв, щоб вона, коли я відкриваю машину, не підіймалася. Так проїжджав всі блокпости, але на одному мене запитав якийсь наркоман з «ДНР» чи є в мене наколки. Думаю, скажу «так», одразу дізнаються, хто я. Сказав «ні» і одразу починаю на іншу тему розмовляти. Я ще окуляри одягнув для зору, «косив під ботаніка», це прокотило.

А зброя? Все залишилось там, в Енергодарі? 

— Так. Якусь ми викинули у воду, якусь закопали… це все вже знають спецслужби.

 — Тобто, ви уже повідомили, вам дали розпорядження щодо цього і документів, які треба було знищити?  

— Так, це, звісно, все вже перевірено, все узгоджено.

Просто я не мав досвіду спілкування з людиною, яка виходила таким чином з полону, тому мені цікаво, я думаю, як і нашим глядачам, як це відбувалося. Я цю ситуацію трішечки впізнаю, тому що у 14 році виїжджав з Луганська так само через блокпости. Звісно, там не було такої кількості кадрових російських військових, тому що вони тоді ще під «вежливых людей» косили, але те, що ви розповідаєте у мене аналогічна ситуація була у Донецькій області, так само виїжджав… Отже, ви виїхали.

   Був ще тяжкий крайній блокпост у Василівці. Там стояли чеченці. Вони підійшли до нас і одразу почали питати, хто я та куди їду. Я відповідаю, а він починає своєю мовою балакати, я кажу «вибачте, але я вас не розумію». Він витягнув мене з машини, я вже зрозумів, що щось не так… Кудись мене відвів, вони там всі говорили своєю мовою, а потім відпустили. Я виїжджаю, думаю, слава Богу, знали б ви, кого відпустили, ще з вами зустрінемось… Я вже знав, коли виїжджав, що буду робити.

 — А ви не казали, куди ви їдете?

У Запоріжжя. До речі, ті, хто з «ДНР», питали мене: «Що, у свою Польщу їдете? Давайте краще туди — до Мелітополя, до Криму». Я відповів, що мені треба у Запоріжжя.    

Тоді вони ще випускали? 

Так, вони багато часу після того ще випускали. Коли я вже воював під Василівкою, вони ще випускали.

Людей з окупованих територій? 

— Так, але в один бік.

І ви поїхали до Запоріжжя? 

— Так. Пройшов всі процедури спецслужб, розповів, що бачив, коли виїжджав, де і яка техніка є. І мене одразу взяли до 15 бригади Гвардії наступу Кара-Даг.

Якого числа ви виїхали? 

Я вам точно не скажу, ймовірно, десь в кінці березня. 

Просто ви сказали, що ви десь тиждень були вдома, а потім почали…

— Почали думати план, як виїхати. Це все проходило швидко, час летів. Ми в кінці березня виїхали, десь у 20  числах.

Це ви вивезли батьків, я так розумію? 

— Ні, вони самі всі виїхали. 

Якби вони з вами їхали і вас би викрили… 

— Так. Я розумів, що я їду в нікуди. Мені дуже образливо було, що на станції такий був бій, я вижив, а зараз мене можуть схопити та розстріляти, але все пройшло добре. Мене взяли у бригаду, в розвідку. 

Чи, відомо вам, яких втрат зазнав ворог під час вашого нічного бою під атомною електростанцією?

 — Приблизно 40 осіб. Це нам сказала Служба безпеки України.

 — Тобто це ви їх знищили і плюс техніка? 

— Так, два ворожих танки.

Після того вас, як військовослужбовця Національної гвардії, розподілили у 15-ту бригаду?  

— Ні, вони не розподіляли. Була можливість відпочити або піти в якусь іншу частину, але ми ще з іншими хлопцями вирішили, що треба воювати. Я не міг заспокоїтися, і ми самі добровільно захотіли туди потрапити, саме у розвідку. 

Тобто, ви зараз служите з тими хлопцями, з якими приймали той бій? 

— Звідти один побратим, інших розсередили по інших військових частинах. 

Гвардія наступу не одразу ж брала участь (у боях)? 

— Вони стояли, військова частина 3029 «Гепард» обороняла Запорізький напрямок десь з квітня 2022 року і потім вона вже увійшла до Гвардії наступу. Я до них потрапив  і одразу мене розподілили під Василівку, село Кам’янське Запорізької області.  

                     Про ситуацію на Запорізькому напрямку 

Що зараз відбувається на Запорізькому напрямку? Ми бачимо з новин, я зараз буду оперувати публічною офіційною інформацією, що наше військо поступово просувається вперед дуже важкими боями. Мені дуже неприємно ставити ці питання, але ви людина, яка воює, і ваша думка для мене є надзвичайно цінною, саме тому я буду ці питання ставити. Подекуди в суспільстві виникають такі, я сказав би, песимістичні, втомлено-стурбовані зауваження щодо дуже повільного темпу контрнаступу… Як ви можете охарактеризувати хід контрнаступу? 

— Я у контрнаступі на Запорізькому напрямку участі не брав, але мої бійці там зараз є. Це важко, дуже все заміновано, дуже. Результат є великий, але ви ж розумієте, скільки, щоб взяти це Роботине, полягло хлопців…  Але контрнаступ іде, він поступово просувається. Я думаю, скоро будуть дуже добрі новини з Новопрокопівки. Я думаю, все там буде з часом, але не так швидко, як всі хочуть.

 — А що скажете тим людям, які не задоволені темпом наступу

Щоб допомагали. Приходили, одягали форму і допомагали. Знаєте, в мене батько дуже великий патріот, він мені часто дзвонить і каже: «Синок, ну що там?». А я кажу: «Па, приходь і допомагай». Я цього просто не розумію… І всі мене питають, всі пишуть в Instagram «що там? коли там?». Ну прийдіть і допоможіть. Це не так все просто, не так швидко. Я знаю, що стоїть за тим відбитим, навіть не містом, а окопом — втрати будуть стовідсотково…

І Запорізький напрямок — це зараз самий тяжкий. Якщо з Харкова вони тікали, ми їх доганяли та стріляли, то вони на своїх помилках теж вчаться і Запорізький напрямок вони окопали дуже щільно та замінували.

 — Тобто цей час вони використали дійсно правильно для себе, в їхніх інтересах? 

— Так, вони вчаться на своїх помилках, але все одно лінія проривається, і я сподіваюсь, все буде добре, але не так швидко, як люди хочуть. 

Ракетний удар по багатоповерхівці у Запоріжжі: будинок готують до «консервації»


Читайте також:

У Запоріжжі продовжують відновлювати зруйновані будинки: які роботи вже виконано, — ФОТО

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!

0